У 1982 році перебував у відрядженні в Красноярському краї. Й ось в одному з магазинів селища Ідринського несподівано почув українську мову! Групка людей різного віку розмовляла між собою так, ніби приїхали десь із Київщини чи Кіровоградщини. «Ви з України?» — з надією запитав. — «Ні, ми — мордва. А ось вона, взагалі, німка...». Виявилося, що це люди не місцеві, а з якогось тайгового селища, де переважають українці. Тому й представники інших народів (включаючи німців та росіян) вивчили українську. У згаданій компанії українців зовсім не було, але ж мова наша звучала!

Тоді вперше дізнався, що в Красноярському краї живуть ерзяни. Хоч термін «мордва» російська влада поширює і на мокшан.

Коли пізніше працював на Поволжі, намагався бодай трішки спілкуватися ерзянською з представниками цього народу. Наприклад, заходив до сусідів і казав: «Шумбра валскє! Кодат тєвєнть?» («Доброго ранку! Як справи?»). Таким чином старався віддячити єдинокровним братам і сестрам тих красноярців, які мене приємно вразили у 1982 році.

Буваючи в республіках Балтії, я також виконував свій «інтернаціональний обов’язок». Словниковий запас був недостатнім, щоб вільно розмовляти з місцевими, але коли бачив військових, то завжди запитував у них латиською (якщо у Ризі) або литовською (у Вільнюсі), як пройти у те чи інше місце. Відповідь найчастіше була: «Не понимаю». Дехто ж роздратовано огризався: «Парень, не выпендривайся, говори по-русски!».

Моїх старань було явно недостатньо, щоб заставити російських офіцерів поважати мови окупованих ними народів. Проте, установка залишалася незмінною: поки живий хоч один українець, безкарно тіснити латиську і литовську не вдасться. Друзі-балтійці цінували таку принципову позицію. Бо лише солідарність дарувала нам надію на визволення.

Союз ще існував, коли ялтинець Остап Кіндрачук почав розучувати й виконувати під бандуру кримськотатарські пісні. Залучав до цього і своїх дітей. «Чим більше пісень цією мовою ми проспіваємо своїми серцями, тим кращими будуть стосунки між українцями і кримськими татарами», — говорив він. Мені це подобалося. Капітана ялтинського буксира «Кримчанин» я відразу сприйняв як свого духовного побратима.

Пам’ятаєте вислів Павла Тичини про «арко-дужне перевисання до народів з вірша «Чуття єдиної родини»? На українців це впливало. Коли перший диск «Піснярів» вийшов повністю білоруськомовним, ми раділи. Коли ж другий з’явився вже двомовним, білорусько-російським, — засмутилися. Коли казашка Роза Римбаєва виконувала пісні рідною мовою — нам це подобалося. Коли естонець Як Йоала співав у Москві винятково російською — його не розуміли. Чим це пояснити? Я думаю, несприйняттям політики асиміляції.

Деякі риси нашого менталітету залишаються незмінними. Павло Алеппський, син антіохійського патріарха Макарія, свого часу (1654 — 1656), порівнюючи росіян й українців, писав: «Протягом цих двох років у Москві замок висів на наших серцях, а розум був до краю пригнічений і притлумлений. Оскільки в цій країні ніхто не може бути хоч трішки вільним і задоволеним, окрім її хіба що корінних жителів. Країна козаків, навпаки, була мовби наша вільна країна, а її жителі були нам дорогими...».

Чим ми тепер цінні для світу? Своїми чорноземами? Транзитними можливостями? Роллю буфера з непередбачуваною Росією? Безумовно. Але Павло Алеппський відповів значно вичерпніше.

Поки що не вся черкеська інтелігенція знає про нову книжку Димитра Чобота «Вбивство нації. Російський геноцид черкесів». Тоталітарна Росія обмежує творчі контакти. Через свою агентуру Кремль досить «креативно» нейтралізує стихійні прояви солідарності з поневоленими народами.

Вже є чимало українців, які вживають термін «мокша» як синонім слова «окупант». З десять років тому більшість і слова такого не чула. Це тепер Москва їх «просвітила» в етнографії. Не стверджую, що всі «мокшанствуючі» є московськими агентами. Але частина з них таки перебуває під впливом активізованої кремлівської агентури. Один мудрагель дописався навіть до того, що Батурин «був спалений мокшанцями». Хочу нагадати слова Конфуція про уміння правильно висловлюватися. Бо «коли не буде сказано те, що має бути сказано, то не буде зроблено те, що має бути зроблено».

Це стосується і «професора антропології» Ореста Лютого, який вживає термін «мокша» в негативному контексті. Піснею «З чого починалася Московія» він намагається нас переконати, що вона почалася з «мордовських болот». Це не зовсім так. Першими були асимільовані меряни. А корінні народи республіки Мордовія (правильним є термін «Ерзяно-Мокшанія») досі намагаються зберегти свою ідентичність. У 2014 році ерзяни навіть виступили із закликом до своїх чоловіків не воювати проти України! Уявляєте? Не чеченці, не дагестанці, не татари, не мешканці величезної Якутії, а саме ерзяни. А Орест Лютий про болота співає. Які болота в Мордовії? Це, скоріше, лісостепова республіка. Там під лісом лише 26,9% — це лише трішки більше, ніж у Київській області.

Але найважливіший аргумент ось який: інязор (верховний старійшина) ерзянського народу Боляєнь Сиресь воював за Україну! А ще він любить і вже почав перекладати на ерзянську деякі твори Ліни Костенко.

Мені й раніше подобалися рядки ерзянської поетеси Аліни Подгорнової, які передають її біль від усвідомлення невідворотності асиміляції: «Мон Раськень пелькске, мелявтыця атом...». («Я частинка Народу, неспокійний атом...»). Це варто було вивчити напам’ять. Тепер же вчу і Ліну Костенко ерзянською. Вчу і порівнюю наші мови. Скажімо, рядки «Сміялись в спину скіфи та етруски» звучатимуть так: «Ракасть этрускат, скифтне ракасть копорьс...».

Мова досить багата — як же можна допустити її зникнення? Треба підтримувати всі мови «співкамерників» по СРСР.

У своїй позиції я не оригінальний. Співачка із Закарпаття Мирослава Копинець дивовижно красиво виконує кілька ерзянських пісень. До того ж, як стверджують фахівці, без акценту. А український рок-гурт «Кому Вниз» так потужно виконує ерзянську пісню «Звернення до Тюшті», що від того співу — аж мороз по шкірі!

Зараз на пострадянському просторі дуже активізувалася казахська тема. В Росії дехто з острахом говорить про небезпеку відродження пантюркізму. Мабуть, їм є чого боятися. А для нас це лише потенційно союзницька армія. Та ще й потужна! Але й про суттєво слабший угро-фінський фронт забувати не слід. І слов’яни, і тюрки, й угро-фіни — всі ми приречені на солідарність. Кремль не залишає нам іншого вибору.