Прусський генерал Карл фон Клаузевіц писав, що війна є продовження політики іншими засобами. На початку ХІХ століття так і було. Армії воювали в полі, політики — у містах підписували папери. На початку ХХ століття і ближче до його середини війна стала тотальною. Зброю отримали мільйони. Вбиті — десятки мільйонів. Лінії фронтів, знищуючи цивілізацію, перетинали континенти. А політики підписували папери…

Війна за законами пітерського підворіття

Якби не з'явилася ядерна зброя «остаточне рішення» поховало б життя на планеті. Але, завдяки атомній бомбі у наростаючому процесі самознищення настала перерва. Ця перерва тривала сімдесят років. Були війни. Гинули люди. Однак жертви і руйнування не розповзалися на весь глобус. У політиків, які пережили Хіросіму, не піднімалася рука натиснути на червону кнопку. Однак століття ХХ закінчилося, а разом з ним — помер страх перед Армагедоном, останньою і вирішальною війною.

Теза прусського генерала втратила сенс. Про яке продовження політики, запитаймо себе, може йтися у разі катастрофи? Виявляється, може. Більше того, загроза превентивного застосування ядерної зброї і є політикою керівництва сучасної Росії. Спочатку заяви про здатність перетворити потенційних ворогів у радіоактивний попіл, про те, що ви здохнете, а ми потрапимо в рай, сприймалися як фігури мови. Але це не фігури мови, а воєнна стратегія, документально оформлена і схвалена генеральним штабом російської федерації.

За законами пітерського підворіття у разі неминучої бійки необхідно бити першим. А за законами великої війни не можна відмовитися від Ultima ratio — останнього доводу. Інакше поразка. Двісті років тому останнім аргументом була артилерія. Зараз — ядерна зброя. Наказ Путіна про приведення ядерних сил росії в особливий режим чергування, відданий 27 лютого 2022 року, не є пустопорожньою загрозою. Вичерпавши можливості своїх збройних сил, зазнавши невдачі в задуманому бліцкригу, президент російської федерації готовий натиснути на червону кнопку. І треба думати, як зупинити його руку.

На Заході й особливо у США розуміють, що в даній ситуації не можна робити різких рухів. Тому, зокрема, НАТО не може оголосити небо над Україною безпольотною зоною, як було зроблено в Лівії у березні 2011-го. По-перше, для цього потрібне рішення Ради Безпеки ООН (а на таке рішення накладе вето росія). По-друге, тому, що подібний крок означає формальне оголошення Заходом війни, і всім, у тому числі українцям, залишиться тільки молитися Богові.

Поступки на переговорах ворога не зупинять

Якісь надії, що до останнього доводу не дійде, дали переговори на українсько-польсько-білоруському кордоні, що проходили у понеділок, 28 лютого. Вони не принесли, з нашої точки зору, конкретних результатів у тому сенсі, що воєнне вторгнення російських сил продовжилося, обстріли українських міст посилилися, а кількість жертв зростає. Однак сторони вирішили переговори продовжити і після консультацій у Москві і в Києві делегації, ймовірно, проведуть другий раунд.

Нема сумнівів, що російські війська у цей час спробують розвинути наступ і закріпитися на завойованих рубежах. Якщо вдасться відігнати ворогів від Києва, деблокувати Херсон і Маріуполь та знищити техніку інтервентів у Харкові, переговори делегацій на кордоні, безсумнівно, принесуть результати. Але треба вистояти. І не піддаватися на заклики «друзів» до поступок. На зразок «фінляндизації» і закріплення у нашій Конституції принципу нейтралітету.

Часткові поступки під обстрілами й окупацією не зупинять агресора. Він зажадає нових поступок, пред'явить нові вимоги й ультиматуми. І це стосується не тільки нашої країни — всього світу. Спроби Заходу говорити з москвою мовою дипломатії призвела до масштабної війни. Абсолютна більшість тих, хто останнім часом намагався з господарем кремля домовитися, з великим запізненням це зрозуміли. Тепер вони гарячково міркують, як відновити єдність, що існувала під час «холодної війни» і дозволяло спільними зусиллями протистояти Радянському Союзу.

Нічого нового, до речі, в цьому сенсі винаходити не треба. Північноатлантичний Альянс, очолюваний Сполученими Штатами, був свого часу військово-політичною організацією, яка відмінно працювала, а Європа, схожа на клаптикову ковдру, затишно себе почувала під американською ракетно-ядерною парасолькою. Настільки затишно, що змогла об'єднатися в Європейський Союз і стати незалежною від Вашингтона.

Відступати нікуди

Перше десятиліття після розпаду СРСР змішало всі карти, а політика і лицемірна риторика Єльцина обдурили прихильників збереження Західної єдності. Замість того, щоб закріпити перемогу в «холодній війні», ошукані гуманісти спрямовували мільярди доларів на підтримку московського режиму. Частину цих мільярдів кремль використав на збереження і підтримку свого військово-промислового комплексу. На будівництво атомних підводних човнів, модернізацію архаїчної армії й утримання ВПС, які стали основою майбутніх військово-космічних збройних сил росії.

Більше того, президент Клінтон наполіг на передачі Росії колишніми союзними республіками ядерних арсеналів. А Україну буквально примусив передати кремлю тактичну ядерну зброю під фіктивну гарантію безпеки (Будапештський меморандум). Але це квіточки. Справжньою ягідкою став фактичний демонтаж НАТО. Під оплески гуманістів фінансування сили, що захищала Захід протягом сімдесяти років, звели до мінімуму і перетворили на декорацію. На операції, які Альянс проводив у Югославії та в Афганістані, доводилося збирати гроші, як милостиню. А якби не президент Трамп, НАТО стало б узагалі банкрутом.

Напад Росії на Україну начебто багатьох протверезив. Але виправити результат тридцятирічної розрухи і деморалізації не так просто. Зупинити Путіна, очманілого від безкарності, який затіяв війну у центрі Європи, відразу не вдасться. А політичний і фінансовий бойкот агресора не призведе до негайних результатів. Але Заходу, як і Україні, не можна відступати.

Можна сто разів ще повторювати чому. Та досить нагадати: відступати нікуди.