Россия не хочет войти в дружную семью народов,

она хочет быть зловещим примером...

Петро ЧААДАЄВ.

Агресія московії проти України вкотре поставила питання важливості визначення критеріїв нашої національної ідентичності, нашого ставлення до російської мови і культури загалом, мовної пропорції на теренах України і, зрештою, нашого духовного здоров’я й безпеки — речей, над якими мало замислюється пересічний українець. Ми повинні чітко провести межу з росією не тільки територіальну, але й ментальну, й у цьому сенсі наша культура та мова і є тим духовним водорозділом, які роблять нас унікальними і неповторними.

Погоджуючись з прибічниками ліберальної доктрини, що поняття політичної нації допускає полікультурність, а отже співіснування різних мов та етнокультур, ми повинні визнати важливість як цементуючої у державі саме української мови, яка є також нашою візиткою у цивілізований світ. Не всі носії російської мови навіть після російської агресії відмовляться на користь української, і нам ще не раз доведеться червоніти перед представниками інших зрілих націй за своїх індиферентних співвітчизників, котрі позиціонуватимуть себе як громадяни України. Але це тема окремої розмови. Зараз же хочу повернутися до оцінки російської культури загалом і висловити свої міркування, можливо й полемічні, що виникли у перші дні широкомасштабної війни держави-монстра проти України як реакція на деякі крайнощі у сприйнятті моїми співвітчизниками російської культури, віддаючи перевагу перш за все тій її складовій, що розвивалася не в останню чергу як європейська візія й антитеза державній доктрині.

На перший погляд, мої міркування на тему ревізії російської культури в умовах нинішньої війни можуть видатися, щонайменше, передчасними. Але життя — це шахівниця, і нам у своєму культурному розвої слід дивитися на кілька кроків уперед. На мою думку, ненависть і злоба до агресора не повинні зробити нас менш гуманними, ми не можемо уподібнюватися нашому ворогові, вочевидь, тепер уже довічному.

Чи відповідальна російська культура і якщо так, то наскільки за все те, що нині чинять її «носії»? Якщо я скажу «так» чи «ні», то, як це не парадоксально, обидві відповіді будуть правильними, бо, з одного боку, завдання культури не тільки комунікативне, а й виховне, з іншого — сприйняття культурних цінностей та їх осягнення також є вибірковим і неповним, за умови, коли це «якісний продукт». Тож слово «носії» пишу у лапках, оскільки маю великі сумніви, що цю віроломну, оз-вірілу чи деморалізовану путінську офіцерню та її солдафонів можна взагалі віднести до осіб з базовим рівнем культури.

Як я уже зауважив, мої міркування полемічні, а мій уявний опонент — це українець, який просякнутий зараз цілком зрозумілою ненавистю до всього російського і який ще донедавна, ймовірно, зростав і розвився достатньо комфортно в середовищі російської культури.

У період ленінсько-сталінського терору частина російської інтелігенції була або фізично знищена, вислана у табори, або ж врятувалася втечею за кордон, як, скажімо, Рахманінов, Шаляпін, Сомов та інші — щонайменше два мільйони осіб зі значним відсотком інтелігенції. І це була еліта. Не забуваймо, що нова ідеологія викинула за борт свого корабля усе, що підпадало під визначення «буржуазна культура». Навіть футурист В. Маяковський цьому прислужився. Це я до того, що тоді було втрачено наступність і значною мірою гуманістичний посил попередньої епохи.

Для тих, хто керується більшовицькою звичкою переносити критику на особистості, зауважу: я зростав у сім’ї, де настільними книгами були «Кобзар» і «Каменяр», а моє глибше опанування російської культури, яку сприймав як частину світової, припало на період навчання у виші. В кожній культурі ми шукаємо збагачення, відповіді на запитання, які нас хвилюють на певному етапі життя чи підвищення свого фаху, і, зрештою, втрачаємо інтерес, якщо ці зразки не задовольнили наші духовні потреби. І, навпаки, набувши нового життєвого досвіду, повторно звертаємося до тих чи інших творів, переосмислюючи їх, виявляючи у них ще більшу глибину або ж заперечуючи їх цінність. Це і є духовне зростання.

І ще одне запитання: чому мова тільки про культуру, до того ж переважно літературу, бо ж значних досягнень наприкінці ХVIII — на початку ХХ ст. було зроблено в архітектурі, живопису і музиці? Що вже й казати про педагогіку? Чи не ця дисципліна, регламентована і контрольована державою, разом з родинним вихованням несуть відповідальність за окультурнення народу? Тому я розділяю культуру як духовний, історичний набуток народу і культурну політику держави, яка в російському випадку призвела до її деградації та кризи. Нині це якась суцільна попса. Погляньте на цих кобзонів, михалкових та іже з ними — це конформісти, холуї, що обслуговують злочинний режим.

Сьогодні на нас насунула тупа, не завжди належним чином організована мілітарна сила, яка вже сама не вірить у власну перемогу, але із сади-стською насолодою ще здатна нас тероризувати в надії зламати наш дух. Суне рашизм! Послухайте скорботну Симфонію №13 («Бабин Яр») чи Симфонію № 7 («Ленінградська») Дмитра Шостаковича, де композитор передав насування нацистських військ, гнів, біль і відчай людини, яка переживає війну, руйнацію рідного міста. Не погана характеристика для рашизму... Нині ми переживаємо руйнацію Харкова і Києва, знищення Маріуполя, Гостомеля, Ірпіня і Бучі... Шостакович засудив нелюдяність і війну як спосіб ви-рішення конфлікту, але його нащадки не почули і не зрозуміли свого провідника. Здається, Ленін любив «Апасіонату» Бетховена, яку назвав «надлюдською» і яка відповідала його уявленням про «надлюдину»? Згадалося до слова. Музична терапія не допоможе там, де потрібна хірургія чи божевільня.

Це правда, що у дорадянський період культура московії вписувалася в політико-ідеологічну тріаду: православ’я — самодержавність — народність. Навіть такі стовпи живопису, як О. Іванов з його «Явленням Христа народу» і на загал блискучий академічний живопис та скульптура з їх алегоріями чи рух «передвижників» вписувалися у цю доктрину. Не вийшло у К. Брюллова — він так і не дописав свою псевдопатріотичну «Облогу Пскова», яка мала демонструвати єдність церкви і держави. Не міг фальшивити, і саме за цю щирість та геніальність він цінний для нас. Згадаймо, що й філософа П. Чаадаєва царський режим оголосив божевільним. Зрештою, втратив розум М. Гоголь. Були заслані і згодом загинули О. Грибоєдов та Ю. Лермонтов. Самодержавно-поліцейська машина працювала невпинно, а зі встановленням тоталітаризму радянського зразка лише додала обертів.

Викривальний вірш «Закон діалектики» (1989) російського поета І. Кохановського, приятеля В. Висоцького, — ознака того, що російська культура здатна народжувати гуманістів:

…Среди последних —

всё интеллигенты,

Радетели достоинства

и чести,

Негодные

в работе инструменты

Для механизма

поголовной лести.

В подручных

поощряя бесталанность,

Выискивала власть

себе подобных.

В средневековье

шла тоталитарность,

Создав себе империю

удобных,

Послушных, незаметных,

молчаливых,

Готовых почитать

вождём бездарность,

Изображать

воистину счастливых…

Не російська культура, принаймні не у повній мірі, а брак високої культури породив феномен «русского мира» (швидше — московського чи рашизму на рівні політичної доктрини), який характеризують експансивність, привласнення чужих здобутків, нетерпимість до інакодумства, впевненість у винятковості свого колективного «я». Погоджуюсь з тими, хто майже в усіх діячів російської думки знаходить спільний знаменник — їх месіанство, особливу історичну роль росії, претензії на окремішність цивілізації.

Нещодавно мою увагу привернув експресивний малюнок одеського скульптора Михайла Реви, який так і називається «Русский мир», — нервовий, сегментний і приречений у своїй самості на ізоляцію клубок червоних і синіх ліній, у якому вгадуються переплетені в якомусь екстатичному, параноїдальному танці подоби людських фігур — така собі Медуза Горгона (як тут не згадати подібний персонаж, створений Людмили Ястреб, хоч там і зовсім інший, страдницький підтекст). Справжній театр абсурду. Зазначу, що у психології схильність до поєднання синього і червоного є ознакою душевного неспокою, божевілля (це тонко вловив В. Сєров у портреті Акимової, яка страждала психічними розладами).

У світлі теперішніх подій російська культура стала для нас якось ураз мало актуальною, за винятком тих рідкісних просвітлень, які ще трапляються на горизонті сучасної російської думки, і того вантажу, який вона мала у минулому і який у кращих своїх проявах може бути нам ще цікавим у намаганні зрозуміти те, що «умом не понять».