Минулої суботи Одеський національний академічний театр опери та балету презентував світову прем’єру — оперу композитора Олександра Родіна «Катерина». Постановники: головний диригент театру В’ячеслав Чернухо-Воліч, режисерка Оксана Тараненко, хормейстер Валерій Регрут, художник Ігор Анісенко, хореограф Олексій Скляренко, автор і художник візуальної концепції декорації Дмитро Ципердюк, художник з освітлення Максим Дєдов.

Прем’ру відвідав міністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко.

Сучасне українське музичне мистецтво в царині опери може святкувати своє нове народження. Прем’єра опери «Катерина» засвідчує цю визначну подію.

Образно кажучи, опера «Катерина» Миколи Аркаса за досить раннім твором Тараса Шевченка — поемою «Катерина», багато років живучи на сцені театру, трохи таки зістарилась. Хоч глядачі досить тепло сприймали музику цього твору, щиро співчуваючи трагічній долі нещасної Катерини.

Утім, не можна стверджувати, що Аркасова музика така вже застаріла. Як мистецька субстанція, що вічно триває в часі, опера й досі має цілковите право на життя. Проте час вимагає нових, як мовиться, підходів, нових сенсів, нової, властиво, музики. Можливо, що й нових месиджів українській спільноті, та й світові також. Хоча посили, висловлені у тексті та в музиці опери, не надто змінилися. Опера Аркаса, створена як лірико-драматичний твір про любов і зраду, не надто давала до зрозуміння ще й інший месидж — про важке становище українців під московським імперським гнітом, безрадісне існування, зневагу до морально-етичних цінностей з боку окупанта. Ці месиджі, попри тогочасну стилістику опери, все ж проривались назовні, хто вмів і хотів їх почути, той міг зрозуміти ці потаємні смисли.

Мистецтво вічне, як знаємо. А проте, час таки вимагає адекватности й відповідности своїм значенням. У театрі розуміли нагальну потребу трансформації опери. Властиво, шукали суттєвого оновлення національного репертуару. Нова вистава, за словами генеральної директорки нашої Опери Надії Бабич, мала стати «символом ствердження національної гідности й стійкости, віри в Перемогу і важливости її наближення потужною силою мистецтва». Звернулася до знаного українського композитора Олександра Родіна з пропозицією: «на основі класичного літературного твору, але вже мовою мистця ХХІ століття, розповісти історію про кохання і зраду, вічні людські цінності».

Додамо, одначе: національні цінності, за збереження яких вже вісім років триває жахлива війна на території України, війна за життя нації та її майбутнє. Війна, до слова, з тим самим ворогом, якого сповна оприсутнив негативний персонаж опери.

Олександр Родін — композитор, наш сучасник, знаний також за межами нашої країни. Його стиль: поєднання акаде-мізму з українською автентикою, з національною музикою нинішнього дня. Це якраз і з’ясовується в його опері «Катерина». Автор, одначе, не обмежився лише автентичним текстом, а звернувся й до інших творів Тараса Шевченка, що значно розширило зображальні можливості у творенні опери. А також залучив народнопісенні мотиви української обрядовости. У висліді гармонійне звучання оркестру дивовижним чином поєднане з деякими дисонансами у найбільш драматичних сценах. А схильність до різножанровости створює дивовижну картину цілковито нової національно забарвленої музики високого мистецького рівня. Попри щедро використані в опері мотиви народної обрядовости, надзвичайну мелодійність та глибоку емоційність, музика опери не чурається й академізму. Зав-дячуючи всьому зазначеному вище, опера, створена майже за канонічними зразками, є винятково сучасною, глибоко народною, це мовби новий струмінь у сучасному оперному мистецтві. Передовсім, українському, котре, по правді сказати, трохи таки стужилося за національною складовою, на тлі майже цілковитого занепаду цього жанру в українській музиці — за незначними винятками.

Ця характерна особливість опери «Катерина» виявляється вже в перших сценах. Вистава починається радісним різдвяним святкуванням. Ще ніщо не говорить про трагічне кохання дівчини до москаля-офіцера Івана — як знаємо з історії, в Україні після ліквідації Гетьманщини в кожному поселенні перебувало постоєм російське військо. «Кохайтеся, чорнобри-ві, та не з москалями, бо москалі чужі люде, зроблять лихо з вами» — такий один з основних посилів Тараса Шевченка, залишених нам як важливий спадок. І якраз у цьому сенсі опера — не лише про кохання і зраду, а й, передовсім, про нашу національну ідентичність, не лише про святість і чистоту почуттів, розтоптаних ворогом (хоча Катерина йде з життя із почуттям любові — не зненависті, що дуже важливо для розуміння нашої ментальности), а й про те, як ті ж москалі, «чужі люде», можуть мимохідь розтоптати, знищити все це і нас самих. Іван знає, принаймні, може здогадуватись, що чекає Катерину, одначе ментально неспроможний зрозуміти всієї глибини її драми, усвідомити розтоптане ним кохання, не має ані крихти батьківського почуття, й саме це чи не найбільше вражає Катерину. У цьому сенсі драматургічна складова переважає над музичною. Сюжет опери досягає тут найбільшого драматизму.

Про всю трагічну історію Катерини та її батьків розповідає музичними засобами Вертеп на сцені. Цей Вертеп — композиторське геніальне, можна сказати, вирішення, нововведення в класичний Шевченків сюжет, він став його органічною складовою — зі всіма своїми класичними, чи канонічними, персонажами.

В опері Вертеп виконує дуже важливу функцію — він засобами пластики, музичних номерів розповідає нам всю історію персонажів: трагізм кохання Катерини, драматичну долю її батьків, застереження на майбутнє.

Саме життя вирує на сцені — це терен буття українського народу, з багатьма його обрядами, танцями, старовинними музичними інструментами, що давно забуті нами — через певні історичні обставини. Композитор, за його ж зізнанням, повсюдно вишукував ці інструменти, незрідка замовляючи їх фахівцям. Їхнім звучанням досягається неймо-вірна краса музики, виразність кожної теми, надто — в поєднанні з оркестром. Хоча здається часом, що музика, яку видобувають на них, також створена композитором. На цьому тлі триває щире кохання Катерини. Музика захоплює нас, весна заворожує всіх своїми чарами.

Ще одна характерна особливість опери — зміна пір року. Ця неминучість немовби натякає на те, що попереду знову зима — як символ драматичної розв’язки. А поки що барвисте Купало вирує на сцені веселим молодіжним святом. Дівочі він-ки — як трепетний символ їхніх сподівань та надій знайти свою щасливу долю. Все тут має свою символіку, все є важливим для досягнення важливого месиджу: не можна легковажити коханням, попри те навіть, що кохання є винятковою сферою душі. Дуже виразна, яскрава музика підкреслює тут особливість давніх українських обрядів та вірувань: всі вони творились на основі життєвого досвіду поколінь, ставали немовби своєрідним кодексом.

Глядач захоплюється картинками свята, а музика вже повертає його до Катерини. Вона тішиться материнським щастям — у неї новонароджений син, поєднаним з трепетними сподіваннями на повернення коханого. Попри те, що люди гостро засуджують її, безжально знущаються з її батьків. Роль батька тут гранично виразна, випукла, ми майже фізично відчуваємо його батьківське горе. Згідно зі звичаєм, батьки змушені вигнати дочку з дому. Не слухала батька-матір — йди тепер шукати московську свекруху. А що чекає стареньких батьків?.. Виразність музики тут значна, але вона ще не досягла апогею.

Важка дорога Катерини… Про трагічний фінал вповідає нам ритуальний танок Смерті — одного з персонажів Вертепу. Блискучий балет, що за певних обставин може стати самостійним мистецьким номером.

І, нарешті, сцена в шинку, куди придибала нещасна, втомлена до краю Катерина з дитинчам на руках; безтурботна п’яна забава; весела шинкарка, що виділяється з-поміж інших своїм яскравим образом. Оркестр додає тут емоційної напруги. Коханий відкидає Катрусю, не хоче бачити свого сина. Це вражає її навіть більше, ніж його слова «прогнати божевільну»…

У фіналі Смерть звільняє бідолашну Катерину від нестерпних душевних мук…

Завершуючи свою місію на сцені, Вертеп вповідає нам про подальшу долю сироти Івася, ця доля — провожатий у незрячого кобзаря, вічні поневіряння…

Потужно звучить хор. Роль його в опері надзвичайна — це, сказати б, хорова опера. На сцені він перебуває майже постійно, у повному складі, створюючи музично-смислове тло.

Фінал — музика найвищого емоційного забарвлення.

Доки буде жити Україна

В теплім хлібі,

в барвних снах дітей —

Йтиме білим полем Катерина

З немовлям,

припнутим до грудей.

Це — з Леоніда Кисельова.

Зима, сніги, біле тло… На снігу немовля у сповитку…

Чи варт говорити про багаторазові оплески та вигуки «браво», про тривалі виходи артистів на поклони знову й знову. Про захват глядачів. Можна не знати сюжету, про все скаже прекрасна музика — сучасна, талановито поєднана з попередніми мистецькими надбаннями. Справді Українська.