Війна — це вірус, і вона проступає просто на тілах людей дивними плямами. У місті — епідемія під назвою ШКХ — шкіра кольору хакі... Ми звикаємо до контексту війни, так, що перестаємо її помічати. Ми дихаємо війною, мов повітрям. Ми заражаємо одне одного... Намагаючись витіснити війну зі своєї свідомості, ми дедалі більше заражаємося війною і живемо з нею всередині...

Ніби фантазія — але правда. Ніби містика — але про нас.

У залі соціокультурної діяльності Одеської універсальної наукової бібліотеки ім. М.С. Грушевського відбулися читки п’єси «Крізь шкіру», написаної Наталкою Блок у 2017 році, за мотивами війни на Донбасі — про нас, сьогоднішніх.

Наталя Блок — драматургиня, режисерка, сценаристка та громадська діячка. Родом із Херсона. Вона пише про те, що хвилює кожного. Її п’єси знають в Україні, але частіше ставлять за кордоном.

Читки сучасної української п’єси відбуваються вже втретє в рамках проєкту «Гуманітарний штаб «Хранителів часу», що реалізується ГО «ВСАД «ІТ-бабусі» за підтримки «Forum ZFD» та уряду Німеччини.

Творча група у складі Богдани Ренк, Олени Савченко-Безверхової, Георгія Коновальчука, Олени Смагіної, Олександра Устименка та Артема Цинського під керівництвом режисерки Галини Джикаєвої виконує твори сучасних українських авторів в Одесі. У рамках проєкту в бібліотеці Грушевського вже прозвучали п’єси «Напередодні, або Все буде добре» Дмитра Тернового, «Хроніки евакуйо-ваного тіла і загубленої душі» Анни Галас, «Рускій воєнний» Ігора Білиця. Мета цих читок — не лише познайомити одеситів із творчістю молодих українських драматургів. Бо ж після них відбувається емоційне та щире обговорення, люди діляться особистим досвідом проживання війни, розповідають свої історії, висловлюють власні думки й почуття. І головне — розмірковують про те, як жити далі.

Молоді українські драматурги стали потужними і знаними не лише в Україні, а й за її межами. П’єси, написані під час війни, нині читають у США, Австралії, Європі. Ці твори дають можливість людям за кордоном відчути те, що відбувається з нами тут.

Режисерка Галина Джикаєва, яка ставить читки в Одесі, переконана, що це дуже важливо для російськомовного міста:

— Насправді, до початку «спецоперації» путіна проєктів про те, що йде війна, було багато. Творчі люди нагадували суспільству про те, що війна триває, були вистави про Донбас, про Крим. Але це було не цікаво для більшості глядачів, які звикли ходити у театр, щоб розважитися. Всі забули, що театр був створений понад дві тисячі років тому в Давній Греції для того, аби виховувати громадянина Афін. Це — соціальна інституція, і до нього не можна ставитися як до цирку. У театрі повинні працювати і голова, і серце. Формат читок потрібен саме для того, щоб ознайомити людей з текстом. Як він побудований, чи торкається душі, як звучить.

Акторка Олена Савченко-Безверхова чудово впоралася із своїм завданням — щиро і глибоко зіграла таку близьку їй роль матері трьох дітей, заражену вірусом ШКХ.

У залі — люди, яким цікаво познайомитися з творчістю українських авторів, почути їх голос і висловити свою думку, а відтак вони емоційно співпереживають кожному слову, хвилюються. Те, що відбувається на сцені, торкається кожного. Після читок завжди відбуваються обговорення.

— Для нас, одеситів, це дуже важливо, бо ми чуємо гарну українську мову, самі спілкуємося українською, нехай і ламаною, мовою, висловлюючи свої враження. Але ж краще говорити так, ніж ніяк, — каже глядачка Людмила Лук’яненко.

— Ми всі проживаємо травматичний синдром. Як це позначиться на нашій психіці — не відомо. Хлопці повернуться з війни, і з ними також потрібно буде працювати, — впевнена Галина Джикаєва, — Люди, які пройшли війну, які зустрілися зі страшними речами, ніколи не будуть такими, як до війни, коли всі ми жили безтурботно.

Глядачка Людмила Савченко зізнається:

— Ми тут, в Одесі, звикли відмежовуватися від проблем. Коли до нас приходили люди з Донбасу чи Криму, травмовані війною, я сперечалася з ними, вважаючи, що війни нема і не може бути. Суспільство закрило вуха, відключилося і жило в ілюзії, що війни нема. Відсутність пам’яті призвела нас до того, що почалася війна по всій Україні. Як лікарка я щодня бачу травмованих людей, переселенців, які розповідають свої страшні історії втрат. Для нас це наука. Має бути просте людське співчуття до вимушено переміщених осіб, до тих, кого особливо зачепила війна. Дякую авторці, що сконцентрувала ці думки. Ми повинні дивитися на світ тверезими очима і розуміти, що закінчення війни — це ще не мир. Ми повинні думати про майбутнє. Життя завжди чомусь учить, і ця війна також чомусь нас навчить. І це буде на користь і нашій країні, і нашій Одесі.

У п’єсі, наче рефрен, звучать дві протилежні думки: «Війна залишається в людині назавжди» і «Війна лікується миром».

З того, що ми бачимо з історії нашої країни, війни не лікуються. Вони залишаються у нас як біль, як пам’ять і виходять на поверхню через ситуації, через проживання на новому витку цивілізації нової війни... Складається таке враження, що війна матеріалізується зсередини, вибухає, мовби вірус, яким одночасно хворіють мільйони людей у багатьох країнах на планеті.

«Війна, одного дня оселившись в людині, ніколи не зникне. Можна тільки зменшувати заподіяну нею шкоду, радіючи життю, і намагатися не згадувати про минуле. Але кожен із нас, хто пройшов війну, знає, що варто лише заспокоїтися, забути про обережність і згадати про минуле життя до війни або під час, — як плями знову з’являться, і це вже назавжди», — Наталія Блок, «Крізь шкіру».

Чи потрібні такі болючі п’єси для людей у такий важкий момент?

На думку психологів, колективне проживання травми призводить до одужання. Якщо ми проживаємо внутрішній біль разом — ми виліковуємося.

Важливо, що з цією війною всередині робить кожна людина. На словах — ми всі за мир, насправді ж — починаємо воювати з кожного приводу, ділячись на правих і неправих, тих, хто воював, і тих хто виїжджав, на західняків і східняків і так далі, даючи можливість керувати нами, мов вівцями, тим, хто знає давній принцип: «Розділяй і володарюй».