Одеса претендує на включення історичного центру міста в Список всесвітньої спадщини. Це викликало хвилю невдоволень: починаючи з того, що через прискорену процедуру не відбулися громадські обговорення (автори заявки аргументують це надзвичайною ситуацією в країні), і закінчуючи версією, що все це зроблено з єдиною метою — зберегти пам’ятник Катерині II.

Одеситка і співкураторка платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», докторка філософських наук Оксана Довгополова проаналізувала 265 сторінок номінаційного досьє, яке оцінюватиме комітет ЮНЕСКО, і пояснює, чому, незважаючи на проблеми, це важливий шанс для Одеси й України.

Новини про подання заявки в ЮНЕСКО щодо включення центру Одеси у Список всесвітньої культурної спадщини — це приблизно як розмови про одеське метро: хто живе тут достатньо довго, обов’язково може згадати кілька випадків планування метро та кілька впевнених реляцій про підготовку досьє. В останні роки в цих намірах практично поставили крапку, бо вже не зрозуміло було, що саме подавати в ЮНЕСКО, хіба Театральну площу з оперним театром і Приморський бульвар. Утім, щодо останнього теж були сумніви, бо кілька «покращень» у вигляді здоровезного готелю біля морвокзалу трохи підважували сподівання на зацікавленість ЮНЕСКО.

Тому чергова новина про підготовку заявки до ЮНЕСКО від початку провокувала скоріше скепсис і здивування: уже кілька разів готували — й нічого не вийшло. Аж раптом процес пішов — номінаційне досьє крок за кроком проходить усі необхідні стадії: перевірка Українським національним комітетом ІКОМОС (Міжнародна рада з охорони пам’яток та історичних місць), Міністерством культури та інформаційної політики України, Міністерством закордонних справ і власне центральним ІКОМОС. Сьогодні досьє вже в офісі ЮНЕСКО в Парижі.

Питання про включення Одеси до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО розглядається за прискореною процедурою через загрозу російських обстрілів. Робоча група зі створення досьє стежить за процесом і припускає, що відповіді ЮНЕСКО можна очікувати вже в листопаді.

Текст досьє створила група істориків, архітекторів, культурологів (Олександр Бабіч, Ганна Місюк, Дар’я Пікалова, Анатолій Ковров), які проводили широкі консультації з конкретних питань. Роботу групи організовував радник мера Одеси Микола Вікнянський. Технічну підтримку робочій групі надавали представники Туринського політехнічного університету та LINKS FOUNDATION (приватна інституція, діяльність якої спрямована на колаборацію бізнесу та науки).

Здається, слід радіти, адже нарешті може статися те, про що ми вже і не мріяли. Але реакції одеситів не настільки одностайні. Поки одні щиро ра-діють і плекають надію, що статус всесвітньої культурної спадщини захистить Одесу від обстрілів, інші висловлюють підозри щодо прихованих цілей стрімкого просування перемовин з ЮНЕСКО. Керівництво міста звинувачують у просуванні проросійських наративів і навіть запуску всього процесу з єдиною метою: зберегти пам’ятник Катерині ІІ, щодо якого в місті тривають запеклі дискусії.

Для того, щоб відповісти собі на питання, чим загрожує або яку надію дає надання Одесі визнаного ЮНЕСКО статусу, треба, принаймні, прочитати номінаційне досьє. Це 265 сторінок насиченого, без жодної води тексту. ЮНЕСКО задає стандарти: писати дуже стисло і тільки те, що стосується відповіді на конкретні питання.

Що може та чого не може містити номінаційне досьє?

Досьє — це технічний документ з описом номінованого об’єкта, результатами архітектурних експертиз, таблиця-

ми порівняльного аналізу, доказом унікальності та значущості об’єкта для культури світу в цілому. Досьє має відповідати певному набору критеріїв і бути результатом роботи спеціалістів у галузі архітектури, історії, культурології тощо. Неможливо прийти в ЮНЕСКО і сказати: подивіться, яке красиве в нас місто, включайте його в список. Треба за наданою схемою до-вести, що запропонована власність (так, це визначається саме як власність — property) відповідає вимогам.

Звісно, нас цікавлять не тільки результати архітектурних експертиз, але й ті наративи, які запускають, аби довести унікальну світову значущість пропонованого об’єкта. Саме для цього варто прочитати 265 сторінок досьє.

Що номінується?

Визнати всесвітньою культурною спадщиною пропонують історичний центр портового міста Одеса. Простір запропонованої спадщини прокреслено на мапі, він відсилає до плану, створеного Францом де Воланом наприкінці XVIII століття. Чому саме такий об’єкт відпові-дає вимогам?

Для того, щоб бути визнаним всесвітньою спадщиною, об’єкт має відповідати одному чи де-кільком критеріям, визначеним ЮНЕСКО. Автори одеського досьє доводять, що об’єкт від-повідає відразу двом таким кри-теріям. Це другий і четвертий критерії з переліку ЮНЕСКО, згідно з якими об’єкт має:

ІІ) відображати вплив взаємного обміну людськими цінностями в певний інтервал часу або всередині культурного простору на розвиток архітектури або технології, монументального мистецтва, містобудування або планування ландшафтів;

ІV) бути визначним прикладом способу будівництва, архітектурних або технологічних ансамблів чи ландшафтів, які відображають значущі періоди людської історії.

Як саме номінований об’єкт відповідає цим критеріям? Відправною точкою пошуку унікальності об’єкта є доказ того, що він включений у достатньо широкий культурний ареал і має не тільки локальне, але й світове значення.

Автори досьє доводять, що уні-кальність історичного центру портового міста Одеса полягає в тому, що наприкінці XVIII століття тут відбулося паралельне будівництво морського порту та нового міського простору, спланованого як єдиний урбаністичний ансамбль. Будівництво порту спричинило вибухово-стрімкий розвиток міста, яке швидко стало одним із ключових центрів морської торгівлі не тільки у своєму регіоні, але й у світі.

Досьє говорить про унікальність того типу мультикультурної міської спільноти, яка сформувалася протягом XIX століття. З моменту створення комплексу порту-міста і до сьогодні безперервно існує урба-ністичний феномен, усі елементи якого зберігають функціональність і цілісність. Історичний центр міста досі зберігає регулярне планування, яке передбачав план Франца де Волана — саме це має високу культурну цінність як єдине ціле. Отже, тут працює не стільки повна автентичність простору (умовно — кожна бу-дівля збереглася з XVIII століття), а тяглість існування урбаністичного феномену. Тому саме цей фрагмент міста Одеси саме в цих часових рамках може претендувати на визнання всесвітньою спадщиною ЮНЕСКО.

Спробуємо пройтися по цих характеристиках, щоб зрозуміти, що мається на увазі.

Як пов’язані порт і місто?

Дозволю собі почати зі специфічного урбаністичного феномену, який формується одночасно з будівництвом порту.

Морська торгівля завжди була частиною життя в Північному Причорномор’ї, з часів факторій стародавніх греків. Саме звідси відправляли зерно й у Константинополь 1415 року — це зафіксовано в хроніці поляка Яна Длугоша. При цьому потужна новоєвропейська морська торгівля нібито не мала розвитися саме тут — море біля Одеси неглибоке, а сильні вітри роблять наближення до берега небезпечним. Традиційно мореплавство в Північному Причорномор’ї здійснювалося через гирла рік. Те, що зараз є Одесою, виникло великою мірою випадково: якщо вже захопили місто Гаджибей, чому б не розвивати тут місто й далі? Повторюся: тоді ніхто не робив на Гаджибей ставку як на потенційний центр морської торгівлі. Ці завдання мали виконати інші міста.

Будівництво порту було здійснене всупереч географічній логіці та завдяки «людській волі та духу вільного підприємництва» (цитую досьє). Гроші на будівництво порту були знайдені не тому, що так «було задумано» або на те була воля правителя (якраз ні), а завдяки наполегливості міської спільноти (не відволікаюся зараз на міські легенди — просто зазначу, що долання спротиву імператора вбудоване в базовий одеський міф; у досьє ж ідеться про факти). Уже через 20 років після створення порту Одеса обігнала в розвитку інші міста, в яких географія сприяла морській торгівлі (Очаків, Миколаїв, Херсон). За лічені роки Гаджибей вже під іменем Одеса перетворився на один з головних вузлів морської торгівлі Середземного та Чорного морів.

Будівництво порту відбувалося паралельно з реалізацією ідеї створення на «розчищеному» від попередніх культурних шарів просторі «ідеального міста» в парадигмі пізньоренесансних уявлень. Згідно з досьє, план Одеси Франца де Волана передбачав реалізацію класицистської ідеї організованого за законами гармонії та симетрії простору.

У досьє наголошується, що ідея де Волана передбачала будівництво урбаністичного комплексу з портом, бо місто мало орієнтуватися на морську торгівлю. Морська торгівля світового масштабу є першим елементом, який описує урбаністичний феномен Одеси. Завдяки морській торгівлі формується специфічний дух підприємництва, який відображається, зокрема, у формуванні інноваційних, нетипових для Російської імперії форм економічної діяльності, у банківських проєктах тощо. Велику увагу в досьє приділено впливу порто-франко на розвиток духу підприємництва в Одесі.

У досьє також доводиться, що Одеса — єдине місто в Україні, яке зберігає урбаністичну структуру південного мультикультурного міста кінця XVIII—XIX століть. Його історичний центр є останнім географічно та хронологічно заснованим європейським містом-портом: Одеса будувалася за європейськими стандартами, але з використанням власної унікальної урбаністичної культури. Вона не стала функці-ональним містом (простором для життя населення), але розвивалася як повноцінний європейський культурний центр.

Унікальний урбаністичний феномен, який сформувався на межі XVIII—XIX століть, надав місту можливість не просто піднятися на тогочасній кон’юнктурі, але створити сталу систему. Саме тому, як зазначається в досьє, Одеса змогла подолати виклики кінця XIX століття: неврожаї, репресивну політику імперського керівництва, підвищення конкуренції на зернових ринках з боку США, Канади, Бразилії, Аргентини й Австралії та зберегти позиції в зерновому експорті. Дивовижним чином сьогодні актуалізується саме така функція Одеси — кількамісячне блокування одеського порту через повномасштабне російське вторгнення раптом довело, наскільки важливою є його діяльність дляв сього світу.

У досьє наголошується і роль, яку одеський порт відігравав у вузлові моменти історії ХХ століття. Так, допомога під час голоду 1921—1923 років від орга-нізації АРА і «Джойнт» приходила саме через одеський порт, і саме через нього відправляли додому військовополонених європейців після Другої світової та подекуди звільнених з нацистських концтаборів. Це важливий момент, який залишився в пам’яті й розповідях тисяч європейців, чия повоєнна дорога додому проходила через Одесу.

Де ми в «списку кораблів», тобто міст-портів?

Коли йдеться про портове місто, маємо розуміти, що ЮНЕСКО наводить класифікацію портових міст, у якій потрібно знайти місце номінованій власності: це історичні, колоніальні або новостворені портові міста. У цьому класифікаторі Одеса визначається як новостворене портове місто. Незважаючи на те, що Одесу не було створено на порожньому місці, її необхідно визначати саме як новостворене портове місто, бо до початку XIX століття порту тут не було. При цьому саме створення порту запустило формування принципово нового урбаністичного організму.

У досьє наводяться дві насичені порівняльні таблиці портових міст: тих, що вже отримали статус всесвітньої культурної спадщини, і тих, що перебувають у процесі здобуття. Їх вивчення дає можливість зрозуміти, що статус новоствореного портового міста отримують міста, не тільки засновані «з нуля» (таких насправді не так багато), а й такі, що зазнали радикальної трансформації через створення порту. Так, саме як новостворене портове місто до всесвітньої культурної спадщини було включено місто Ліверпуль, яке існує з ХІІ століття, але саме у XVIII ст. пережило повне перезавантаження через створення порту. До речі, у 2021 році Ліверпуль виключили зі списку (через проєкт реконструкції набережної, несу-місний зі статусом). Отже, отримання статусу — це не медаль назавжди, а відповідальність.

Порівняння історичного центру портового міста Одеса з іншими портовими містами дає можливість побачити унікальність саме одеського локального урбаністичного феномену. Це найпівденніший порт Центральної та Східної Європи, який є точкою контакту між декількома цивілізаційними просторами.

Простір архітектурних ансамблів

Претендувати на надання статусу всесвітньої спадщини ЮНЕСКО історичному центру портового міста Одеса надає можливість і наявність декількох архітектурних ансамблів, які разом створюють цілісний комплекс. Нагадаю четверний критерій у вимогах ЮНЕСКО: бути визначним прикладом способу будівництва, архітектурних або технологічних ансамблів чи ландшафтів, які відображають значущі періоди людської історії. У номінаційному досьє описується власне комплекс архітектурних ансамблів:

• Ансамбль Приморського бульвару з напівциркульною площею та пам’ятником Дюку де Рішельє, який створює композиційну вісь портової частини міста;

• Ансамбль Думської площі, що обрамляє південно-східну частину Приморського бульвару;

• Воронцовський палац у північно-західній частині Приморського бульвару;

• Ансамбль Катерининської площі, Катерининської вулиці та Потьомкінських сходів: друга композиційна вісь портової частини міста, яка з’єднує порт з містом;

• Ансамбль вулиці Ланжеро-нівської з будівлею Одеського оперного театру.

Одеське архітектурне обличчя формувалося в загальному річищі європейського класицизму (стиль, який розвивався в Європі в XVI—XIX століттях і підкреслював орієнтацію на ідеальні античні зразки) та імперського стилю (стиль, який сформувався у Франції в період Першої імперії в 1800—1815 роках). Особливістю архітектурної мови Одеси є еклектичність архітектурних стилів при гомогенності міського планування. В одеському просторі ми побачимо різні стилістичні та композиційні рішення (від віденського бароко оперного театру до класицизму Одеського національного художнього музею). Усі ці риси зберігаються протягом помітного проміжку часу, таким чином віддзеркалюючи значущий період людської історії.

Мультикультурна цивілізація

Другий елемент урбаністичного феномену Одеси пов’язаний з формуванням мультикультурного простору, який в досьє позначений як melting pot (цю характеристику звичайно використовують щодо Нью-Йорка — «плавильний казан»).

Звісно, Одеса — не єдине мультикультурне місто у світі, навіть в Україні чи не кожне місто є історично мультикультурним. Загалом будь-який вузол морської торгівлі неминуче вміє спілкуватися декількома мовами та бере до уваги різні релігійні звичаї тощо. Напевно, не випадково один з останніх українських романів, в якому Одеса є не просто тлом подій, але активним простором, називається «Танжер» (роман Йвана Козленка), тобто феномен Одеси описується через інше портове місто з унікальною культурою. Одеса явно «стоїть у ряду». Тому показати, чому саме одеська мультикультурність гідна визнання світовим спадком, — це окреме завдання.

Досьє робить наголос на тому, що одеська мультикультурність — це не просто наявність мовно-релігійних анклавів всередині міста. Це створення такого типу сус-пільних відносин, який формує для будь-якої підприємливої людини, незалежно від її походження, релігії, мови тощо, можливість впливати на життя міста, бути видимим і мати права. У досьє наголошується, що до середини XIX століття в Одесі було втілено ідею можливості рівного співіснування конфесій, яка була антиподом принципам співіснування представників титульної нації та «інородців».

В Одесі було створено унікальні для Російської імперії можливості професійної реалізації та освіти для представників різних національностей. Різні конфесії були тут публічно видимі та формували міську адженду — тут не було титульної спільноти та толерованих інших, міських гетто та заборони для меншин селитися в будь-якому районі. У досьє описуються механізми міського співіснування та зазначаються унікальні випадки: наприклад, саме в Одесі єврей Шарль Ефруссі був допущений стати членом Англійського клубу.

Важливим, як на мене, є й готовність авторів досьє відходити від цукрового образу одеської міжнаціональної дружби та образу міста, де всі зі всіма можуть домовитись. Досьє відкриває й зворотний бік мультикультурності —

погроми та міжнаціональні сутички, які спричиняють міграції. Описується зміна культурного ландшафту Одеси внаслідок Голокосту, Голодо-мору та політичних репресій 1930-х років (польська, харбін-ська, румунська, німецька операції НКВС).

При цьому можливість публічної видимості різних культур формують проактивний характер культурної самоідентифікації в Одесі, що створює також специфічні форми солідарності. Підкреслюються тісні стосунки в Одесі, наприклад, польського та сіоністського рухів, української та сіоністської думки.

Місто без адміністративного центру

У номінаційному досьє описується особливість одеського міського ландшафту, що виникла завдяки специфіці суспіль-них відносин. В Одесі немає адміністративного центру (простір влади, головна адміністративна будівля, ратуша тощо). Однією з перших інституцій в Одесі був театр, який став сенсовим центром міста. Важливо, що доступ до театру мали представники різних соціальних груп, тут не було різниці або спеціальних місць для представників різних культур чи релігій. Автори номі-наційного досьє наголошують, що загальна демократична настанова одеського життя запускається завдяки театру. Це центр публічного життя — і це місце, де всі мають рівні права. Не можу втриматися від згадки про роман «П’ятеро» Володимира (Зеєва) Жаботинського — недаремно його дія починається саме в театрі, який був в Одесі не місцем для вигулу вечірнього туалету, а міською агорою, де не останній голос мала гальорка.

Точка зустрічі цивілізацій

Місто без владного центру, місце вільних людей, орієнтованих на прибуток, гроші, конкуренцію, відкрите для експериментів і новацій: Одеса стала втіленням мрії модерністської людини про можливість створення нового світу власними руками. Це те саме, що вело, скажімо, американців під час створення своєї держави — ілюзія заснування ідеального, не обтяженого минулим міста/держави на порожньому місці. Мабуть, саме відчуття цієї модерної утопії свого часу змусило Марка Твена «впізнати» в Одесі власну країну — США. В номінаційному досьє Одеси фіксується, що для втілення цієї модерної мрії було знесено те, що було до цього. І це дозволяє бачити феномен Одеси не таким, що висить десь у незрозумілому просторі, а в прив’язці до товщі людських відносин на цій території до кінця XVIII століття.

Новостворене місто вдавало, що тут нічого не було, однак вписувало себе в контури зниклого простору. В досьє описується, що той модерністський проєкт, який власне і пропонується для визнання всесвітньою спадщиною, починає свою історію з підписання Ясського мирного договору між Російською та Османською імперіями (грудень 1791 року). В тексті досьє присутній план де Волана під назвою «План міста Гаджибея з військовою гаванню та пристанню для купецьких суден». Усе в новому місті вписувалося в колишній ландшафт, наприклад, Воронцовський палац збудовано на місці колишньої турецької фортеці.

На відміну від тих, хто волів описувати створення Одеси на «порожньому» місці, автори номінаційного досьє добре бачать історичні контексти. Саме ці контексти дають їм можливість описати стрімкий стрибок міста та перетворення його на портове місто світового значення з власною унікальною культурою.

Неімперське місто

Важливий наголос автори досьє роблять на тому, що сама ідея торговельного міста, яке орієнтується на європейські моделі бачення світу, стає фактично антиімперським всередині Російської імперії. Автори аналізують особливий неросійський дух міста.

Антиімперськість Одеси ми вже згадали, торкаючись реалізації ідеї рівної видимості та публічної активності різних конфесій у місті — і це не єдиний момент. Цікавим є пропрацювання теми опору імперському тиску в контексті аналізу специфіки одеської архітектури. Імперія зобов’язувала планувати «типові» фасади за наданими зразками, але одеські архітектори переробляли петербурзькі зразки, пристосовуючи їх до місцевих кліматичних умов. Фактично в Одесі більшість будівель створювалася за оригінальними проєктами локальних архітекторів і під їхнім прямим наглядом. Так сформувалася унікальність співіснування двох принципів організації міського середовища: європейської системи вулиць/площ і системи внутрішніх дворів, яка позначається як одеський традиціоналізм.

Місто будувалося як європейське, вписане в середземноморську культуру — навіть внутрішні двори, які завжди були місцем спільного життя (на відміну від петербурзьких дворів-колодязів), відсилають до середземноморської культури. Свідомим кроком до вписування Одеси саме в середземноморський ландшафт став початок культивування акацій — причорноморський степ перетворювався на Середземномор’я.

При цьому умовно апеннінські мотиви (італійськість тут абсолютно логічна, беручи до уваги, що першою загальновживаною мовою в Одесі була італійська) лише обрамляють матеріальну вкоріненість міста саме в цю землю, в Причорномор’я, в степи. Описуючи архітектуру Одеси, автори зауважують матеріал, з якого будувалася більшість місцевих будівель — ракушняк, який вибирався прямо з-під будівлі, що зводилася. Таким чином виник ще один одеський феномен — система катакомб. Водночас важливі сенсові для Одеси об’єкти пов’язують місто з простором південної України: так, п’єдестал пам’ятника Дюку де Рішельє (перший і головний пам’ятник Одеси) створено з рожевого полірованого граніту з берегів Південного Бугу, який був наданий херсонським поміщиком Скаржинським.

Архітектурні коди створювали обличчя міста, яке було демонстративно чужим для Російської імперії, що природно корелювало з відсутністю вираженого центру влади, мультикультурністю, демократичністю та орієнтованістю на гроші і підприємництво. Одеса виявляється антиімперською і в іншому політичному контексті: образ легковажного багатонаціонального міста з поганим смаком дозволив Одесі створити власний інструмент відторгнення й радянської влади. Традиції специфічного одеського гумору аналізуються в досьє саме в оптиці антирадянського жесту.

Що нам ЮНЕСКО…

Уявімо, що все вдалося і ЮНЕСКО надає історичному центру портового міста Одеса статус всесвітньої культурної спадщини. Що отримають від цього сама Одеса й Україна?

Мер Одеси Геннадій Труханов з перших заяв про підготовку номінаційного досьє запевняє громадян, що це убезпечить місто від ракетних ударів. Це справді надихає, поки не згадуєш долю сирійського міста Алеппо: ті, хто віддавав накази про авіаційні удари по Алеппо, були в курсі, що місто вже давно перебуває під захистом ЮНЕСКО. Авторка цих рядків вірить виключно в силу нашої ППО, але хтозна, може, трохи магічного мислення не завадить.

Утім, статус може стати інструментом, якщо Одесі доведеться вимагати репарацій. Та коли думаєш про те, в якому випадку можуть знадобитись репарації, рука тягнеться не до номінаційного досьє, а до кнопки «задонатити на ЗСУ». Статус також підвищує туристичну привабливість міста, дає можливість співпрацювати зі світом, відшуковувати кращі рішення для збереження спадку.

Чи потечуть до Одеси валютні річки? Ні, не потечуть. Збереження культурної спадщини — справа не ЮНЕСКО, а самого міста, країни, громади. І це колосальна відповідальність. Подаючи номінаційне досьє до ЮНЕСКО, ми в першу чергу беремо на себе зобов’язання зберегти це для нащадків, а не підставляємо руки для грошей. Крім того, статус всесвітньої спадщини можуть скасувати — якщо про спадщину належно не дбають. І тут доведеться попрацювати, бо місто, яке отримує статус, має довести спадщину до рівня відпо-відності стандартам. Виходячи з того, що Одеса претендує на включення в список за прискореною процедурою, в досьє прописано не тільки докази відповідності критеріям ЮНЕСКО, але й кроки, які одеська влада зобов’язується зробити, щоб випадки невідповідності статусу були усунуті.

У досьє прописано зобов’язання прибрати з міського простору всі чужорідні елементи, встановити поверховість, попрацювати з береговою лінією — припинити стихійну забудову та створити пішохідні набережні. Міська влада має розпочати роботу над новим генеральним планом, який враховує всі наявні проблеми, а також нові, які виникають через поступову зміну клімату, аномально спекотні літні місяці та потужні зливи. Тобто зміни в міському ландшафті плануються не тільки для самого номінованого центру, а й для всього міста.

Досьє відображає загалом не дуже наснажливий стан архітектурних об’єктів у зоні спадку: 25% — у доброму стані, 50% — у задовільному, 20% — у незадовільному та 5% — в аварійному стані. Зауважена відсутність соціальної відповідальності у власників багатьох будинків, відсутність можливості паркування, тиск будівельних компаній тощо. Залишу це сухими даними без коментарів.

Заявлена необхідність змін у міському ландшафті підводить нас і до іншого питання: чи присвоєння статусу всесвітньої спадщини надасть охоронний лист будь-якому об’єкту в зоні визнання ЮНЕСКО? Ще більш конкретно: чи правда, що міський голова все це розпочав з метою зберегти пам’ятник російській імператриці? Уважно прочитавши всі 265 сторінок номінаційного досьє, можу впевнено сказати: серед об’єктів, описаних у досьє, цього пам’ятника нема. Є архітектурний ансамбль Катерининської площі. Так, пам’ятник присутній на світлині, розміщеній у досьє, але зробити світлину без артефакту, який там зараз розташований, неможливо. Єдиний пам’ятник, який описаний в досьє, — це пам’ятник Дюку.

Чи можна щось прибирати з простору, який визнаний культурною спадщиною? Так. Ба більше, в досьє є зобов’язання прибрати чужорідні елементи. Якщо вам будуть доводити, що надання статусу створює простір, де буде зафіксовано місце кожної урни для сміття, — це неправда.

Особисто я покладаю величезні надії на те, що статус змусить міську владу знайти рішення, як прибрати незаконні побудови в межах простору світової спадщини, як-от мерзенна (і, до речі, аварійна) будівля готелю на морвокзалі, яка вбиває вид на Потьомкінські сходи та перетворює Дюка на швейцара.

Щодо наративів

Хотілося б зазначити ще одну важливу річ. Текст номінаційного досьє може вплинути не тільки на світове сприйняття Одеси, але й на перезавантаження портрету Одеси для самої себе і для України. Рефлексуючи унікальність одеського міського феномену, автори номінаційного досьє роблять крок у бік подолання так званого одеського міфу в його пізньорадянському варіанті — з романтизацією живописних бандитів з Молдаванки, наголосом на псевдоєврейському акценті та пласкими жартиками. Розкриваються інші шари одеського міфу, вбудованого в архітектурні осі історичного центру портового міста — з його шаленим духом підприємництва, відторгненням імперського, мрією про можливість створення нового ідеального міста в натхненні античними ідеалами. Це не безконечне «беня-знаєт-за-облаву». Це інноваційна жага, включеність у світовий науковий простір (не Беня, а інженер Тимченко винайшов в Одесі кіноапарат фактично ще до братів Люм’єрів — отже, вони були включені в один і той самий простір технічної думки), меценатство та вибухи мистецького життя. І це вдавана легковажність, за якою не всі здатні розгледіти шалену волю до життя.

Саме про це необхідно говорити і всередині Одеси, і всередині України. Оскільки текст номінаційного досьє готувався в прискореному режимі, він був написаний відразу англійською для представлення в ЮНЕСКО та не пройшов суспільного обговорення. Прискорена процедура подання створює підстави для невдоволення і пересторог. Дуже сподіваюсь, що український переклад якнайшвидше буде представлений у публічному просторі та стане відправною точкою змістовної розмови в Одесі та Україні. Ця розмова може допомогти позбутися міфів. Це важливо.

ОКСАНА ДОВГОПОЛОВА,

кураторка платформи культури пам’яті Минуле/Майбутнє/Мистецтво, докторка філософських наук.

Джерело: «Лівий берег» (Lb.ua).