Дізнатися, коли закінчиться війна, хто переможе і яким чином, не важко. От тільки звертатися треба не до Києва. Коли українські засоби масової інформації публікують прогнози, вони, найчастіше, ґрунтуються не на фактах, а на статтях експертів із The Washington Post, The New York Times, Politico і так далі — аж до ЗМІ Австралії. Якби в Антарктиді працювало ТБ і виходили газети, пінгвіни були б знавцями думок політологів, політиків, військових і лідерів держав світу з українського питання.

Ескалація в широкому сенсі

Думки безперервно змінюються, спізнюються, уточнюються і суперечать одна одній. Але хто пред’явить претензії до зведень літніх прогнозів погоди, якщо вже настала зима? За цими зведеннями Україна давно перемогла росію (фактично, практично, арифметично), запаси крилатих ракет у ворога закінчуються, а союзників у рашистів на Землі майже не залишилося. Економіка росії ось-ось впаде, національний лідер, хворий на голову, ховається в бункері і чекає зі страхом, коли незадоволені генерали вчинять у кремлі державний переворот.

Усе це було б для нас непогано, навіть пречудово. Але перше, чого вчить робота журналіста, — бажане слід чітко відо-кремлювати від дійсного. Й очищувати від фантазій кваліфікованих фахівців. Одна з подібних фантазій сприймається зараз як непорушний факт. А саме — кремлівському керівництву вкрай необхідна перерва у воєн-них діях. І переговори, щоб закріпити цю перерву. У майбутньому договорі, на думку знавців, нібито йтиметься про обмін захоплених українських територій на подобу миру або тривалого перемир’я. Де враховується «реальний стан на поточний момент».

Під час масштабної війни реальне становище на фронті змінюється щодня. Й останнім часом явно не на користь росії. Тобто агресору треба поспішати з обміном, поки ЗСУ не вибили його за межі України без жодних договорів і перемир’я. Наше політичне і військове ке-рівництво стверджує, що про жодні переговори з ворогом зараз не йдеться і що «все вирішиться на полі бою», а кремлівське керівництво, навпаки, на весь світ сурмить, що до переговорів готове. Природно, за умови повної і беззастережної капітуляції України.

У Києві вітчизняні експерти читають натяки московських колег, які бачили путіна тільки по телевізору. Зарубіжні аналітики оформляють думки киян в об’ємні доповіді, і красиві папки лягають на стіл в Білому домі, в Пентагоні і в ЦРУ. Іноді думки та натяки в папках збігаються з реальністю, іноді — ні. У підсумку ж маємо вимогу з боку Заходу не допустити «ескалації» в широкому сенсі. Тобто не дати приводу кремлю переступити умовний кордон НАТО і залучити благополучних членів Альянсу в пряме військове зіткнення з росією.

Заради цього президент Франції з маніакальною завзятістю продовжує телефонувати у кремль і в розпал повітряних атак на цивільні об’єкти критичної інфраструктури України умовляти серійного людожера дотримуватися пристойності. Заради цього політичні і військові лідери наших союзників (аж до директора ЦРУ), імітуючи човникову дипломатію Генрі Кіссінджера, зустрічаються з кремлівськими «яструбами» зразка ніколая патрушева чи сергія наришкіна. В результаті подібних зустрічей сповільнюються й без того повільні поставки озброєнь Україні, а системи залпового вогню зі США навмисно «каструють», зменшуючи дальність їх ракет і снарядів.

Ескалація у вузькому сенсі

У вузькому сенсі (стосовно російських воєнних дій у нашій країні) говорити про «ескалацію» взагалі безглуздо. Звірі, вбиваючи «братів», дійшли до межі, за якою не виключений ядерний удар по території України або навмисний підрив Запорізької атомної електростанції. Від фатального для українців і для всього людства кроку рашистів навряд чи втримає потрійне емоційне «ні» Джозефа Байдена. Але швидка і переконлива перемога Збройних сил України стримати може.

Однак перемоги, і це факт, не здобувають, обороняючись на своїй землі. Навіть обороняючись успішно й ефективно. Карфаген не можна було зруйнувати в Італії, розгромити Наполеона не вийшло б з росії, а знешкодити Гітлера вдалося, як відомо, замкнувши його наглухо в бункері рейхсканцелярії. Перемогти ворога, кажучи коротко, можна тільки на його території. Путін — не виняток, не треба будувати ілюзій. І, зрештою, варто згадати фразу Олександра Македонського, що «найкращий захист — це напад».

Ще краще — цю фразу нагадати друзям, які пильно стежать, щоб українська ракета, дрон або літак не перетнули російського кордону. Перетнуть! Уже почали перетинати. І працюють не в прикордонних областях, а в глибокому тилу. У Рязані, в Саратові, в Енгельсі. Скидають вибухівку на аеродроми, з яких злітають ракетоносці, що знищують нашу цивільну критичну інфраструктуру, занурюючи Україну в морок. Російські льотчики, які йдуть на такі злочини, раніше почувалися в безпеці. Тепер серед них панує паніка. Бойові машини перебазовують ледь не до Сибіру. Однак наші крилаті ракети і дрони можуть їх дістати навіть там…

Прикметно, що запанікували не лише військові, а й російські політики, які віддають військовим накази. Дев’ятого грудня, користуючись привілеєм постійного члена Ради Безпеки ООН, росія ініціювала засідання, щоб запобігти подальшому постачанню Заходом зброї Україні. Аргументи агресора впродовж років не змінюються: ми — за мир, але не заважайте розстрілювати українські міста й анексувати українські території. Аргументація варварів вкотре не спрацювала, і десятого грудня скривджені «миротворці» накрили ракетами українську енергосистему. У тому числі в Одесі та Одеській області.

Надійних засобів оборони у нас мало. Доводиться терпіти. Сподіватися, що за допомогою електростанцій на плаву, розташованих поблизу наших кордонів, вдасться бодай частково послабити енергетичну кризу на півдні країни. Доводиться буквально на ходу створювати і випробовувати зразки високотехнологічної української зброї, не розраховуючи, що союзники і друзі нададуть необхідне. Доводиться накопичувати по крихтах і віддавати на фронт, усе, що вже маємо. Доводиться одночасно, як би не було важко, захищатися і готуватися до наступу.

Український народ — непереможний!

Слава Україні!