24 лютого сповнився рівно рік, як почалася повномасштабна війна. Велике потрясіння для світу, трагедія для цілого народу, який уже не вперше намагається захиститися від знищення росією. Важко об’єктивно оцінити те, що відбувається, не вдаючись до нецензурної лайки. Ще важче жити у центрі цих подій, особливо, коли ти молода людина.

Більшість із нас добре пам’ятає перший день війни. Але мало хто пам’ятає життя до неї. Здається, що роки «до» — це щось з іншого життя, з іншої реальності. Хтось ще вчора готувався до ЗНО, а сьогодні вже навчається на першому курсі університету й навіть не встиг розкуштувати ці миті на смак. Хтось тільки-но вступив до вишу, і, не встигнувши насолодитися студентським життя, змушений навчатися дистанційно, та ще й під виття сирени. Аналізуючи цей рік нескінченного лютого, я дедалі більше переконуюся: у всіх нас украли час. У мого покоління вкрали юність. Усіх нас дуже жорстоко пограбували, спалили наш дім і намагаються закопати наші тіла, що ледве дихають.

Нас цілком обґрунтовано можна назвати «другим втраченим поколінням». З-поміж нас ще багато тих, хто пам’ятає повоєнне лихоліття після Другої світової — з його розрухою, відсутністю перспектив і віри в краще. Зрештою, і ми у школі це проходили. Тільки ось замість бітників і фанатів Вільяма Берроуза у нас буде зламана морально і фізично молодь, яка не знає, за що їй хапатися, щоб не стільки допомогти відновити країну, скільки не збожеволіти від пережитого шоку.

Коли тобі 18 років, а за твоїм вікном чується сирена та постріли ППО, не дуже хочеться будувати плани на майбутнє. Взагалі все майбутнє скоротилося до одного-єдиного дня. «Як прожити цей день?» — часто чую від своїх батьків. «Як не збожеволіти і що мені зробити, щоб наблизити день перемоги?» — питаю я себе, коли вкотре читаю вранці новини. Що може зробити людина, яка ледь переступила поріг повноліття і яка не знає, чого вона хоче від життя?

Насправді небагато: волонтерство, поширення інформації, донати до фондів тощо. Я часто чую міркування людей про те, що вони «мало роблять». І, як правило, це саме молодь від 17 до 25 років. Я думаю, найголовніше — не звинувачувати себе в тому, що не можеш зробити більше. Адже якщо замислитися, то регулярно щось купуючи (ось і підтримка економіки), розповсюджуючи інформацію про збори та фонди, ми все одно так чи інакше робимо свій маленький внесок у перемогу над окупантами. Не обов’язково брати в руки зброю і лізти на амбразуру, якщо ти знаєш, що не вмієш цього робити. Зате завжди можна стати волонтером — лише в Одесі існує купа ініціатив, які займаються важливими справами: від плетіння сіток для наших захисників до приготування їжі для тих, хто її потребує.

Не менш важливе питання — питання психологічного відновлення. Важливо забезпечити реабілітацію не лише військовим і переселенцям, а й молоді. Війна розвинула в нас посттравматичний синдром і тривожний розлад, а когось і взагалі добила, ставши останньою краплею у морі проблем із психікою. Це важлива й дуже актуальна проблема, і якщо її зараз пустити на самоплив, то потім виправити не вдасться.

Минув уже рік. Рік, коли ніхто не знає, що буде завтра. Скільки людей ми встигли поховати та оплакати? Скільки будинків нам доведеться зводити буквально з нуля? На ці та схожі питання ми відповімо потім, коли у Севастополі, Ялті, Луганську, Донецьку та інших українських містах, нині, на жаль, усе ще окупованих, знову замайорять жовто-сині прапори. Коли комендантську годину скасують, ціни в магазинах трохи знизяться, а на ринку праці перестане панувати вакханалія. Коли ми переможемо, ми підрахуємо той час, який росія вкрала у нашої молоді. І ми змусимо її заплатити за кожен день цього нескінченного лютого.

Єлизавета ТУРЕНКО,

студентка Національного університету

«Одеська політехніка».