Ми живемо в Україні у часи величезних змін в релігійній сфері. Такі бувають раз на кілька століть. Зменшення впливу РПЦ в світі та ймовірний демонтаж Московського патріархату в Україні насправді співставні з падінням імперії. Цікаве спостереження: коли йдеться про національне відродження, то церковний підйом завжди слідує за підйомом національним. А коли йдеться про занепад, то тут зворотний порядок: занепад та деградація РПЦ сьогодні наче передвіщають падіння, власне, російської держави, з якою церква там тісно зрослася.

Віктор Єленський, вчений-релігієзнавець, новий голова Державної служби етнополітики і свободи совісті, безумовно, є «оператором» таких змін. Він так давно займається релігією, що його прогнози завжди напрочуд точні, і хоча для реалізації озвучених ним пропозицій політичному Олімпу необхідний час, але там до них неодмінно повертаються.

Віктор Єленський був першим, хто під час проведення в «Укрінформі» (https://www.ukrinform.ua) «круглого столу» на початку війни твердо заявив, що Московському патріархату не залишається жодного місця на українській землі ні під яким соусом чи евфемізмами: «Її структури мають бути ліквідовані. Як поведуть себе ті, хто входить в ці структури: чи будуть вони «беспризорними», чи поминатитуть кіріла, чи увіллються в ПЦУ — це наступне питання, але їм не має бути місця в Україні».

З проведення того мозкового штурму вчених-релігієзнавців про долю Моспатріархату минув рівно рік. Віктор Єленський очолив держслужбу, яку вже давно неформально називають «міністерством релігій». А делікатне та складне церковне питання Моспатріархату в Україні рухається в правильному напрямку.

— Вікторе Євгеновичу, щойно стало відомо, що з 29 березня 2023 року Національний заповідник «Києво-Печерська лавра» розриває договір про оренду з УПЦ МП. Тобто у монастиря МП забирають найбільшу християнську святиню України? Що далі? Що буде з монахами? Кому належатиме Лавра?

— Упродовж дуже довгого часу Києво-Печерська лавра перебуває у центрі найзапекліших суспільних дискусій. Сам факт того, що в одній з найбільших святинь України «засів», сказати б, Московський патріархат, викликав дедалі більше громадське збурення. Це збурення багаторазово посилювалося хамською поведінкою намісника, україножерством немалої частини насельників і специфічним ставленням до історичної спадщини. Нарешті, 1 грудня минулого року РНБО доручила уряду, серед іншого, перевірити правові підстави перебування релігійних організацій на території Києво-Печерського заповідника і дотримання ними умов користування майном цього заповідника.

Комісія, яка там попрацювала, виявила численні порушення, що, втім, було секретом Полішинеля для всіх, хто цікавився господарсько-фінансовою діяльністю монастиря. Про це всі знали, але порушити такий спосіб існування не наважувалися. Тому Міжвідомча група, створена урядом для підготовки пропозицій щодо діяльності релігійних організацій, просто не мала іншого виходу, ніж рекомендувати Мінкультури розірвати договір про користування монастирем будівель Національного запо-відника «Києво-Печерська лавра». Це означає, що орендар повинен здати ці приміщення; очевидно, буде здійснено інвентаризацію будівель і майна. Згодом держава може укласти договір про користування з іншою монашою громадою, яка, тобто громада, буде сумлінніше ставитися до історико-культурного простору своєї країни і не буде пов’язана з Московським патріархатом.

— Вікторе Євгеновичу, вітаємо вас з тим, що так швидко вдалося зробити експертизу установчих документів Моспатріархату в Україні (який гучно заявляє, що вони не в МП) і де чітко сказано, що УПЦ є структурним підрозділом РПЦ, а також абсолютно точно і коректно доводиться церковно-канонічний зв’язок УПЦ МП та РПЦ.

— Давайте уточнимо. Держслужба не робила, а лише забезпечувала цю експертизу. А виконували експертизу — вчені.

— На замовлення РНБО...

— Вона здійснювалася за рішенням РНБО, а нашим завданням було забезпечити експертизу. Забезпечити — це значить сформувати кваліфікований і збалансований склад експертів. І ми сформували групу експертів, які мають різні політичні переконання, можливо, різний громадський темперамент, але всі вони мають або дослідження у сфері православ’я, державно-церковних відносин, або взагалі релігієзнавства. Але навіть при такому дуже-дуже прискіпливому ставленні до цієї експертної комісії УПЦ МП висловила їй недовіру і попросила про відвід не всіх експертів, а чотирьох з них. Утім, експертна група проголосувала за висновок одноголосно.

— І що далі? Наразі склалося враження, що процес ліквідації чи заборони МП призупинено…

— Передовсім хочу наголосити, що йдеться про ліквідацію саме структур Московського патріархату, а не про заборону православним нинішньої УПЦ МП сповідувати віру і виражати свої релігійні почуття. Підпорядкування Московському патріархатові не є частиною православного віровчення. Ще з початком російсько-української війни й, особливо, після широкомасштабного вторгнення у суспільстві виникли і величезна напруга, і сильне обурення позицією Московського патріархату. Випадки колабораціонізму кліриків УПЦ МП і достатньо поблажливе ставлення священноначалля до колаборантів величезною мірою розпалило пристрасті. Люди в деяких місцях переходили до ПЦУ, а в деяких — вимагали від місцевих органів влади заборони МП.

Ідеться про ліквідацію саме структур Московського патріархату, а не заборону православним нинішньої УПЦ МП сповідувати віру і виражати свої релігійні почуття.

Місцеві ради виносили рішення про заборону на своїй території Московського патріархату. А народні депутати України (реагуючи на заклики виборців) вносили проєкти законів, які в той чи інший спосіб скеровані на унеможливлення діяльності Московського патріархату. Якщо не помиляюся, таких законопроєктів вже дев’ять.

Зрештою РНБО доручила уряду внести до парламенту законопроєкт, який був би ефективним і відповідав нормам міжнародного права у сфері свободи совісті. Природно, у цьому взяла участь і наша служба, розроблено урядовий законопроєкт, який розрахований на ефективне, передбачуване і послідовне унеможливлення впливу Московського патріархату.

— № 8371, законопроєкт Шмигаля?

— Так. Він говорить про те, що не допускається діяльність релігійних організацій, чиї центри знаходяться в країні, яка здійснила або здійснює агресію проти України. Це перша позиція. Друга позиція полягає в тому, що треба з’ясувати, чи має ця або інша релігійна організація центр у країні, яка здійснила агресію проти України. Для цього провадиться релігієзнавча експертиза, про яку ми говорили раніше. Закон вимагатиме від Державної служби з етнополітики і свободи совісті забезпечувати такі експертизи.

— Уточнимо. Експертизу, яку ви вже провели на рішення РНБО?

— Так. Причому експертиза ця саме релігієзнавча, а не юридична. Вона оцінює і сам статут, й інші документи, й обставини, які стосуються зв’язку між певною релігійною організацією та центром, який знаходиться у країні, що здійснила агресію. Експерти знають, у який спосіб здійснюється контроль, вплив у релігійних організаціях. Знають, у який спосіб в економічному полі православної церкви відбуваються відносини підпорядкування, володарювання. І вони встановили, що, дійсно, УПЦ має зв’язок з центром у москві. І якщо встановлюється зв’язок, то тоді державний орган, який здійснює політику у сфері релігії, робить припис, мовляв, шановна релігійна організація, будь ласка, усуньте цей зв’язок у такий-то спосіб. Дається час для цього. Якщо релігійна організація цього не робить, тоді державний орган звертається до суду, щоб припинити діяльність цієї організації — це третє. Тобто закон у разі його прийняття дає перелік підстав, на яких може бути припинена діяльність релігійної організації. Одна з цих підстав — це її зв’язок з Московським патріархатом. Тобто це, мені здається, абсолютно легітимний сценарій убезпечення країни від тиску структур, які у той чи інший спосіб, прямо або опосередковано контролюються агресором, і в той же час — абсолютно демократична процедура. Нагадаю, що указ Президента вимагає, аби ці дії, які унеможливлюють вплив релігійних центрів країни-агресора, відповідали зобов’язанням, які брала на себе Україна, вступаючи до Ради Європи.

Так, це робить процес довшим, але єдино ефективним і передбачуваним. На відміну, скажімо, від пропозицій «просто заборонити». Що це значить? Як ви собі це уявляєте? Прокинулися наступного ранку після підписання закону — і всі структури Моспатріархату розчинилися у повітрі? Чи пропозиція «просто заборонити» Російську православну церкву. Посил беззастережно легітимний. Але юристи кажуть, що вони не можуть припинити діяльність релі-гійної організації, якої нема в Єдиному державному реєстрі. Ну як ви її будете ліквідовувати, якщо де-юре її нема? Як виявити цей зв’язок без релігіє-знавчої експертизи? Яка вказує, що досліджувана релігійна структура є частиною РПЦ, її керівництво входить до складу керівних органів РПЦ і ніколи від цього не відмовлялося, вона вважається частиною РПЦ усією повнотою православ’я, зберігає всі ознаки підлеглості РПЦ, здійснює церковну політику синхронно з тією, що здійснюється РПЦ і т.д., і т.п.

Я, наприклад, часто обговорюю це з різними людьми, які належать до цієї церкви і запитую їх: чим їм настільки цінний цей зв’язок з МП? Питаю: що вас так тримає в патріархаті, який обіцяв життя вічне вбивцям українців? Що вас тримає у підпорядкуванні людини, яка впродовж року висловила десятки, якщо не сотні, співчуттів з приводу смерті бабці якогось депутата держдуми, чи тому, що десь у Сиктивкарі вибухнув побутовий газовий балон, — і жодної реакції на те, що в Україні знищують дітей, вирізають мирних жителів? Вбивають ваших же священників? Чим вам такий цінний цей зв’язок? Ви що, боїтеся, що вас відправить «в розкол» людина, яка порушила все, що можна було порушити? Виходить якась недостойна «гра в канони». Не можна причащатися зі своїми братами і сестрами з ПЦУ, а з мародерами, ґвалтівниками та іншими категоріями загарбників, яких напучує РПЦ, можна? Не можна погодитися на почергове богослужіння з ПЦУ в Києві, а в Дюссельдорфі із католиками — можна? Чи створювати свої структури в Африці — визивно всупереч 6-му правилу Першого Вселенського собору...

Це якби якийсь посадовець відкидав Конституцію, відмовлявся виконувати закони, але наполягав би на неухильному виконанні котроїсь із застарілих відомчих інструкцій. І то лише тієї, яка йому до вподоби.

Зрозумійте, в РПЦ просто плювали на канони. Як там колись казав митрополит Антоній Храповицький: «Якщо цар скаже, то ми і чорного борова на архієрея висвятимо». Якщо нинішній цар їм накаже, то важко навіть собі уявити ті лінії, які вони з ентузіазмом перетинатимуть. У кожному разі, коли путін повчав публіку, що «наше православ’я ближче до ісламу, ніж до католицтва», або втовкмачував рабинам, що Геббельс — «талановита людина», жодних заперечень не надходило.

Я розумію, що для багатьох священників, особливо єпископів, викладачів духовних навчальних закладів, постає питання: що з нами буде, з нашим сталим способом життя, добробутом?.. Думаю, що коли зараз ідеться про оці всі псевдоканонічні підстави, то це спроба просто зберегти корпорацію, зберегти неушкодженими привілеї свої, свій вплив, своє майно і т.д. і т.п.

Але мені здається, що якби таки йшлося про моделі об’єднання з ПЦУ, то вони полягала б у тому, хто з чим приходить (ідеться про парафії, власність. — Ред.), той з тим і лишається.

— Вікторе Євгеновичу, з ким ПЦУ має об’єднуватися, якщо йдеться про вищий клір МП? Адже суспільство переконане, що більшість єпископів МП працює з російською розвідкою…

— Це проблема не об’єднання церков, а справа тих, хто працює в контррозвідувальних органах. І контррозвідувальні заходи були, проводилися донедавна, ви знаєте, що на церковних діячів МП були накладені санкції, деякі були позбавлені громадянства України. Але я, наприклад, впевнений, що в 99% храмів, монастирів, скільки ви не шукатимете, зенітно-ракетного комплексу там не знайдете, і танки там, як правило, не ховають. Проблема в іншому. Проблема у тому, що упродовж довгого часу ця церква шкодила в інший спосіб. Вона вкладала в голови людей усю цю облуду про російську зверхність, про підступний Захід, увесь цей україножерський шовіністичний накип, який викристалізувався у ХХІ столітті як цілком єретична, мілітарно-людоненависницька доктрина. Нам закидають, мовляв, якщо уневажнювати цілі структури, то це дуже схоже на колективну відповідальність. Покарайте колаборантів, корегувальників ворожого вогню — і край. Однак дивіться: далеко не всі священики УПЦ МП є колаборантами. Але всі колаборанти-священники походять саме з цього середовища, саме з цієї церкви. Та знову ж таки, ця проблема не головна. А головна — у тому, чим ця церква труїла голови впродовж довгого часу.

Були дослідження, згідно з якими десь 8—10% опитаних — вірних різних церков стверджували, що їхні політичні погляди формуються великою мірою їхньою церквою. Начебто не так багато. Але коли ставляться різного роду навідні, перевірочні питання, з’ясовується, що публічна позиція церкви таки дуже впливає на політичні, громадянські переконання людей, попри те, що вони цього, як бачимо, навіть можуть не усвідомлювати. Це важко негайно виправити, і позбавитися цього з легкістю — неможливо. Мені розповідали, як повчав своїх співбратів один чільний і донині ієрарх УПЦ МП: «До Відня від Києва — 1400 кілометрів. Приїздиш туди, там все чуже — і мова, і кухня, і віра, і менталітет. До Санкт-Петербурга від Києва — трохи більше 1500 кілометрів. Але там все рідне, все любе серцю, усе нагадує про наше спільне коріння, про наших спільних славетних імператорів... Нас прагнуть розсварити, роз’єднати, переробити».

— Але парафії на чолі з абсолютно «ватними» священниками, подібними до цього ієрарха, лишаються . Ви бачите в перспективі, щоб їхня діяльність таки була зупинена судом? Такі парафії і в Києві є…

— І я знаю ці парафії, і думаю, що їхня діяльність може й очевидно буде призупинена. Але й фактично абсолютне припинення впливу Моспатріархату — це процес, може, й не миттєвий, але незворотний. Війна великою мірою це пришвидшила. Я завжди казав, що Україна обов’язково матиме Єдину Помісну Православну Церкву. Її не буде, казав, лише у тому випадку, якщо не буде української державності. Або якщо уявити, що українці у більшості своїй перестануть сповідувати православ’я. Обидві ці «опції» — абсолютно фантастичні. Тож витіснення МП неминуче. Війна, з одного боку, призводить до загострення релігійних почуттів, а з іншого боку, для багатьох православних стало зрозуміло, що вони не можуть бути в одній церковній організації зі своїми вбивцями. Підкреслю, що йдеться саме про земну організацію, а не про Церкву Христову. Це чи не найпоширеніша підміна, до якої постійно вдається МП: все, що не подобається її очільникам, оголошується підступом проти Церкви з великої літери. Так-от, оце усвідомлення неможливості бути в одній земній структурі з убивцями і зумовило феофанівський собор (собор, на якому був проголошений відхід УПЦ МП від москви, але, швидше, декларативний. — Ред.). Це був тільки перший крок, на продовження якого чекали і в церкві, і в суспільстві. Бачте, коли після широкомасштабного вторгнення відбулося засідання Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, то члени ВРЦіРО закликали представника УПЦ МП: покайтеся перед українським народом. За те, що просторікували про «громадянську війну», про «Крим сам відпав», за те, що відмовлялися вшанувати українських воїнів… Покайтеся, і народ вам простить. Але священноначалля не хотіло нічого змінювати, воно воліло перечекати.

Ба більше, у травні минулого року Синод УПЦ МП заявив, що буцімто саме існування ПЦУ спровокувало широкомасштабну війну. Це дуже важлива і показова обмовка. Дійсно, прагнення українців мати свою церкву розлютило агресора. Як і бажання розмовляти своєю мовою, мати свій гімн і герб, власну державність, жити своїм життям зрештою. Адже проголошена «денацифікація» є нічим іншим — і найбільш відверті кремлівські пропагандисти це навіть підкреслюють — як деукраїнізацією. І синодали мають рацію: погодилися б бути російськими васалами, не «вискакували б з-під Москви», за виразом митрополита Василя Липківського, то й війни не було б. Бо, бач, схотіли бути вільними. У цій глибинній, неартикульованій, придушеній заздрості до бунтівника, який наважився розірвати кайдани, які не наважився розірвати ти сам, і полягає, схоже, це люте несприйняття ПЦУ з боку єпископату Моспатріархату. Якщо почитати й послухати речників УПЦ МП, то головний ворог для них — не путін, а ПЦУ; не кіріл, який закликає до нищення України, а патріарх Варфоломій, який закликає світ стати поруч з нашою країною.

— Ситуація. Структури ООН видавали українцям, які того потребували, по 2220 гривень, у тому числі в Почаєві. Але технічно вони змогли видати гроші разом, одразу за три місяці — 6660. Віруючі, які спочатку зголосилися, потім почали відмовлятися, бо вирішили, що це Захід підступно хоче втиснути їм гроші з «числом звіра». Ви як думаєте — це просто фундаменталізм, чи диверсія проти, начебто, Заходу?

— Ми часто зустрічаємося з такою дохристиянською, якщо не антихристиянською магічною свідомістю, з набором якихось уявлень, які мають дуже мало спільного з християнством узагалі та православ’ям зокрема. Одна справа, коли народні звичаї доповнюють, «одомашнюють» християнство, збагачують його своєю у кожному випадку культурою. Інша справа, коли звичаї, повір’я і забобони прагнуть християнство собою підмінити. Оці усілякі ворожки, які розкладають карти на Євангелії, оці майже вудуїстські ритуали, різного роду зняття вінців безшлюбності… Або ця історія зі спаленням клобуків у Лаврі. Чому їх спалили на могилі? Утилізація митрополичих клобуків — це, власне, нормальна практика, бо вони швидко забруднюються, вони білі. Владики витягають звідти хрестик і далі клобук знищують. Але от хтось залишив два білих клобуки на могилі митрополита Володимира. Теж, очевидно, з якоюсь магічною метою. А один з високоповажних насельників Лаври, який аж переповнений магічного шлаку, який полюбляє проклинати своїх ворогів до сьомого коліна і далі, по-справжньому злякався. Він переконаний (бо в його селі так робили), якщо з’явилося щось нечисте, то його треба спалити неодмінно у тому самому місці, де знайшли. І вони спалили, хоча знали, що там відеоспостереження, що зчиниться скандал.

— А чи тривають нині переходи парафій з Моспатріархату?

— Так, причому в більшості випадків безпроблемно. Звичайно, є зіткнення, є суди, є затягування з реєстрацією статутів громад, які перейшли, є хвилеподібні позови проти організаторів зборів, але процес триває.

Один із закидів державним органам полягав у тому, що, мовляв, під час переходів плутаються поняття територіальна і релігійна громади. Але ж у селі ці поняття часто важко розділити. Є село, скажімо, тисяча домогосподарств. 80 дворів — це, припустимо, євангельські християни баптисти, в громадах яких є фіксоване членство, ще 20, знову припустимо, — Свідки Єгови. Всі інші кажуть: ми — православні. І коли на зборах священник говорить якомусь із селян, я тебе, мовляв, у церкві не бачу, як ти можеш голосувати за зміну юрисдикції громади, то у відповідь нерідко звучить: так, я працюю на заробітках у місті, але мене хрестили в цій церкві, я тут брав шлюб, тут відспівували моїх батьків, а он, бачите, на іконі рушник — це ще моя прабабка його виткала. Я гроші здаю на цю церкву. А як піду на пенсію — буду частіше ходити. Належать цей чоловік до громади чи ні?

А були ж спроби деяких священників однієї з центральних областей таке робити: збираються матушка, диякон, його дружина, псаломщик і говорять: оце наша громада, будемо вирішувати, якби «на п’ятьох». Але таке «на п’ятьох» зустріло сер-йозний спротив, бо в селі всі всіх знають. Саме тому левова частка всіх переходів припадає на села і невеликі містечка. А у великому місті здійснити такий перехід дуже важко, тут більшість вірних, які можуть роками ходити до цього храму, абсолютно відчужені від справ релігійної громади.

— Я коли була на першій службі ПЦУ в Лаврі, то побачила там старших жіночок, які приїхали з Київщини. Вони казали, ми не ходили в церкву, бо це був Московський патріархат, але відколи перейшла в ПЦУ — воцерковилися. Їм по 70 років було...

— Багато вірян ходили в Лавру тому, що це Лавра, а не тому, що це Московський патріархат. На Водохреща на службі було багато людей, які не поводяться і не виглядають як умовні віряни Михайлівського собору. Було видно по тому, як вони «Господи помилуй» промовляють. Але це навіть не стилістичні відмінності, а щось набагато менше. Часто ієрархи і священики кажуть про глибокі й незагоєні рани, які православні завдали одне одному за останні тридцять років. Але насправді градус відчуженості між ними дуже перебільшується. Принаймні, дослідження минулих років свідчать, що православні з УПЦ МП і тоді ще УПЦ КП у масі своїй не відчувають обопільної ворожнечі. А фокус-групи, які складаються з мирян, незмірно оптимістичніше дивляться на об’єднання, ніж коли про це питають духовенство.

Деколи об’єднавчі процеси йдуть непомітно, навіть для професійного ока. Після Об’єднавчого собору 2018 року почали виникати громади, де дійсно любов терпить, як казав апостол у посланні до коринтян, не заздрить, не зловтішається і радіє правді. От як, наприклад, громада ПЦУ в Теплій Софії. Це така об’єднавча синергія. Чекаю, коли маса енергії, що зараз витрачається на поборювання, на з’ясування стосунків, визволиться і це справить великий оздоровчий вплив на якість церковного життя, на богословську думку, на просвіту... Оті зустрічі священства ПЦУ та УПЦ МП, думаю, є тими краплями, що точать камінь ворожнечі, камінь, який видається нині комусь непорушним.

— Чому б священикам МП, які сидять за столом з кліром ПЦУ, проводять зустрічі, не почати з ними служити літургію? Це був би дієвий вияв любові…

— Тому що назавтра їх відправлять «в заборону».

— То їх приймуть у Православній церкві України…

— Так, але, наскільки я їх зрозумів, вони хочуть піти не поодинокими громадами, а щоб це був справді серйозний об’є-днавчий процес.

— Вікторе Євгеновичу, міжнародне визнання ПЦУ призупинилося, правда? Де румуни, де болгари, де всі решта?

— Я думаю, що буде нова хвиля. Насправді, у визнанні/невизнанні дуже мало богослов’я. Ми майже не чули богословських аргументів проти визнання ПЦУ, а ті, що чули, достатньо послідовно спростовувалися фахі-вцями. Ті дискусії, які точаться навколо визнання ПЦУ серед болгарських чи грузинських ієрархів, мають, наскільки мені відомо, зовсім не богословську напругу. Чи взяти Єрусалимську або Антіохійську церкви. Невже хтось сумнівається, що невизнання ними ПЦУ оплачене москвою? Якщо згадати, як точилася боротьба навколо Томоса, то зрозуміло, що це велика геополітична історія.

Якось мене запросили прочитати лекцію в одному американському університеті саме про релігію і геополітику. Природно, що я розповідав і про Томос. Як росіяни шантажували єпископа Афін тим, що якщо він визнає автокефалію ПЦУ, то росія не зможе гарантувати недоторканність островів грецьких, що їх тоді Туреччина може забрати і таке подібне. Архієпископу це застереження передавав колишній грецький високопосадовець, а зараз — політик, член парламенту. А ще зламували електронні скриньки константинопольських митрополитів, давалися доручення розвідці, шантажували країни православної більшості. Навіть було, що вислали московських дипломатів з Греції, бо вони намагалися підкупити грецьких архієпископів. Один студент тоді встав: то виходить, що цей старець Варфоломій, 80-річній патріарх Константинополя, він оцих всіх переграв? Він крутіший за оцю всю російську розвідку з резидентурами, дипломатію з посольствами, оцю всю державу з ракетами, танками, з усім? Виходить, кажу, так, він переміг. І якщо ми подивимося з цього боку на всі ці процеси, то вони виглядають оптимістично.

— Давайте про календарну реформу поговоримо. Якось несподівано церкви українські форсували ці процеси. Ви не бачите небезпек поділу на новостильників-старостильників? Оцей календарний транзит, по-вашому, буде безпроблемним?

— Мені здається, що православні і греко-католики — вони якби себе убезпечили, бо не зробили радикального кроку, щоб завтра, хто не перейде на новий календар, тому покарання. І це може убезпечити їх від так званих старостильних розколів. Але календарна проблема, якщо серйозно казати, торкається дуже глибоких речей, які, зрештою, виходять на усвідомлення того, що таке бути християнином. Чи ти живеш у світі, де в церкві і час іде інакше, і мова інакша, чи ти залишаєшся християнином не лише у церкві, але й поза її межами. І для тебе плин часу збігається з літургійним. Як розрізнити вічне від су-єтного? Про це багато-багато сперечаються. Але, зрештою, люди часто доходять висновку, що сакральне і мирське все ж повинні мати точки перетину. Це, знову ж таки, серйозне, навіть філософське питання про календар. Воно складне і для тих, хто має достатньо високий рівень церковної свідомості, і для тих, хто його не має. Для тих, хто має той високий рівень, — це дійсно серйозна проблема, а для тих, хто його немає… А що Стрітення тепер буде у нас на початку лютого? — сміється, — Та ні, це ранувато.

Для галичан це ж раніше була як демаркаційна лінія, це відо-кремлювало їх від поляків, і вони відкидали старим календарем «польський час»… А зараз я читав чи чув, як жіночка казала: ну, що старий Новий рік — тепер все?

— Ви призначені на свою посаду наприкінці грудня. Вже обжилися? Що вам не подобається?

— Не подобається, мабуть, непереборне чиновницьке прагнення уникнути відповідальності, з яким нерідко зустрічаєшся. Звичка не розв’язати проблему, а «відписатися» від неї порожніми, округлими кліше.

— А що подобається?

— Підписувати мандати на здійснення місії військових капеланів. Це незвичайні люди, особливі священники й особливі офі-цери. 24 лютого, у річницю вторгнення, я був присутнім на зустрічі Президента з військовими капеланами. Це була дуже невимушена і водночас дуже зворушлива зустріч. Коли Президент спитав капеланів, чого їм не вистачає, один з них спокійно відповів: боєприпасів. Це, здавалося б, дивний запит від християнського священика й офіцера-некомбатанта, який не бере до рук зброї. Але він щоденно має справу зі смертю; він буває поруч з бійцем у мить, коли тому, крім священника, ніхто допомогти вже просто не в змозі. І тому, щоби зупинити смерть, він просить боєприпаси.