Тема війни поки що домінує в політичних оглядах. Іноді вона витісняє все, що заслуговує на увагу. У більшості випадків війна затінює значущі події, в гіршому — спотворює їх до непізнаваності або й примітиву. Так зараз відбувається з віковою українською культурою. Політики хочуть її вбудувати в ситуацію, адаптувати в поточний момент.

Як це було в Америці

Бажання підпорядкувати культуру політиці — вічний сюжет. Охопити його навряд чи здатна монографія, не те що огляд чи коментар. Але іноді подивитися на культурну подію в політичному контексті необхідно. Це стосується премії «Оскар» 2023 року. Американська академія кіномистецтва присудила перший приз за «Кращий повнометражний документальний фільм» стрічці «Навальний» канадця Даніеля Роера. Я не беруся судити про художні достоїнства фільму або про те, наскільки адекватно в ньому представлена історія «хорошего русского». Завдавати ударів людині, яка сидить у в’язниці, соромно, незалежно від того, як ця людина ставиться до України.

Але в боротьбі за «Оскар»-2023 зійшлася історія Олексія Навального з історією дітей із дитячого будинку на сході нашої країни під час війни. «Будинок з осколків» — картина, створена кінематографістами Данії, Швеції, Фінляндії й України на унікальному матеріалі. Вона — про діяльність Лисичанського центру соціально-психологічної реабілітації дітей, про педагогів цього центру, які рятують підопічних із пекла. Це кіно є зразком, який уособлює цінності цивілізації. Не західної цивілізації, а цивілізації взагалі. Однак ці цінності в Лос-Анджелесі не просто проігнорували. Критики пред’явили претензії до організаторів відбору номінацій на «Оскара», заявивши, що полі-тика не повинна грубо вторгатися в кінематограф.

Заяви, прямо скажемо, безглузді, але вони відображають позицію «лівої» частини суспільства в Голлівуді і позначаються на загальних настроях у США. Ці настрої дозволили ведучому церемонії нагородження «Оскаром» відмовити українському МЗС у проханні показати звернення до американських громадян Президента України Володимира Зеленського. Хоча подібні звернення у зв’язку з продовженням божевільної війни транслювалися неодноразово на міжнародних форумах.

До речі, не варто плутати позиції «ліваків» у мистецтві і в університетських аудиторіях з партійною приналежністю громадян США або з їх ставленням до чинної влади. Це пам’ять колишньої внутрішньої опозиції про «Холодну війну», про «добру» москву і «злий» Вашингтон. Значна частина американської (не лише американської) літератури та кінематографії наслідує парадигму ХХ століття. Західний «лівий» читач/глядач автоматично переносить ставлення до в’єтнамської війни на симпатії до «русского мира». Напад на Україну змінив багато чого у свідомості освічених американців. Але не все. Присудження «Оскара» фільму «Навальний» — свідчення цьому.

Як це є в Україні

Одночасно із заокеанським скандалом і незалежно від нього розгорівся «преміальний» скандал у Києві. Гостроти йому додала відставка двох осіб у Комітеті з присудження Національної премії імені Тараса Шевченка. У тому числі відставка голови цього комітету Юрія Макарова, авторитетного, відомого журналіста, письменника і телеведучого.

На відміну від «Оскара», Шевченківська премія є державною. Держава її спонсорує, а голос держави є вирішальним у всіх, без винятку, питаннях.

Але саме залежність від держави зіграла злий жарт із Юрієм Макаровим. Перед оголошенням переможців Юрій Володимирович виступив із розумною та аргументованою ініціативою. Під час війни з росією з’явилося багато творів високої художньої цінності, а їхні творці не змогли через серйозні причини (дехто, скажімо, воює на фронті) взяти участь у конкурсі. Тож Макаров запропонував перенести вручення премій на 22 травня — дату перепоховання Тараса Шевченка в Каневі. А список нагороджених доповнити.

На зустрічі з діячами культури, яка відбулася 9 березня, цю ініціативу підтримав Володимир Зеленський, а потім і апарат Офісу президента. Здавалося б, інтереси суспільства та інтереси влади в цьому конкретному питанні зійшлися. Але ж ні. Шановні діячі культури, за словами Юрія Макарова, сприйняли спонтанне єднання поглядів як політичну спекуляцію, як спробу влади призначити своїх висуванців або применшити вагу вже названих лауреатів.

Макарову, як він не старався, переконати колег не вдалося. Результат — відставка з неприєм-ним для всіх сторін зростанням недовіри одне до одного. Ця недовіра, звісно, виходить за рамки культурних питань і стосується всіх сфер суспільної діяльності та функціонування української адміністрації. Зверху донизу і знизу доверху. Українці не вірять владі навіть у тих випадках, коли її рішення розумні, адекватні і дають безсумнівні результати. У корупції і, прямо скажемо, в злодійстві громадяни готові звинуватити всіх і кожного. Від міністра до продавця в магазині. При цьому частина співвітчизників у цьому феномені бачить торжество демократії.

Недовіра, на жаль, останнім часом стала проникати і туди, де демократії взагалі не місце. У військову сферу. Де законом є статут, наказ командира і його безумовне виконання. Але не всі в Україні воюють на фронті, а в тилу — як у тилу. Весна прийшла, наступу ЗСУ нема, і з’являються припущення, одне неймовірніше від іншого. Аж до того, що за спиною армії політики давно домовилися один з одним, а союзники чекають, поки таку домовленість можна буде винести на публічне обговорення. І саме час розібратися з внутрішніми ворогами. На кшталт того, хто у 2014 році здав ворогові Крим, а у 2022-у Маріуполь, Запорізьку та Херсонську області. Хоча з будь-якої точки зору розбиратися з ворогами краще не в тилу, а на фронті. Там, куди демократія, верховенство права та інші цінності поки що не проникли.

А тільки-но проникнуть — війна закінчиться, кремлівських винуватців бійні покарають і нашому народові дістануться всі премії світу. За завзятість, відвагу і терпіння.

Слава Україні!