Триває другий рік тяжкої, кривавої війни. Минулої весни москалі методично «довбали» міст через Дністер, аж поки не зробили його непридатним для руху. Тихішою стала дорога, що пролягає через Роксолани, зате гучніше вночі чути вибухи збитих російських ракет. Ми вже навчилися розрізняти вправну роботу ППО, болить серце за розбиту, понівечену Затоку, але травень буйною зеленню заквітчав «степи Аккерманські», власне там, де майже на самому кінчику села стоїть знайома мені хата, яка ще трохи — і відзначатиме своє століття.

Про її першу господиню, жінку-берегиню великого, розлогого родового дерева, нащадки якого і зараз проживають у прабатьківському гнізді — Феодосію Федорівну Богаченко, у дівоцтві — Кривченко, і буде моя розповідь.

У нас чомусь прийнято говорити: «проста, звичайна сільська жінка». Я не люблю, коли моєму народові навішують подібні ярлики, бо на таких трудівницях-горлицях земля тримається, бо якби ми були недолугими і недалекими, не дивувався би весь світ нашій мудрості, мужності, звитязі й героїзму.

Всі згадані тут особи — правдиві, реальні.

Давно це було, на самому початку минулого століття.

...І куди те літо ділося — вже й Спас на порозі? У хаті пахло яблуками, духмяним зіллям, пахло медом, вільним вітром, степом.

Феня накинула білу хустку на голівку, зачепила відра на коромисло.

— Ти де, Феню? — гукнув Мефодій, чоловік.

Обернулася, посміхнулася:

— По воду! — і гайнула стежкою до лиману.

Ішла і посміхалася. Мабуть, щаслива. Торкнулася рукою разка кораликів на шиї, пригадала, як дарував їй Мефодій оці коралі.

О, це був найкращий парубок на селі! Високий, статний, веселий, дотепний, роботящий. Усі дівчата задивлялися, мріяли про такого красеня.

На обжинки зазвичай влаштовувалися гуляння. З Аккермана, з Овідіополя, навіть з Одеси приїздили лавки з мануфактурою, ласощами, фотограф запрошував зробити світлину на пам’ять, малих дітей вабили каруселі, а для старших забавою були гойдалки. А ще — танці.

Парубки серед гурту чепурних, гарних, як писанки, дівчат вибирали собі кралю.

Мефодій виступив наперед. Дівчата аж заніміли: до кого? А він ішов і дивився Фені просто в очі. Став навпроти, посміхнувся, простяг руку. Феня погляду не відводила, але і з жестом не поспішала. Подруги мовчки стежили за цим двобоєм. Нарешті дівчина посміхнулася і шляхетно подала свою.

Що то був за танець! Вони ніби літали у повітрі і музика грала тільки для них. Все село дивилося на цю щасливу пару. І вже починали гадати-балакати: чи віддасть Федько Кривченко свою Феню за Мефодія Богаченка? Родина Кривченків заможна — он хата під червоною черепицею в центрі села. Богаченки — хороші люди, роботящі, але великим достатком похвалитися не можуть.

А Фені з Мефодієм було байдуже до тих пересудів, і там, на високих дністровських кручах, хлопець обережно витяг з кишені разочок саме ось цих кораликів, що має тепер на шиї, і простягнув дівчині. Феня зналася на сільських традиціях, тому дістала у відповідь мережану хустку і глянула на парубка — той аж зіщулився. Ну й дівчина!

Та раптом посмішка освітила її обличчя, така мила, лагідна, як дотик руки, коли обв’язувала йому лікоть хусткою: «Засилай сватів. Я вийду за тебе заміж!».

Ніхто не знав, що ілюзорний добробут закінчиться так швидко. Уже й хата була збудована — людей кликали тільки «на чамур», все інше Мефодій робив своїми руками: і цистерну викопав, і зруб привіз аж із самої Одеси, і худобою розжилися, і двоє діток по двору вже бігали. Старший, Жорик, народився у 1925-у, донечка Валя — у 1930-у. Аж ось насунула страшна біда — колективізація. Спершу причепилися до тестя Федора Кривченка. Не витримав той, помер якраз перед розкуркуленням, але хату активісти забрали, а дружину, жінку поважного віку, вигнали на вулицю. Замість померлого батька на висилки погнали старшого сина Івана. Так і згинув нещасний у тому Сибіру. Його дружину Марфу з малими дітьми добрі люди переховували. Зберегла Марфа дітей — продовжується в селі рід Кривченків.

Кріпко думав Мефодій. Знав, що прийдуть, знав, що заберуть, бо ж недаремно його новозбудовану добротну хату в селі звали «куркульською». Мовчала і Феня, розуміючи безвихідь ситуації, а коли комнезамівці з’явилися на порозі, сказала: «Віддай їм добро, Мефодію. Якось проживемо».

Ще довго ходив вчорашній господар до «своїх» коней, гладив їм гриви, зітхав, а потім несподівано «прикипів» до техніки, став на селі кращим механізатором. Тому в 1941-у, як почалася війна, був призваний до армії в числі останніх: збирав зерно, відвантажував, відвозив його кудись у безвість, бо бої точилися на підступах Одеси. Мобілізовані роксоланівці далеко не зайшли, потрапили в оточення, і Мефодій Уласович повернувся додому. Всю окупацію перебув у селі. Не міг звикнути, що чобіт чужинця топче його землю. Заспокоювала дружина: «Та не переживай ти так. Виженемо ми їх».

А коли 14 квітня 44-го Роксолани були звільнені від загарбників, Мефодія Богаченка забрали до війська вдруге. Та воювати випало недовго: у липні Феодосія Федорівна отримала похоронку. Не ридала, не голосила, пригорнула лише діточок своїх міцно-міцно і сказала: «Будемо тепер вчитися жити без батька».

У 1946-у кістлява рука знову потяглася до України. На Одещині люди пухли від голоду, вимирали цілими сім’ями. Щоб урятувати дітей, Феня відправила їх на Кубань, до чоловікової сестри. Зовиця прийняла племінників як рідних. Та Жорик і Валя тужили за мамою, і тільки-но голод почав відступати, повернулися до рідного краю. Старший, Георгій, надумав женитися, а Валя, замість школи, пішла працювати в колгосп.

Діти війни. За роки окупації вони стали переростками. У кращому випадку на них чекала вечірня школа, та й то не завжди, бо іноді обставини складалися так, що годі було й думати про освіту.

Одного дня, коли надворі тільки-но почало сіріти і мати з донькою збиралися на роботу, Феодосія Федорівна виглянула у вікно:

— О, а то ж хто такий? — біля воріт стояв хлопець.

— Та... то Михайло, з Кубані, — зашарілася Валя.

Мати вийшла на двір. Ще й до хвіртки не дійшла, як парубок випалив:

— Тітко Феню, віддайте за мене вашу Валю!

А тут і дочка підбігла. Подивилася на них: молодесенькі, обом по сімнадцять, стоять, ніяковіють. Ну що з ними робити? Так у Роксоланах з’явилося прізвище Дубровський.

Обсіли бабусю внуки. Бігають, щебечуть. От тільки серце щеміло, що Мефодій так і не дізнається, що їх уже п’ятеро мають.

Та знов страшна біда крижаним холодом накрила родину — від хвороби померла дочка Валентина. Феодосія Федорівна замінила своїм осиротілим онукам матір. Виростила їх, вивела на життєву дорогу, дала пристойну освіту. Як то їй вдалося, знала тільки вона, чиє життя минало в повсякденній праці за копійчані трудодні. Щоправда, виручав городець біля хати та годувальниця — корівка. Її стараннями внучка Ольга закінчила філологічний факультет Одеського університету, середню спеціальну освіту отримав онук Віктор. Обоє не шукали по світах кращої долі. Ольга Михайлівна повернулася в рідне село разом із чоловіком Петром Лещенком. Працювали вчителями. Петро Павлович упродовж 25 років очолював викладацький колектив Роксоланівського навчального закладу.

Коли Віктор Дубровський привів у дім дружину, навіть хату молода сім’я вирішила будувати на частині бабусиної ділянки. Спрацювало одвічне сільське прагнення триматися ближче свого роду. І знову загомоніло подвір’я дитячими голосами. Феодосія Федорівна колись зізналася, що вважає себе щасливою, бо дав їй Господь діждатися правнуків.

Вона й померла, як жила: тихо, спокійно, з гідністю. Ще серпневого ранку 1983 року перебирала цибульку для майбутнього урожаю, пішла за чимось у кухню — й раптом зойкнула, схопилася за серце і полетіла високо-високо над Роксоланами,

над рідною хатою туди, на високі дністровські кручі, де вже стояв Мефодій, посміхався і протягував їй червоні весільні коралі...

Феодосія Федорівна відійшла за обрії, так і не дізнавшись обставин загибелі свого чоловіка. Це з’ясувалося пізніше. Для достовірності мушу надати слово внучці, Ользі Михайлівні Лещенко, бо наступна історія записана з її слів.

У 1965-у, коли влада видала офі-ційне розпорядження відзначати

9 травня як день перемоги СРСР у Другій світовій війні, по всіх населених пунктах почали з’являтися стели, пам’ятні знаки загиблим односельцям. Відкрили такий меморіал і в Роксоланах. А потім народилася чудова традиція: клятва вірності випускників пам’яті загиблих.

...Стояла Ольга Михайлівна на урочистій лінійці школи, слухала проникливі слова своїх учнів, читала прізвища Кривченків, Богаченків, які не повернулися з війни. Про свого діда — Мефодія Уласовича — знала з розповідей бабусі та бачила на фото, одному-єдиному, що збереглося в родині.

— Шукаєте своїх? — тихо підійшов і став за спиною її колишній вчитель німецької мови, а тепер колега Михайло Федорович Александрюк. — Так, багато наших полягло у тій бійні.

Михайло Федорович був із місцевих, роксоланівський. Помовчали. І раптом він сказав:

— Серед цих імен могло бути і моє, — вчитель пильно подивився на свою колишню ученицю. — Ти знаєш, як загинув твій дід?

— Ні. Бабуся отримала похоронку, де було вказано лише дату смерті і місце поховання. Більше нічого.

І Михайло Федорович почав розповідь:

— Тоді, у 44-у, забрали багато чоловіків з нашого села, і дорослих, і хлопчаків, які підросли за роки окупації. Я потрапив на фронт разом з дядьком Мефодієм Богаченком. Це був Перший Білоруський фронт, який здійснював військову операцію під назвою «Багратіон». Наш кулеметний взвод брав участь у Брест-Люблінській операції як складовій частині цього стратегічного напрямку. — Михайло Федорович знався на минувшині, бо після закінчення істфаку Одеського університету викладав у школі цей предмет, а ще — німецьку мову та фізкультуру.

— Бої точилися тяжкі, кровопролитні. Мефодій Уласович був сержантом нашого кулеметного взводу і, хочу сказати, якось трепетно ставився до земляків. Особливо — до молодих. Мене він кликав «синок», може, тому, що ми з вашим Георгієм разом до школи бігали... Це вже була територія Польщі. У Любліні бій точився у самому місті. Наші вогневі точки працювали на протилежних будинках вулиці, яку фашисти тримали під прицілом снайперів. Аж раптом один із кулеметів замовк, атака захлинулася, очевидно, закінчилися набої. Заскочив командир і, вказавши пальцем на мене та ще одного солдата, наказав негайно доставити побратимам ящики з боєприпасами. Фактично, це була вірна смерть, бо вулиця прострілювалася наскрізь. Та накази командира не обговорюються. Я вже було метнувся до ящика, коли на плече лягла рука твого діда: «Сядь, синку. Я піду». — «Але ж командир наказав...» — «Сядь! Я тут сержант і маю право вирішувати, кому йти». Підняв ящика, і, вже виходячи, обернувся, глянув на мене й промовив: «Бувай, синку, і пам’ятай: тобі ще в Роксолани повертатися...» — І пішов. Кулемет з протилежного боку застрочив знову, командир взводу крикнув: «Вперед!» — і ми побігли. Мефодій Уласович із завдання не повернувся.

А я дійшов до Берліна, штурмував Рейхстаг, бачив переможні салюти. Після закінчення війни продовжив військову службу в Німеччині, демобілізувався у 1950-у. Ось я тобі, Олю, зараз розповідаю і ніби чую його слова: «Синку, тобі ще в Роксолани повертатися…». І намагаюся жити так, щоб бути достойним пам’яті таких героїв, як твій дід, бо їхніми руками кувалася наша перемога. А скільки їх, невідомих подвигів, криється за іменами наших односельців, нам ще належить дізнатися.

Михайло Федорович Александрюк за багаторічну і сумлінну працю в справі виховання і навчання підростаючого покоління був нагороджений багатьма почесними грамотами Міністерства освіти України. За участь у громадському житті села, школи, колгоспу неодноразово обирався депутатом сільської ради. Роксоланівці його пам’ятають як чудового вчителя і наставника, багато колишніх учнів брали для себе за приклад життя і працю шанованої людини.

А як же наші родичі на Кубані? Там, у станиці Весела Краснодарського краю, пустив коріння роксоланівський рід Богаченків, і бабуся Феня, якій вдавалося зібрати докупи велику родину, все життя була вдячна зовиці за врятованих дітей. Внуки і правнуки підтримували зв’язки, родичалися, писали листи, їздили одне до одного в гості. Все було добре. Напруження у стосунках почалося з визнанням Україною незалежності: «Як так? Чому не з росією, адже братні народи?». Після захоплення Криму ми вже стали «хунтою» і «бандерівцями». Остання розмова відбулася на початку повномасштабного вторгнення. До кубанських родичів зателефонував правнук Феодосії Федорівни Олександр Дубровський. У відповідь почув лише агресію, необґрунтовані претензії, зверхність і нахабство: «Вы, бандеры, почему не хотите подчиниться россии? Вы у нас на иждивении, обуза, Украина — это искусственно созданное государство. Да мы вас в порошок сотрем!». І так далі. Вимкнув Олександр телефон, бо подальша розмова не мала сенсу.

Та, як бачимо, уже другий рік «стирают» — і «все никак!», як кажуть в Одесі.

Ось така історія про життя, яке дорівнює подвигу, роксоланівської жінки-трудівниці, хранительки роду Феодосії Федорівни та її чоловіка Мефодія Уласовича Богаченків, їхніх дітей, онуків і правнуків запала мені в душу, бо витоки патріотизму і непохитної віри в перемогу нашого народу починаються з любові до рідної землі, що зветься Україна.

Світлана КАРЛІЧУК.

м. Одеса

P.S. Моя розповідь була б неповною без імені людини, яка наполегливо і ретельно збирає, упорядковує й укладає матеріали про кожного загиблого роксоланівця, учасника минулої війни. Вони всі герої, незважаючи на військові звання і чин, бо віддали за свою землю найдорожче — життя. Це — Любов Леонідівна Андруш, директорка шкільного музею. Велика вам подяка і шана за самовіддану працю.

С.К.