(Кілька слів про географію добрих справ)

Працюючи над статтею «Героїчна географія війни» («ЧН» від 11.05.2023), я усвідомлював, що для просування вперед нам потрібні не так вивірені плани, як конкретні справи. Звичайно, справи позитивні, «україноцентричні». Тому був приємно вражений, отримавши невдовзі з Одещини від Валентини Сидорук (голови Чорноморського літературного товариства «Сузір’я») бандероль із просвітянською літературою.

Власне, це було кілька примірників «Рідного слова» (орган Чорноморського міського об’єднання товариства «Просвіта»), а також зі смаком зроблені книжечки: «Ми діти твої, Україно!», «Хлюпни нам, море, свіжі лави...», «Летіть, журавлики», «Слово, моя ти єдиная зброє» та інші.

Боже, як приємно, що люди працюють з молоддю! Подібних літературних подарунків з Одещини я давно не отримував. Принаймні, із 24 лютого 2022 року. Тому з інтересом занурився у читання. Це лише на перший погляд здається, що нічого принципово нового школярі не напишуть. Але рік війни це не так уже й мало. Тим паче, що багато дітей надовго виїздили за кордон. І обстріли, і переживання за рідних, і ці зарубіжні мандрівки впливають на їхній світогляд — під час війни вони швидко дорослішають.

Отже, читаю. Поетичні та прозові твори школярів не розчаровують. До речі, кожен вірш чи оповідання може містити важливу інформацію та багато розповісти мешканцям інших регіонів. Пишуть чорноморці приблизно те ж саме, що написали б учні львівських, закарпатських чи волинських шкіл. Утім, є й зрозумілі відмінності. Передусім, це нагадування про географічні родзинки свого краю, про те, чим можна пишатися. Скажімо, семикласниця Дар’я Сіліон із Олександрівської школи з гордістю наголошує:

Це найбільше щастя —

Жити в ріднім краї,

Коло моря Чорного,

Дністра і Дунаю...

Оскільки вимушені переселенці із Південного Сходу вже встигли побувати чи не в кожному великому населеному пункті Західної України, то вислані Валентиною Сидорук дитячі твори також могли б стати непоганими посібниками для зміцнення горизонтальних зв’язків між школярами. Та й дорослим було б цікаво познайомитися з ними. Зрештою, навіть деякі прізвища привертають увагу. Є питомо українські, але трапляються й рідкісні для Галичини: Ахназарова, Тодорова, Олізов, Русєв, Меріда, Демир, Аліханіді, Албул, Фучижи... І це вже певна інформація про багатонаціональний причорноморський регіон.

А який внутрішній світ цих дітей? Звісно, у кожного він свій. Наприклад, дев’ятикласник Микола Сидорук у невеликому прозовому творі «Навіщо ми вчимося?» приємно дивує зрілістю думки: «Поки є можливість, треба накопичувати знання, багато читати, бо потім може й не бути часу... Якось я натрапив на слова, сказані писарем Томашевським ще в 1680 році: «Шукай пожитку в книгах, у духовному харчі — і доступишся вічного життя».

Інколи діти бувають надміру категоричними, а втім... В інших регіонах хіба не так?

Так, Поліна Тодорова пише: «Планета вмирає, і вбивають її не прибульці із космосу, а ми — люди. Через цю безгосподарність ми можемо залишитися без рідного дому. На мою думку, без людей наша планета квітла і залишалася б такою ж прекрасною, як той ставок із мого дитинства...». Цікаво, а японські діти чи школярі із Німеччини могли б написати так, як Поліна? Чи в їхніх країнах ситуація з екологією набагато краща? Знаю, що у нині безлісних Данії, Ірландії, Великобританії планують масштабні насадження нових лісів. Отже, не скрізь роль людини є деструктивною. Звісно, школярі Одещини про це можуть і не знати, але те, що не бояться аналізувати і висловлювати свою точку зору, — це добре.

Деякі поетичні твори чітко фіксують зміни у свідомості юних мешканців Причорномор’я. Скажімо, Софія Логвіна із Чорноморська у вірші «Мій ангел носить форму ЗСУ» пише:

Не вірю я в Бога,

Не вірю я в сили,

Не вірю у чари,

як ви б не просили.

Єдиний мій ангел, мій Бог,

чарівник —

герой ЗСУ. Це мій рятівник!

Мабуть, доброю є ідея поєднувати в книжечках твори школярів і дорослих жителів краю: Олександра Кривошапки, Валерія Демиденка, Леоніда Кулаковського, Леонтія Павлюка, Василя Павленка та інших. Доброю, бо це дає можливість порівнювати точки зору різних поколінь.

Василь Павленко, як і Софійка Логвіна, не може обійти питання віри:

Жере, п’є кров людську злоба московська!

І ти, Христос, твої церкви, дорога

Твоя жертовна, братолюбний галас —

Чого вони Московію навчили?

Чомусь мені здається, що просвітяни Галичини намагалися б обійти гострі кути, які стосуються оцінки християнства. Хіба ж добре писати: «Не вірю в Бога»? Водночас вважаю, що сила України — саме в її розмаїтті. Якщо у когось з українців Сходу настільки загострене почуття справедливості і воно прагне заявити про себе на повний голос, то будь-які заборони тут безсилі. Навпаки, було б раціональніше тиснути на Західний світ (Європу і США) через усі наші релігійні структури. Мовляв, настав момент істини. Якщо вам, захищеним Україною, вона не так уже й потрібна, то ми без неї просто загинемо. Якщо в якійсь ідеології відсутня опція «справедливість», то ця ідеологія нежиттєздатна. Принаймні, в ХХІ столітті. Тож думайте! Зрозумійте, що таке росія. І що таке Україна, яка віками захищала Європу від варварів. Зараз не стільки молитви потрібні, скільки зброя! Жодна молитва не воскресить наших невинно убієнних, а от зброя збереже тисячі українських життів.

Валентина Сидорук у передмові до «Хлюпни нам, море, свіжі лави...» дуже й дуже доречно наводить слова педагога Василя Сухомлинського, які, на мій погляд, завжди будуть актуальними: «Через посередництво слова дитина стає сином народу — ось у чому наша висока місія... За маленькою шкільною партою твориться народ».

Ось такі думки навіюють книжечки, вислані із Чорноморська. Як важливо, щоб у суспільстві завжди були люди, які займаються конкретними справами!

Принагідно зазначу, що на одеську газету «Чорноморські новини» я вийшов завдяки коломиянину Миколі Солоненку. Він дуже високо оцінив роботу редактора газети Івана Мельника. Це було років зо п’ять чи й трохи більше тому. А дванадцять років тому, тобто в 2011-у, ми з паном Миколою познайомилися у Севастополі завдяки кримській просвітянці Богдані Процак. І саме тоді відставний офіцер порадив мені з’їздити у Коломию до Геннадія Романюка. Отак разом з Геннадієм ми почали творити мережу просвітянської «Кримської світлиці» і деякий час досить активно працювали. Справи погіршилися лише після окупації Кримського півострова. Але сподіваюся, що незабаром усе налагодиться, бо завдяки ЗСУ ворог забереться з нашого Криму.

Важливо, щоб тут, на материковій Україні, не було внутрішнього ворога. А так, як працює наша «Укрпошта», то інколи задумуєшся: чи й не вона перебуває на утриманні путіна? Скільки разів пропадали листи з «Чорноморськими новинами» та з «Вільним голосом»… Скільки разів пенсіонери мусили втрачати час, гроші, темп громадської роботи тільки тому, що листи, якщо й доходили, то вибірково… Цікаво, а з тими, що не доходили, «укрпоштівці» що робили? Здавали в макулатуру? Під час Другої світової війни навіть військово-польова пошта працювала краще. Невже те, що пропадає вкрай важлива для суспільства інформація, є випадковістю? Під час війни суспі-льство повинно активніше комунікувати, і саме ця структура мала б бути надійним посередником зв’язку між регіонами.

І все ж повернуся до позитиву. Приємно, що в загальноукраїнській географії добрих справ в жодному разі не загубляться ініціативи просвітян Одещини. А також таких коломиян, як Микола Солоненко і Геннадій Романюк. Але важливо, щоб патріотичні структури в усіх регіонах відчували підтримку держави, а не навпаки.

м. Львів.