Основні джерела інформації про нашу війну — аналітики з Інституту вивчення війни (США) та Британської розвідки у Лондоні — опинилися у складній ситуації. Уже два тижні вони не можуть сформулювати чітку відповідь на запитання: чи розпочався обіцяний півроку тому весняний (літній) масштабний наступ Збройних сил України на фронті?

Секретність і недовіра

У розпорядженні поважних розвідувальних організацій чого тільки нема. Зі супутників видно буквально кожен сантиметр наших територій. Прослуховуються розмови всіх, хто користується засобами зв’язку, аж до найвищого керівництва. А який толк? Сьогодні генерал сказав одне, завтра — інше. На підставі цих заяв складаються кольорові карти з просуваннями чи відступами із населених пунктів, назви яких більшості обивателів за межами цих сіл та селищ мало що говорять.

Можливо, так і треба з міркувань секретності. Але яка секретність може бути у разі зумовлених війною масштабних катастроф на кшталт підриву російськими військами греблі Каховської ГЕС, знищення обладнання електростанції та затоплення величезних територій у гирлі Дніпра? Майже нема сумнівів, що наші зарубіжні друзі знали не лише про підготовку, а й про конкретний термін проведення кремлем масштабної терористичної операції. Але з міркувань секретності (з огляду на можливість витоку інформації та встановлення джерела) не поспішали своїми знаннями поділитися з українцями.

Цілком можливо, з тих же міркувань наші військові не поспішають ділитися з союзниками своїми планами. Не ділиться планами, судячи з усього, у переговорах з колегами і президент Володимир Зеленський. Одне слово, питання про початок чи перенесення термінів українського наступу зависло у повітрі. А заяви президентів та прем’єрів країн Заходу, що у будь-якому разі вони підтримуватимуть нашу країну, анітрохи ситуацію не прояснюють. Навіть заплутують. «Будь-які випадки» можуть затягтися на роки, і безліч деталей у графіках постачання озброєння в Україну це підтверджує.

Підтверджують і графіки тренувань українських льотчиків на винищувачах F-16. Підтверджує розроблення планів будівництва у співпраці з німецькими фірмами українських заводів із виробництва зброї, підтверджує законодавче схвалення довго-строкової фінансової підтримки нашої країни Конгресом США та урядами країн Євросоюзу. Це чудово. Це зміцнює нашу безпеку. Але плани наших друзів розробляються з розрахунком не на швидку перемогу ЗСУ, а на тривале протистояння з росією.

Весняний (літній) наступ 2023 року в таких планах посідає не головне, а допоміжне місце. У разі успіху — витіснення військ агресора хоча б із частини окупованих українських територій — наші союзники сподіваються змусити росію до ведення переговорів у «реаліях, що змінилися», як кажуть у кремлі. А далі — як карта ляже. У чомусь можуть змусити нас поступитися, не гидуючи відвертим тиском. Утім, до цього далеко. Український наступ чи його успішна імітація здатні змінити перебіг війни настільки, що гучної перемоги над агресором не знадобиться. Знадобиться впертість, якої у нашого президента і всіх нас достатньо.

Чудовиська існують

Упертості, звісно, вистачає й у кремлі. З початком контрнаступу чи українських «оборонних дій» військові у москві до того, що відбувається, теж ставляться позитивно. Вони намагаються уникнути помилок на кшталт «демонстрації доброї волі» під Києвом, під Харковом та під Херсоном. Приватні військові армії, пригожинську і кадировську, повернули фактично під контроль генерального штабу, а їх бойовиків зобов’язали підписати контракти з міністерством оборони російської федерації. Чехарда з паралельним підпорядкуванням підрозділів, як було під Бахмутом, припинилася і, як наслідок, у безладних боях у рамках «спецоперації» з’явилася спільна мета.

Ця мета — в жодному разі не допустити просування українських військ у тих областях, які путін оголосив новими російськими територіями. Восени там збираються провести «місцеві вибори» та «вибори до державної думи». Це, вважає агресор, завершить процес приєднання захоплених земель до росії та надасть окупаційній владі видимості легітимності. Задля цього окупанти формують фальшиві списки виборців, завершують насильницьку паспортизацію українського населення та поширюють російське законодавство (зокрема майнове) на окуповані території.

Тільки-но «оборонні дії» ЗСУ призведуть до прориву російської оборони навіть на невеликій ділянці, підготовча робота кремлівських «законників» зведеться нанівець. Піраміда примарної «легітимності» зруйнується за секунду, колаборанти дременуть, а вслід за ними відступлять і російські війська — їм нікого і нічого буде захищати. Для нас такий розвиток ситуації — кращий з варіантів. Варіант з невеликою кількістю втрат. Для битв у рамках глобальної боротьби цивілізацій чи відстоювання демократичних цінностей у всьому світі в нашій країні зараз і найближчими роками ні сил, ні ресурсів не вистачить.

Утім, оптимістичні сценарії збуваються рідко. Набагато частіше у фінальній фазі війни доводиться стикатися з тим, що переможені йдуть на все, аби врятувати себе життями мільйонів. Насамперед це стосується диктаторів, які скоїли воєнні злочини та злочини проти людяності. Тобто таких, як вождь рашистів путін. Саме він, подібно до вождя нацистів Гітлера, становить для всього світу найбільшу загрозу. Досі не зрозуміло, як із цією за-грозою боротися, скільки ракет, снарядів, танків, літаків і бомб знадобиться, щоб кремлівському виродку та його оточенню протистояти. Хоча зрозуміло, що справа не в танках…

На відміну від марксистів, які фактично заперечують роль особистості в історії, сама історія доводить протилежне. Монстри й чудовиська існують і на історію впливають. Заперечувати це в епоху голодоморів, освенцімів та «культурних революцій», в епоху сталіних, мао, пол потів та путіних не вдасться. Але можна зачинити гадів у реальності, яку вони собі створили самі. І не випускати із кошмару. На це сил у нашої країни та її союзників вистачить.

Слава Україні!