Громади переходять у ПЦУ. «МП» чинить шалений спротив

Коли писався цей текст, в одному із соборів у Білій Церкві, рішенням влади переданого Православній церкві України, забарикадувався священник «МП» і вогнегасником відганяв вірян ПЦУ, які хотіли зайти в храм. Такого ще не було навіть у нашій багатій історії переходів з «МП» до ПЦУ. Напевно, це погано для репутації духовенства, але цілком добре для створення картини «гонінь». Клір «МП» хіба що не відстрілюється. Але давайте по порядку.

За кількістю переходів громад Моспатріархату до Православної церкви України Київщина, разом з Волинню та Хмельниччиною, — у трійці лідерів.

Число громад, які доєдналися до ПЦУ, наближається до двохсот. Всього ж на сьогодні до Православної церкви України перейшло майже півтори тисячі парафій «МП».

Заздалегідь зазначу, що не вважаю темп переходів надто низьким, зрештою, наразі ми не знаємо, скільки в УПЦ «начебто не МП» залишилося громад з урахуванням Криму та інших окупованих територій (Державна служба етнополітики та свободи совісті тільки робить спроби порахувати громади), як точно не можемо сказати, наскільки багато людей залишилося в храмах «МП», бо кількість недільних служб у них зменшилася, а деякі священники із «МП» скаржаться, що до ПЦУ пішла велика частина вірян. Ці люди не чекали переходу громад, а перейшли в інший храм ПЦУ в індивідуальному, так би мовити, порядку. Цей матеріал — спроба поглянути, як і під впливом чого відбувалися церковні переходи на Київщині.

Зауважу, що лідерство у переходах Волині (батьківщини УПА) та Хмельниччини зрозуміле: це традиційно «україноментальні» регіони. На Київщині ситуація дещо інша.

Київ — місто, безумовно, націонал-патріотичне, але саме тут перебуває керівництво «МП» і звідси озвучувалися меседжі про «гоніння». Так, Київ — столиця спротиву російській нацистській агресії, але не лише, бо довгий час тут формувалося і продовжує функціонувати промосковське лобі. Тут колишня «МП» — церква, яка довгі роки позиціювала себе як єдино канонічна, — тісно сплелася із місцевими елітами, і ці зв’язки ще збереглися.

Переходи до ПЦУ відбувалися у столичному регіоні кількома хвилями. Перша пройшла після отримання Томосу, а друга — після звільнення Київщини від ворожої окупації. Хоча автокефалія для міст-супутників, просто містечок та сіл столичного регіону і географічно, й історично мала би бути і дуже природною, й рідною.

На теренах усієї Київщини — від Ірпеня до Здвижа — тягнеться західний рубіж оборонної системи навколо Києва, який формувався тисячоліття тому. В селах часто розташовані городища-фортеці, які були частиною цих укріплень. Як, наприклад, у Мотижині. Але в 2022-у Мотижин став відомим на весь світ не тому, що колись був форпостом на шляху із Центру на Захід прадавньої України, яку еллінські, римські, візантійські історики називали Скіфією. У 2022-у Мотижин став місцем жахливих страт українців. У 2022-у, в травні, це містечко позбулося Моспатріархату через місяць після звільнення, доєднавшись до ПЦУ.

Таким самим швидким був перехід і громади Ясногородки. Але ж при всьому цьому той перехід ніяк не назвеш блискавичним: Моспатріархат вигнали звідти тільки після того, як дорога Мотижин — Ясногородка стала «дорогою смерті»: тут було знайдено могили 37 цивільних, убитих мінами, окупант з москви, мабуть, з Московського патріархату, методично обстрілював мирне населення.

Демидів, село біля впадіння річки Ірпінь у Дніпро, яке завдяки самому своєму розташуванню «боронило» Київ тисячу років, та й однойменне місто Ірпінь (дещо вище за течією), що прийняло на себе основний удар ворога у лютому-березні 2022-го, теж були у першій хвилі переходів до ПЦУ та ліквідації «МП». В Ірпені громада Податкової академії прийшла до ПЦУ разом із священником. «Об’єднання церков в єдину церкву духовно згуртує націю, подвоїть силу і віру у нашу скору перемогу над ворогом», — досі пам’ятаю цей меседж ірпінської громади.

Жахлива ціна духовного дорослішання України, яка нарешті зрозуміла, що духовний простір, простір ідей, молитов, історії, рівно ж як і свідомість людей, слід берегти не менше, аніж фізичне здоров’я нації та географічні кордони держави. Жодний укріпрайон, навіть і той, якому тисяча років, не вбереже місто та його людей від нападу, якщо духовний простір отруєний ворожою пропагандою, фейковими теоріями, до яких долучилася РПЦ (МП) на чолі зі своїм кривавим патріархом.

Після звільнення області всю весну та літо минулого року продовжувалися безконфліктні та практично одностайні переходи парафій до ПЦУ. Так само, як ми напружено слідкували у квітні за звільненням сіл та містечок від рашистів (окрім вищезгаданих, це — Димер, Казаровичі, Сухолуччя, Талакунь, Хмільна… Список неповний), так само ті, кого переймають релігійні справи, бачили, як за кілька тижнів у ще невідбудованому, зраненому селі, щойно оплакавши та поховавши по-людськи всіх цивільних і військових, громади збиралися й переходили до Православної церкви України.

До цієї хвилі доєднувалися і населені пункти, до яких ворог не дійшов.

Шпитьки (Бучанський район), село з багатою козацькою історією, де двісті років до початку ХХ століття стояла козацька церква. Горбовичі, які колись належали українському меценату Терещенку… Перша майже сотня парафій перейшла до ПЦУ до кінця серпня 2022-го.

Перша постокупаційна хвиля, коли вже не все було спокійно. Перехід завжди ініціювала місцева громада, конкретні жителі. Селяни, зазвичай, були налаштовані категорично: Моспатріархату нема місця на українській землі, під якою назвою він би не намагався себе приховати. Це ж було саме в ті дні й тижні, коли вітчизняні та іноземні журналісти фіксували злочини — вбитих, зґвалтованих, закатованих. При цьому патріарх кирило (у нашому виданні його називають кривавим) привселюдно дарував ікону очільнику росгвардії, яка чинила злочини на Київщині.

Здається, Моспатріархат робив усе, щоб підтримувати рішучість щодо його демонтажу в Україні. Групи активістів, які розпочинали процес переходу, часто керувалися тим, як поводився священник приходу, коли ворог стояв під Києвом. І якщо настоятель займав вичікувальну позицію, то про його перебування у якості клірика мова вже не йшла.

Так, наприклад, почався перехід у Зазим’ї (Броварський район). Це село в радянські часи мало ярлик «бандитського» через те, що сто років тому його жителі воювали з радянською владою, яка хотіла експропріювати там коней. Тоді жителям вдалося знищити під сотню (!) чекістів. Не знаємо, наскільки у нинішній війні росії проти України колишній настоятель церкви в Зазим’ї був готовий приймати окупантів, але він був категорично не готовий приєднуватися до ПЦУ.

Центральний апарат УПЦ «МП», митрополія, Лавра продовжували курс на збереження себе як цілісної структури. У цьому не було б нічого поганого, але річ у тім, що ані в той момент, ані пізніше митрополія так і не зробила твердих та очевидних кроків щодо остаточного та повного розриву із москвою. Отямившись від першого шоку, Лавра почала юридично супроводжувати «своє» духовенство, забороняючи йому і переходи, і кроки зі зближення із ПЦУ.

Переходи на Київщині часто супроводжувалися скандалами. Тут показовою є історія з Білогородкою (Бучанський район). Місто-фортеця (володіння князя Володимира) 1000 років тому було й одним із найміцніших форпостів в обороні Русі від кочовиків, й однією з перших шести кафедр Русі. Тобто Білогородка була видатним центром церковно-єпархіального життя, а її єпископ заміняв Київського митрополита, коли той бував у від’їзді.

У нинішній Білогородці є храм ПЦУ і храм «МП», віряни якого ще влітку минулого року вирішили приєднатися до ПЦУ. Були проведені збори, прийнято рішення. І почалася жахлива та гучна історія зі штовханиною, судами, саботажем із боку «МП». Фактично, начальство «МП», за допомоги тітушок, «зіштовхує» лобами дві частини парафії, мотивуючи це тим, що, мовляв, настоятель громади «МП» насправді «проукраїнський» і багато робить для ЗСУ. Це стало невід’ємної частиною публічної риторики: наш настоятель молиться за армію, волонтерить, а ПЦУ — рейдери та загарбники. Тобто послідовно робляться спроби знищити не лише репутацію ПЦУ, а й саму ідею духовної незалежності, якщо вона отримана не з рук москви.

Авторка проглянула ютуб-канал УПЦ «начебто не МП». Що кидається у вічі. Там не припиняють говорити про «гоніння», принижувати ПЦУ, як і два-три-чотири роки тому. Тобто, з одного боку, висувають умову діалогу — визнати неповноцінність Томосу, що робить такий діалог апріорі неможливим. З іншого, вправляються у риториці ненависті. Останнім часом на офіційному каналі «МП» почала дивитися відеозаписи стареньких, яких ця церква мобілізує для битви на парафіях. Це — беззмістовна істерика. Гучні крики, плачі, кидання на силовиків... Складається враження, що ініціація таких конфліктів — «керованих хаосів» — це нині єдина мета фактичних керівників «МП». Митрополія «МП» використовує не лише юристів, які спираються на безумну концепцію, що у зборах може брати участь тільки той член громади, кого священник «МП» визнає віруючим, а ще й при проведенні зборів громад за-прошує свистунів, «плакальщиць», тітушок…

Установка «ми добрі українці», а ПЦУ погана — продовжує домінувати у їхніх виступах.

Так, можна довіряти настоятелю храму «МП», який займається волонтерством, каже, що любить Україну, але як можна не розуміти, що будь-яка діяльність «МП» вже є неможливою в Україні?

Натомість «МП» уже й не намагається доводити, що її відхід від москви — справжній. У травні минулого року відбувся собор у Феофанії, де УПЦ «МП» начебто проголосила незалежність від москви. На якийсь час цей крок (зрештою, він виявився не більше, ніж декларацією) спричинив до того, що процес переходів до ПЦУ загальмувався.

УПЦ «МП» мала час, щоб довести щирість «феофанівської декларації». Але вона цим часом не скористалася. Риторика ненависті до ПЦУ залишилася, якою була, а риторика осуду москви — так і не з’явилася. Церковно-дипломатичні листи, які повідомляли б помісним православним церквам про новий статус УПЦ, так і не були надіслані. Натомість повсюдно «вигулькували»: то бійця до храму не пустили, як у Тернополі, то «звон поплил над росією», як у Печерській лаврі.

…Не дивно, що переходи поновилися. За квітень 2023-го до Православної церкви України з Московського патріархату перейшло понад 80 громад, у травні у Державну службу етнополітики та свободи совісті надійшло понад 50 повідомлень про відповідні збори громад. Ще не оприлюднені цифри, скільки з них належать саме Київщині. З інформації в медіа помітно, що деякі громади перейшли абсолютно спокійно (невідомо, чи буде митрополія «МП» підключати там своїх юристів та роздмухувати скандал), а є ті, що влаштовують гучні «вистави». Десь священник не віддає ключі, як у Петропавлівському. Десь, як у Бородянці, перехід відбувається із активізацією кримінальної справи проти священника, котрий на камеру публічно скаржився окупантам на Україну. Десь, як у Миронівці, супроводжувався «проплаченим» свистом і тупотіннями.

Духовенство «МП» все ще пов’язує свою долю, свій добробут із вертикаллю єпископа, боїться втратити і парафію, і церковне майно. Багато хто з них готовий перейти в ПЦУ, але не готовий отримати за це наказ про заборону у служінні. Напевно, ми таки вільна держава, якщо під час війни клір більше боїться єпископа, аніж держави, проти якої воював цей «недуховний» клас.

Але є ще віряни, які, за словами Віктора Єленського, голови Держслужби з релігій та етнополітики, переживають серйозний перелом, так і не отримавши відповідь від своїх церковних начальників: що у нас з москвою після всього того, що трапилося і продовжується досі.

Втім, активізувались ініціативні групи з Ворзеля, Бучі, Раківки, Здвижівки, які звер-таються по консультації до влади щодо процедури переходу і допомоги в складанні документів.

В Україні щодо долі «МП» сформований потужний суспільний консенсус. І Київщина це підтверджує. Діяльність «МП» заборонила Київська облрада. У Броварській, Кагарлицькій та Переяславській громадах місцеві органи також заборонили її діяльність. І хоча з юридичного боку заборони «МП» облрадами річ сумнівна, але це свідчення настроїв не лише місцевих депутатів, а й, власне, жителів громад.

Лана САМОХВАЛОВА.

P.S. На момент написання тексту віряни зайшли у храм у Білій Церкві. «Ресурс вогнегасника» не безкінечний… І йому точно не зупинити хід історії. Навіть на одній окремо взятій парафії.

Л.С.