Хто із політиків забере електорат «ОПЗЖ»

Протистояння з росією від самого проголошення Незалежності було центральною темою української політики. Уже з ранніх 1990-х кремль продукував нові й нові конфлікти, сподіваючись, що українська влада не втримає ситуацію: проголошення «незалежності Криму», спроба захоплення Тузли, газові війни, Чорноморський флот, блокування руху в НАТО, Харківські угоди, гібридна агресія 2014-го… Росія працювала системно й наполегливо, з кожною новою кризою дедалі гірше маскуючи свої правдиві наміри — прибрати Україну до рук або знищити її.

Але це не зупиняло українських проросійських політиків і громадських діячів від постійних повторів: «насправді винна не росія, а заокеанські куратори Києва». Проросійські партії в Україні з початку 2000-х витворили політтехнологічну реальність «двох Україн» і системно на ній паразитували, протиставляючи «україномовний захід» «русскоговорящему юго-востоку». І навіть після анексії росією Криму й розпалювання війни на Донбасі цей наратив не зник.

Мабуть, у москві так повірили у власну вигадку, що у лютому 2022 року кремлівський диктатор вирішив «покінчити з проблемою України». Але його повномасштабне вторгнення мало протилежний ефект. Україна після 24 лютого 2022-го пережила, може, найглибшу із трансформацій за свою новітню історію.

У кремлі сподівалися, що наша держава розчиниться у проєкті «єдінава русскава народа». В Україні і справді залишився один народ, але його навіть у гарячці не назвеш «русскім». Навпаки — вперше за довгі десятиліття українська політика позбулася будь-яких проросі-йських проєктів. Якісь померли власною смертю, комусь допомогли компетентні органи.

Однак виборців старих проросійських сил рішенням РНБО не заборониш. Що ж відбувається з цим електоратом зараз? Яку трансформацію переживають проросійські виборці? Які цінності вони мають тепер, після нападу росії? Кому симпатизують? Хто з нових і старих полі-тиків спробує захопити собі хоч маленький уламок політичної імперії росії?

З цими запитаннями «Українська правда» (www.pravda. com.ua) звернулася до провідних українських соціологів.

Скільки залишилося проросійського електорату

Щоб зрозуміти, які трансформації переживає електоральна ніша, котру прийнято вважати проросійською, варто спершу зрозуміти, звідки вона взялася, як і ким формувалася.

Не буде перебільшенням сказати, що час між двома Майданами був епохою кристалізації та найбільшого злету прокремлівських проєктів в Україні. Особливо після перемоги у 2010-у на президентських виборах Віктора Януковича та тріумфу його Партії регіонів на парламентських виборах 2012-го.

Очевидно, що соціологія тих квазі-диктаторських часів була викривленою, але саме тоді проросійська електоральна ніша сягнула свого піку: до 30—40% підтримки. Більш ніж ласий шматок. Тоді ж вона чітко артикулювала своїх лідерів та назавжди оформилася у політиці як «проросійський виборець «регі-оналів». Пізніше назви різних уламків ПР змінюватимуться, але електорат залишатиметься той самий.

Після нападу росії в 2014-у на Крим і Донбас кількість цих прихильників москви і ПР в українських опитуваннях відчутно зменшилася. Частково через те, що люди переосмислювали свої погляди, але найбільше — якраз через російську окупацію.

«Якщо говорити про часи великої підтримки ПР, то це було тоді, коли основний її електорат перебував саме на Донбасі: в Донецькій та Луганській областях. Ці регіони потім стали непідконтрольними Україні, і там залишилося багато людей. Є підстави припускати, що серед тих, хто залишився на неконтрольованих територіях Донбасу із 2014-го, переважна більшість підтримувала до того саме Партію регіонів. Відтак зрозумі-ло, що уже просто через арифметичне неврахування цих регіонів частка проросійських виборців відчутно зменшилася», — пояснює Андрій Биченко, керівник соціологічної служби Центру Разумкова.

Після повномасштабного вторгнення путіна у 2022 році ця частка стала ще меншою.

«У нас був один проєкт, у якому ми досліджували проросійські настрої десь ще з 2014 року. Й от у 2023-у ми вже в принципі не могли його виконувати, тому що відверто проросійськи налаштованих людей ми знайти і не змогли. Можливо, вони не називають себе прямими противниками росії, але те, що росія — ворог, що росія розв’язала війну — вони це визнають. Ця ніша сама по собі трансформувалася в щось таке українське «не всё так однозначно», але «ми за незалежну Україну». Фактично «ОПЗЖ» зникло, воно розчинилося. І проросійської ніші теж не існує», — переконує Олексій Антипович, директор соціоло-гічної групи «Рейтинг».

Андрій Биченко з Центру Разумкова додає, що за десять років — від літа 2013-го, коли пікова підтримка Партії регіонів перевищувала 30%, до літа 2023-го — ця підтримка впала в десять разів: «Якщо говорити про теперішній момент, то цей електоральний сегмент зовсім невеликий. Я б оцінив, що за нинішньої ситуації він складає десь три-чотири відсотки».

Ракетні обстріли вичавлюють «ватність»

«Виборець Партії регіонів та «ОПЗЖ» нікуди не подівся, ці люди продовжують тут жити», — пояснює в коментарі «УП» виконавчий директор КМІС Антон Грушецький.

«Але наш погляд на цього виборця був дуже спрощений. Ми сприймали партії Півдня і Сходу України лише як проросійські. І з цього часто робили дуже неправильні висновки. Зараз є дуже хибний дискурс: місто проголосувало за «ОПЗЖ» і тому зруйноване російськими військами. Треба розуміти, що значна частина виборців голосували просто за бачення росії як близького сусіда, а не за ліквідацію української державності. Багато хто голосував за вольових «господарників», за стабільність, за порядок», — додає соціолог.

І, як показують нинішні дослідження, проросійські цінності справді були не єдиними, навколо чого гуртувався умовний виборець «регіоналів». При ближчому розгляді виявляється, що проросійська ніша хотіла не так росії, як повернення СРСР.

«За ці партії віддавали голоси люди, які ностальгували за Радянським Союзом. Саме проросійська позиція була властива незначній частині електорату ПР і її похідних. Домінуючою там була позиція прорадянська, — переконує Андрій Биченко із Центру Разумкова. — Ця група скорочується. І природним чином, і тому, що, на відміну від Білорусі чи росії, для української молоді часів Незалежності Радянський Союз вже ніякою цінністю не є. Інший пласт людей, який був важливим для «ОПЗЖ» і який теж зменшується, — це лідери з бізнесовими зв’язками у росії. Вони володіли величезними підприємствами, до яких були прив’язані через роботу і зарплату дуже багато виборців. Працівники вболівали за росію, бо від неї залежав їхній добробут. Це теж зміниться, бо основний потік грошей на відновлення і забезпечення життя йтиме уже не з росії, а із Заходу».

Але найбільша трансформація відбувається у колишніх прихильників проросійських проєктів під впливом від пережитих жахів російської ж агресії. Зараз, як переконують соціологи, навіть найзатятіші прямі прихильники рф кардинально міняють свою позицію.

«Ця електоральна ніша зовсім змінилася. Її можна окреслювати як достатньо критичну до української влади, до певних атрибутів української історії, якихось ідеологічних моментів. Але сьогодні цих людей точно не можна назвати саме проросійськими. Останній приклад — обстріли Одеси. За нашими дослідженнями, я бачив, що в Одесі, попри всі зміни в напрямку ЄС, залишалася найбільша концентрація «ватників». Але такі обстріли… Вони ж якраз і вичавлюють із людей оцю «ватність», — переконаний Олексій Антипович із «Рейтингу».

«Після обстрілів Одеси навіть, здавалось, невиправно проросі-йська частина виборців із числа вірян Московського патріархату відкрито висунула свої претензії патріарху кирилу. А таке ще там два місяці тому важко собі було й уявити», — додає Андрій Биченко.

Природна і вимушена зміна переконань для виборців означає політичний крах для колись підтримуваних ними партій та лідерів.

Згідно з останніми опитуваннями, можна сміливо заявляти, що росія і якісь її сателіти в українській політиці повністю дискредитовані в очах виборців.

«Якщо говорити про навіть умовну партію Юрія Бойка, то вона отримує якісь мізерні відсотки. У нас нещодавно були оприлюднені дані опитування для Національно-демократичного інституту США, і там було ставлення до політиків. Ставлення до Бойка так само значно погіршилося, бо він стійко асоціюється з «ОПЗЖ», Партією регіонів і цим російським вектором. Усе це стало надто токсичним», — зауважує Антон Грушецький із КМІС і додає: «Запит на нові сили в Україні досі є. А якраз і Бойко, і всі інші вписуються в старе, дискредитоване покоління. Традиційно цей електоральний сегмент був зацементований за кількома по-літсилами: ПР і Компартія або «ОПЗЖ» і Партія Шарія. Зараз усі ці партії або заборонені, або самодискредитовані. Тож стоїть питання, які політсили задовольнятимуть запит на стабільність, захист і патерналізм».

«Захисники знедолених» і «шукачі особливого шляху»

Проросійський сегмент електорального поля за останні роки пережив дуже складні внутрішні зміни. Після втрати легітимації старими політичними проєктами їхні виборці мусили обрати як нові цінності, так і нових лідерів, котрі ці цінності відстоюватимуть.

Станом на літо 2023-го ці внутрішні трансформації ще не завершилися, але уже зараз можна робити висновки про те, до кого перейшли 9 із 10 виборців Партії регіонів.

Очевидно, що найбільшим вигодонабувачем цього «великого переходу» проросійського електорату стане президент Володимир Зеленський та його політсила.

Власне, вибори 2019-го були першою демонстрацією того, що виборець Півдня і Сходу шукає і для себе «нових облич».

«У 2019-у маса виборців із так званої «проросійської» ніші пішла за Зеленським і з ним залишилася. І зараз перетік від заборонених партій до «СН» буде легшим, бо цим виборцям простіше обрати «Слугу народу», ніж Петра Порошенка чи Валерія Залужного. А інших партій і нема», — переконує Олексій Антипович.

За його словами, колись основною віссю поділу електорату було протистояння «відносини з росією» — «відносини з Євросоюзом». Після російського вторгнення цей поділ втратив сенс.

«Зараз залишається дуже умовний поділ на владу і на тих, хто налаштований опозиційно. В оцій опозиції можна виділяти складову націоналістів, патріотів, військових, волонтерів — оце все в одній когорті. Але є й інша, в якій зараз опинилася уся умовна «вата». Нині ця ніша складає сумарно десь близько 5%. От це всі, за ким можуть «полювати» і Юлія Володимирівна, і Дмитро Разумков, і Олексій Арестович», — вважає експерт.

Згадані ним прізвища не випадкові. Саме до цих чинних чи потенційних політиків можуть перетекти виборці із тих 5% рештків «проросійської імперії». І боротьба за них уже йде.

Саме в її ключі слід розглядати, наприклад, публічне позиціювання Тимошенко і Разумкова в питаннях легалізації медичного канабісу. Зайнята ними крайня консервативна позиція якраз і апелює до згаданих 5%. Як і спроби паразитувати на темах грошового забезпечення для військових, податків для підприємців чи «імпорту» електроенергії в часи локдаунів. Усе це — спроби показати схильному до патерналізму електорату, що хтось за нього думає і готовий захистити його інтереси.

Але питання соціалки чи канабісу не єдині, навколо яких вестиметься боротьба за виборців Півдня і Сходу.

«Після перемоги можлива кристалізація політиків, які шукатимуть якийсь «особливий шлях України» і пропонуватимуть «не прогинатися перед західними інституціями». От такого типу запит може отримати відгук у виборців «юго-востока». Майже 90% українців підтримують вступ у Європейський Союз. Але коли ми ставили запитання, чи Україна має якнайшвидше стати членом ЄС, виконуючи всі вимоги, чи повинна краще довше вступати, але на своїх умовах, то більшість людей каже, що краще довше вступати. Це ж прямо виглядає як «третій шлях», — зауважує Антон Грушецький і додає: «Або є ще така категорія людей, 30—35%, які вважають, що Захід нам просто повинен давати гроші, тому що Україна — це щит Європи. Тобто буде широке коло людей, для яких важлива така «суб’єктність України».

«Окремо на Півдні і Сході, якраз у регіонах концентрації виборців ПР—«ОПЗЖ», буде ще велике питання відбудови, яке може відкрити вікно для «господарників», — не виключає соціолог.

Серед таких «нових євроскептиків» найчастіше в розмовах із соціологами лунає ім’я Олексія Арестовича. Але всі опитані так само в один голос кажуть, що якоїсь системної роботи ним для просування саме політичного порядку денного не спосте-рігається.

«Поки що не видно якихось людей, які б системно працювали на проросійський електорат. Не можна сказати, що навіть Арестович працює на цю базу. Його заяви можуть резонувати і за рахунок російської мови, і за рахунок якогось широкого трактування ситуацій навколо російської культури. Але не більше. Є простіший приклад — це Поворознюк (бізнесмен, власник клубу «Інгулець». — Прим. «УП»). Але ще велике питання, наскільки він буде заходити людям», — підсумовує Антон Грушецький.

* * *

Згідно з опитуваннями КМІС та інших соціологічних груп, серед тотальної більшості українців простежується різкий тренд на деполітизацію життя. Якщо бути більш точним — на відкладання питання політики на час «після перемоги».

«Зараз майже 80% респондентів відповідають, що у них є друзі або знайомі, або родичі, які були поранені чи загинули в ході воєнних дій. Тобто війна — це дуже емоційно насичений досвід для більшості. Цей же досвід, до речі, є потужним бар’єром для будь-яких асоціацій з російським вектором», — ділиться спостереженнями виконавчий директор КМІС Антон Грушецький.

Але чи досить буде цього емоційного компоненту для того, аби проросійські проєкти як явище остаточно зникли з української політики? Чи все ж таки є шанс, що якісь прокремлівські партії збережуться й надалі?

Керівник соціологічної служби Центру Разумкова Андрій Биченко переконує, що відповідь на це запитання залежить від того, в яких кордонах і серед кого будуть проведені наступні вибори.

«Коли йтиметься про єдиний прийнятний для нас сценарій — повернення всіх окупованих територій із Донбасом та Кримом, — то я передбачаю, що частка підтримки проросійських партій буде значно вищою. Якщо електорат із раніше окупованих територій повернеться, то за таких умов якась «нова ОПЗЖ» може навіть мати шанс проходу в парламент, — розмірковує соціолог. І додає: — Але якщо виборців з окупованих територій якимось чином виключать із процесу, скажімо, через спеціальний закон, або якщо Україна не зможе повернути до виборів Крим і Донбас, то шансів у таких проєктів, якою була «ОПЗЖ», фактично нема».