Після масштабного вторгнення російських військ у нашу країну категорично не хотілося коментувати внутрішні справи агресора. У кримінальних структурах, звісно, є різні точки зору на те, якими методами зручніше і безпечніше (для бандитів) вбивати і грабувати перехожих. А різниця у поглядах, як і мотиви злочинців (наприклад, важке дитинство), фігурують на суді як пом’якшувальні обставини провини.

Страх важкого дитинства

«Важким дитинством» сучасного рашизму його адвокати вважають так звані лихі 1990-ті. Коли російські реформатори, в лапках і без лапок, щоб зберегти владу, добровільно поділили її з чекістами. І зайнялися первісним накопиченням капіталу. У свої кишені та в кишені своїх родичів. Цікаво, що яскравим і безкомпромісним викривачем лицемірства тих лихих 90-х став багаторічний борець із корупцією Олексій Навальний, якого путінський режим нібито вирішив уморити в ув’язненні, призначаючи багаторічні звірячі терміни.

Як і у випадку з Ходорковським, перспектива померти у зоні дотиснула Навального до кондиції. І він, сам чи за підказкою, написав листа на волю, сподіваючись звернути на себе увагу. Найсуттєвішим у цій «маляві» є спроби перекласти відповідальність за все, що зараз відбувається на його батьківщині, із чекістів на російських лібералів. І з путіна — на «сім’ю» Єльцина. З наведенням гучних імен реформаторів, які Навальному вдалося пригадати, сидячи на нарах. Щоб не дратувати справжнього адресата, у листі не згадуються репресії, на бульйоні яких виник і зміцнів рашизм, не згадується розгром громадських організацій (зокрема «Меморіалу»), не згадується нічим не спровокована війна проти України.

Деякі з умовчань, можливо, Навальному зарахуються. Він, якщо доживе, відсидить не 19 років, а 18 із половиною. А опіс-ля буде висланий за кордон, звідки й з’явився. Але треба враховувати і варіант «Б», судячи із чуток, продуманий і спланований на луб’янці. В обстановці хаосу, зумовленого фактичною поразкою в Україні, саме Навальний, і ніхто інший, здатен замість путіна склеїти осколки кремлівського режиму й не допустити розпаду постпутінської імперії. Моделлю такого сценарію є обрання президентом Південно-Африканської Республіки борця із сегрегацією та апартеїдом Нельсона Мандели.

Якщо Олексієві Навальному чекісти готують подібну роль, то його перший лист після засудження — не останній. У наступних «малявах» будуть сценарії на всі випадки життя та способи втілення казок про боротьбу з корупцією у життя. Причому, як би казки не називали, режисер-постановник залишиться тим самим. Спадкоємці патрушева не випустять реальну владу з рук, а реалізовуватимуть її, як і раніше. Силою. Інакше не вміють і не хочуть. Вийде — зосередяться на вирішенні внутрішніх проблем. Не вийде — спровокують зовнішні війни. Й одне можна сказати напевно: Україну не залишать у спокої. Тобто під керівництвом путіна чи за умовного Навального природа агресора не зміниться. Нам треба підготуватися до цього і не будувати ілюзій щодо можливої трансформації кремлівського режиму.

Повернемося до наших справ

Але повернемося до справ Вітчизни. Тобто до перспективи довгоочікуваного наступу наших військ та звільнення території України від окупантів.

Судячи з інформації наших союзників у британській розвідці та в американському Інституті з вивчення війни, підтримка України проти кремлівської агресії не слабшає й не посилюється. У фінансовому вираженні та у постачанні зброї західними країнами спостерігається бетонна стабільність. Яка не дозволяє ЗСУ швидко розвивати наступ і водночас не відступати з уже відвойованих позицій. Таким чином, запланований наступ, на думку українських оптимістів, дасть результати до кінця цього року, а на думку песимістів — у 2024-у.

Дивним чином цей прогноз збігається з графіком навчання українських пілотів на американських літаках F-16 та планами поставок цих літаків в Україну. А також з розкладом постачання високотехнологічної зброї дальньої дії — ракет і сучасних дронів, які несуть вибухівку. Чи це пов’язано з обіцянками директора ЦРУ Барнса не допускати застосування аме-риканської зброї на власне російській території, одному Богові відомо. Але обіцянка діє і досі наводиться російською стороною як аргумент у заку-лісних переговорах.

Є, щоправда, важливий нюанс. Ракети дальньої дії у нашої країни є. Але їх мало, і наші військові бережуть їх на крайній випадок. А з дронами ситуація інша. Виробництво безпілотників (повітряних, надводних та підводних) начебто налагоджене і набуло промислових масштабів. У лавах ЗСУ готують дедалі більше кваліфікованих операторів. Можна говорити вже про армію українських дронів, здатних вплинути на перебіг війни. Розблокування частини нашого узбережжя на Чорному морі, атака на військові кораблі окупантів та військові об’єкти росії (зокрема, у її столиці та області) — вже не фантазії, а реальність.

В українській обороні поки що залишаються очевидні дірки. Вони переважно стосуються засобів РЕБ (радіоелектронної боротьби) та пов’язаних з ними сучасних систем ППО. За допомогою двох батарей «Петріот» та кількох подібних систем наразі вдалося надійно прикрити з повітря Київ. А інші українські міста-мільйонники та промислові центри, зокрема й Одеса, залишаються беззахисними під час масового застосування російських ракет, так званих «шахедів» та бомб дистанційного наведення.

У рамках «рамштайнів» неодноразово порушувалося питання щодо постачання в Україну сучасних західних систем ППО. Але в доларовому еквіваленті такі системи коштують набагато дорожче за сучасні західні літаки. І, як кажуть наші союзники, вибір за вами. Російська артилерія, крім того, не шкодуючи снарядів, обстрілює прикордонні Харківську та Сумську області. І щойно ЗСУ під час загального наступу просуваються вперед, обстріли нашого тилу посилюються. Обстріли посилюються і тоді, коли ворогові вдається ненадовго відтіснити наші війська від вузлових станцій залізниць, порушити логістику поставок на фронт української зброї.

От тільки ці успіхи ворога нічого не вирішують. Повільно, але впевнено ми наближаємося до наміченої мети — остаточного розгрому агресора.

Слава Україні!