Двадцять четвертого серпня 1991 року на позачерговій сесії Верховної Ради України 392 депутати проголосували за «Акт проголошення незалежності України». Цей невеликий текст в 93 слова, що вмістився на одному папірці, засвідчив наявність великої самостійної України на мапі світу.

Від цієї дати ми й ведемо відлік існування своєї держави. А тому в 2018 році ми відзначали 27 років від дня її народження, а в 2023-му — 32.

Виникає закономірне питання, а чому ж тоді незалежні Грузія, Литва, Латвія, які, як і Україна постали після розвалу Радянського Союзу, у 2018 відзначили своє 100-ліття, а в 2023-му — вже й 105-ліття?

Ще більше запитань виникає, якщо ми, відкривши будь-який підручник історії, прочитаємо, що незалежність України була проголошена 22 січня 1918 року текстом IV Універсалу. І згадаємо, що саме до цієї дати апелювали діячі ОУН, проголошуючи 30 червня 1941 року Акт відновлення Української держави. Парадокс?

Давайте ж спробуємо оглянутись та проаналізувати чому так сталось.

Дійсно, Україна була однією з перших держав, які проголосили суверенітет у результаті розвалу Російської та Австро-Угорської імперій після Першої світової війни. Нас випередила лише Фінляндія (6 грудня 1917 року). А країни Балтії, Закавказзя, Польща й Чехословаччина зробили це вже після нас.

Ще 4 (17) березня 1917 року в Києві, на Володимирській, 42, у приміщенні українського клубу «Родина» з ініціативи Товариства українських поступовців за участю українських політичних партій, військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських організацій проголошено утворення Української Центральної Ради (УЦР) на чолі з Михайлом Грушевським.

Її члени не мали єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з Миколою Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності, Володимир Винниченко, Дмитро Дорошенко і їхні прихильники з ТУПу бачили Україну автономною республікою у складі федеративної Росії.

Зрештою Перший універсал УЦР, проголошений 10 (23) червня 1917 року на II Всеукраїнському Військовому з’їзді, засвідчив перемогу автономістів. При цьому самолегітимізація Центральної Ради шляхом проголошення фактичної автономії України, а відтак і створення першого у модерній історії українського національного уряду — Генерального секретаріату, були важливими кроками.

З перспективи в понад 100 років нам ці рішення можуть видатись нерішучими і половинчастими. І там, де ми акцентуємо увагу на збереженні зв’язків з Росією, сучасники вбачали утвердження права українського народу врешті-решт самостійно впорядковувати власне життя, обирати власний законодавчий орган.

Після гарячих дискусій з Тимчасовим урядом Росії про умови автономії та кордони України 3 липня 1917 року Центральна Рада, видавши II Універсал, пішла на певний компроміс з росіянами. В обмін на визнання Тимчасовим урядом права України на автономію, УЦР змушена погодитися на те, що остаточно питання про форму автономії буде вирішено Всеросійськими установчими зборами Росії. На грудень призначалися вибори у Всеукраїнські установчі збори, до обрання яких вся влада належала Центральній Раді та Генеральному секретаріату.

Під владу Центральної Ради перейшло 9 губерній: Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму). Долю деяких суміжних з Росією областей і губерній (Курщина, Холмщина, Воронежчина тощо) передбачалося вирішити в майбутньому. У листопаді верховенство влади Центральної Ради визнали Київський, Катеринославський, Одеський, Полтавський комітети РСДРП(б), ряд Рад робітничих і солдатських депутатів міст України, всі селянські Ради.

Але 25 жовтня (7 листопада) 1917 року в результаті заколоту Тимчасовий уряд було скинуто, і до влади в Росії прийшли більшовики на чолі з Леніним, які навіть не розглядали Україну не те що самостійною, а й навіть автономною.

Це підштовхнуло Центральну Раду вже 7 (20) листопада виступити з III Універсалом, проголосивши створення Української Народної Республіки (УНР), формально все ж не пориваючи федеративних зв’язків з Росією. Універсал підтвердив демократичні принципи побудови Республіки: свободу слова, друку, віросповідання, зборів, союзів, страйків, недоторканність особи і житла; оголосив національну автономію для меншин — росіян, поляків, євреїв, скасував смертну кару, як і право приватної власності на землю, визнавши її власністю всього народу без викупу, встановив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування.

Натомість 4 (17) грудня 1917 року Рада народних комісарів у складі Володимира Леніна, Льва Троцького та Йосипа Сталіна оголосила Центральну Раду «в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і Україні».

Тоді ж на сході України було проголошено так звану «Донецьку» та «Криворізьку» «республіки», робились спроби повалити українську владу силами місцевих більшовиків, фінансувались локальні повстання, згодом були введені війська під командуванням Муравйова.

Ох, погодьтесь, які ж паралелі з сучасною нам історією!

В цих умовах, коли більшовики готувались до наступу на Київ, 22 грудня 1917 року голова Генерального секретаріату УНР Володимир Винниченко і Генеральний секретар з міжнаціональних справ Олександр Шульгін підписали «Законопроєкт про створення Генерального секретарства міжнародних справ» — першої повноцінної державної структури української зовнішньополітичної служби. До речі, саме цього числа відзначають День працівників дипломатичної служби сучасної України.

А 22 січня 1918 року IV Універсалом УЦР було проголошено вільну Народну Республіку. Ось як описувала хід подій, що передували ухваленню Універсалу, одна з київських газет: «Чутки про визначну історичну подію почали поширюватися раніше. І навколо будинку Центральної Ради на Володимирській вулиці зібрався великий натовп. Люди прагнули стати свідками історичного моменту... Після опівночі на сцену вийшли голова Центральної Ради Михайло Грушевський та голова Генерального секретаріату Володимир Винниченко. Зала вибухнула оплесками».

Універсалом доручалось провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, встановлювалась монополія торгівлі та контроль над банками, підтверджувався закон про передачу землі селянам без викупу та соціалізація землі. Також Раді Народних Міністрів доручалось продовжувати розпочаті переговори з центральними державами і довести їх до підписання миру.

IV Універсал закінчувався актуальним закликом: «Всіх громадян самостійної Української Народної Республіки кличемо непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки».

Не даремно й ухвалення акту Злуки в 1919 році керівники Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки приурочили саме до цієї дати.

Три роки існування Української Народної Республіки були означені безперервними війнами — з більшовиками та «білими» росіянами, з місцевими «зеленими», «чорними», правими і лівими секторами.

Але ця держава була справжньою. Вона мала власну територію, герб — Тризуб, військо — Дієву Армію УНР, грошову систему — карбованці та шаги. Було створено мережу українських дипломатичних представництв — засновано чотири посольства 1-го розряду у Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині та Болгарії, два посольства 2-го розряду — у Швейцарії та Фінляндії, дві місії — в Румунії та Скандинавських державах. Саме з нею підписувала Брестський мир делегація кайзерівської Німеччини і вела переговори військова місія Антанти в січні 1919 року. Делегація УНР була присутня на Паризькій мирній конференції 1919 року. Після остаточної військової поразки було сформовано Державний Центр УНР в екзилі (останній президент екзильної УНР Микола Плавюк склав з себе повноваження на руки президента Леоніда Кравчука).

З такою державницькою потугою навіть після перемоги більшовики не могли не рахуватись. Без УНР не було б визнання формально незалежних інститутів Радянської України, територіального суверенітету і так далі. Навіть pro forma незалежноcті Радянської України — вона брала участь, наприклад, у підписанні Ризької угоди 1921 року — мала велике значення. Протягом 1920-х років Українська Радянська Республіка мала певні автономні права.

Фактично ця автономія перестала функціонувати, починаючи з періоду Голодомору. Радянський режим взяв курс на повне затирання найменших слідів української державності. За згадку про будь-які символи незалежності, про сам факт її існування — арештовували і, в кращому разі, надовго кидали у табори, а в гіршому — вбивали.

Московський режим цілеспрямовано працював над тим, щоб українська самосвідомість утверджувала себе як особлива форма російської свідомості. На це була спрямована вся гуманітарна сфера, що стала потужним засобом державної політики та маніпуляції свідомістю населення. Кілька поколінь, мільйони людей були виховані на цинічній брехні, яка і нині залишається непорушною в історії Росії і активно впливає на державну й освітню політику в Україні.

На відміну від нас, в країнах Балтії та Польщі незалежність протрималася понад 20 років — а це не лише довга пам’ять, це ще й покоління людей, що сформувались у незалежній державі. Саме тому після розпаду Союзу вони знайшли в собі мужність говорити не про проголошення, а саме про відновлення незалежності власних держав.

Цього ж прагли й наші державотворці-шістдесятники під час розробки перших нормативних актів у 1991 році. Левко Лук’яненко, розробляючи проєкт Акту проголошення незалежності, пропонував записати наступне: «Виражаючи волю народу України до життя у незалежній державі, продовжуючи традиції державотворення Української Народної Республіки, сформульовані 22 січня 1918 року Четвертим універсалом…».

Але в сесійній залі сиділи учасники «групи 259» — консерватори, які фактично залишалися «справжніми більшовиками», і відсилка до Української Народної Республіки здалася такою, що може налякати комуністичну більшість. І в наступній редакції документа її викреслили.

Все ж вірю, що в найближчій перспективі Україна відновить справедливість, віддасть шану всім загиблим за нашу свободу і спроможеться зафіксувати історичну тяглість від Української Народної Республіки до України, що постала на розвалинах СРСР.

І ми з гордістю і впевненістю святкуватимемо понад століття незалежності нашої Держави, пам'ятаючи при цьому, що традиції державності ми успадкували й від Української козацької держави, Великого Князівства Литовського, Галицько-Волинського князівства та Русі.

Зі святом! Боротьба за свободу й за право бути собою триває й нині.

Ярослава РІЗНИКОВА. Член НСЖУ, лауреат літературних премій ім. І. Франка та Г. Сковороди