Атаки на українські міста та об’єкти (передусім цивільні) останнім часом посилилися. Це безпосередньо пов’язано з наступом наших військ. Чим успішніше наступаємо, тим більше атак з повітря і з моря. Російські ракети і дрони найчастіше запускають з глибокого тилу, відтак райони й майданчики тих запусків через віддаленість розташування не доступні для превентивних ударів або ударів у відповідь. Високоточних ракет у розпорядженні ЗСУ достатньо хіба що для ударів по Криму. А ефект від запуску дронів по російських містах, швидше за все, психологічний.

Чому не дають ракет

Щоб змінити ситуацію, потрібне постачання від союзників високоточної зброї великої дальності у достатній кількості. Цього в найближчому майбутньому не передбачається з трьох основних причин. Перша — фінансова, оскільки сучасні ракети далекого радіусу дії коштують набагато дорожче за танки та літаки. А допомога друзів обчислюється фіксованими сумами у бюджетах. Друга причина полягає в тому, що у наших європейських союзників кількість таких ракет обмежена або їх на озброєнні нема зовсім. А ті, у кого вони є, діляться з Україною неохоче або (як Великобританія) лише з ініціативи політичного, а не військового керівництва.

Сформулювати третю причину, через яку нашій країні не надають таких ракет, можна одним словом. Це слово — Байден. Нинішній президент США і кандидат від Демократичної партії на пост президента перебуває у становищі, коли один неправильний крок загрожує крахом надій та кінцем політичної кар’єри. І цей крок у Джозефа Байдена безпосередньо пов’язаний зі ставленням Білого Дому до України. Не варто повторювати поширену думку, хто саме у Вашингтоні наполягає, щоб наша країна війну не виграла, а росія не програла. І відмова від постачання високоточних ракет дальньої дії нашій країні — наріжний камінь недопущення горезвісної «ескалації».

Якщо Джо Байдену вдасться переобратися на найвищу посаду в США, то під час своєї другої й останньої каденції він стане вільним у прийнятті рішень. Зокрема й стратегічних. Тож ракети, які для США застаріли, нам таки виділять. Але до жовтня 2024-го ще треба дожити. А відтак ЗСУ ще цілий рік доведеться розраховувати на вітчизняні можливості. Яких, до речі, є чимало. Починаючи з модернізації спадщини радянського ракетобудування і закінчуючи новими галузями, які дозволили за короткий термін створити потужності для забезпечення армії безпілотними літаками та дронами-камікадзе. Українських фахівців у цій сфері багато. Фінансових можливостей теж вистачає. Варто лише гроші, призначені в бюджетах для «великих будівництв», спрямувати на будівництво нових «південьмашів».

Судячи з усього, таке переспрямування відбувається. Спокійного життя ворогові жодні ресурси та ніякі відстані не забезпечать. Ні на морі, ні на суші. Так, наступ наших військ іде повільно. І не за тими планами, що намагаються нав’язати нашим військовим закордонні друзі. А відповідно до наших реалій, яких з-за кордонів не видно. Кремлеві вдалося нав’язати Україні довгу війну. Але й нам, безперечно, вдасться до такої війни підготуватися. З літаками союзників чи без них. З постачанням їхніх високоточних ракет чи без. Але з нашою і лише з нашою перемогою.

Важкий іспит

І все ж складати іспит перед тими, хто нам допомагає, мусимо. Йдеться, як розумієте, про десятки чи й сотні мільярдів доларів, якими друзі платять, щоб наші хлопці за них воювали. Воювали за порядок, який виник після перемоги над нацистською Німеччиною та втілився в Органі-зації Об’єднаних Націй, оформленні міжнародного права, був закріплений у Гельсінкі у 1975 році як Заключний акт наради з безпеки та співробітництва у Європі. Це єдиний та неподільний інститут. На ньому (а не на ядерній зброї) тримався та тримається сучасний світ. Зруйнувати його здатна лише третя світова війна. І ті, хто вважає напад росії на Україну початком такої війни, мають рацію.

Рада Безпеки ООН, де агресор здатний блокувати будь-які рішення і прямо провокує протистояння, показала, звісно, повну неспроможність. Але неправі ті, хто радить задля запобігання всесвітній бійні ігнорувати ООН і негайно розпочати створення об’єднання, де агресорам не знайдеться місця в Раді Безпеки, де буде скасоване право вето, а питання застосування сили від імені світової спільноти вирішуватимуться більшістю голосів на Генеральній Асамблеї. Тут небезпек виникне навіть більше, ніж за нинішньої ситуації. 193 країни, представлені на Асамблеї (одна країна — один голос), — частина політично поляризованого світу. А поляризований світ не гасить, а підтримує війну.

Іншими словами, після радикальних реформ на політичній карті світу з’являться не дві, а двадцять дві ворожі одна до одної умовні Кореї. Тому навіть до обережних спроб розігнати хвилі у болоті ООН більшість відповідальних лідерів ставиться поки що негативно. А пропозиція президента США Байдена щодо розширення Ради Безпеки із включенням до її складу нових постійних членів без права вето — Німеччини, Японії, Індії, Бразилії та ПАР — навряд чи знайде підтримку на 78-й сесії Генасамблеї. Вона, скоріш за все, — просто трюк у майбутній виборчій кампанії.

А ось візит до Нью-Йорка Президента України Володимира Зеленського — не трюк, а сувора необхідність. Сам виступ із трибуни ООН з точки зору користі для нашої країни, мабуть, на останньому місці. Про програму миру з десяти пунктів не чули хіба що пінгвіни в Антарктиді. І не в ній річ. А у тому, як відбуватимуться зустрічі за межами заходів ООН. На першому місці тут, зрозуміло, спілкування Зеленського з Байденом. І воно буде непростим. У Вашингтоні хочуть почути з перших вуст звіт про хід наступу ЗСУ, темпи якого нашого друга не влаштовують. Зокрема, почути те, чого від наступу чекати. Невизначеність результатів українського наступу впливає на Конгрес США політично — у сенсі протистояння там демократів і республіканців. І на ВПК, де готуються до великої війни, збільшуючи обсяги виробництва зброї. Зеленський зустрінеться і з конгресменами, і з бізнесменами. Щоб внести ясність та забезпечити підтримку Україні на всіх флангах.

Чи це йому вдасться, дізнаємося найближчим часом. Сподіваємося, що вдасться.

Слава Україні!