Нема сенсу повторювати, що демократія — один із інструментів, призначених для управління суспільством і державою. Один із інструментів, а не єдиний. Будуєте за допомогою молотка та цвяхів — виходить одне. Використовуєте комп’ютер — інша картина, яка часто несумісна з першою. Якість інструментів перевіряється історією, кризами та війнами на виживання. При цьому комп’ютер не завжди — далеко не завжди — здатен здолати примітивний молоток із цвяхами.

Війна за визнання

Під час холодної війни сімдесят років тривало змагання між комп’ютером і молотком. У якийсь час здавалося, що молоток програв. Він не спроможний збудувати державу, де за допомогою виборів модель розвитку прорахована на кілька років уперед. А комп’ютер здатний, але не працює. Користувачеві забивати цвяхи молотком зручніше, ніж розумітися на програмах. Так тепер і живемо. Вибираємо зручне, не заглиблюючись у деталі. І добре, коли треба вибирати між молоком та кефіром. Гірше — коли вибирати доводиться між миром та війною. Або, як нині в Україні, з вибором без вибору. Між війною і війною.

Минулого тижня путінська адміністрація розіслала у засоби масової пропаганди кілька розпоряджень щодо висвітлення цієї війни. Якщо звести докупи вимоги кремля: називати нашу державу «київським режимом», а Зеленського — на прізвище без вказування посади — Президент України, то мета СВО (спеціальної військової операції, якщо хтось забув) стає прозорою, як ніколи. Таку ж мету (повна відмова у визнанні Ізраїлю, як держави) ставили перед собою Єгипет, Сирія та Йорданія, які півстоліття тому, в 1973-у, розв’язали війну Судного дня.

Освіжаючи у пам’яті ті події, довелося уважно переглянути фільм ізраїльського режисера Гая Наттіва «Голда. Судний день», прем’єра якого відбулася цього року на Берлінському кінофестивалі. У деяких випадках нинішня українська та давня ізраїльська ситуації виявилися напрочуд схожими. Адже тоді йшлося саме про визнання арабами єврейської держави як рівної собі. І Голда Меїр, прем’єр-міністр, такого визнання досягла. Тобто війну Судного дня виграла. Це уможливило переговори з арабами, а потім — укладання миру між сусідніми державами.

Головна проблема відносин між росією й Україною полягає у тім, що московський режим нашу країну рівною собі по-справжньому ніколи не визнавав. Після розпаду СРСР на папері укладалися різні угоди та договори, але навіть Єльцин вважав, що діють вони як подарунок «старшого брата», як «прокладка» до майбутньої інтеграції. А на Біловезьких угодах, Великому договорі про дружбу та співпрацю з Україною 1997 року та інших зобов’язаннях рано ставити крапку. Ба більше, на піку «дружби» лужков розпоряджався в Криму, як у себе вдома, депутати російської держдуми по всій Україні скуповували майно, а губернатор ткачов намагався дамбою перекрити Керченську протоку. Далекоглядні політики розуміли, що добром така «дружба» закінчитися не може. Але мало хто думав, що вона закінчиться аналогом ізраїльської війни Судного дня.

Прорахувати до дрібниць

Нинішню війну Україна мусить ви-грати. Виграш прямо пов’язаний із вигнанням окупантів з нашої території. Але він не обов’язково означає парад перемоги українських військ на красній площі, розгром чи розпад російської держави.

Повертаючись до ізраїльського сюжету піввікової давності, зауважу, що Аріель Шарон (майбутній прем’єр Ізраїлю) у результаті проведеної ним операції реально міг взяти Каїр, убити або взяти в полон президента Єгипту Анвара Садата. Але з приходом іншого «садата» Ізраїлю довелося б випробовувати долю нескінченно. Євреї давно зрозуміли різницю між комп’ютером і молотком. Вони прорахували ситуацію на десятиліття уперед. І не помилилися.

У нашій війні за визнання необхідно прорахувати все до дрібниць, хоч вітчизняні політики, як користувачі комп’ютерів, досвіду у складанні державних програм не мають. Вони намагаються боротися з росіянами на майданчиках, де у тих є і буде природна перевага. З можливістю концентрації фінансових та людських ресурсів. І з неминучістю втрат, які не може дозволити собі демократична держава. Українські політики мусять зважати на втрати. І не лише на фронті.

Через непорозуміння із транзитом зерна та продовольчих продуктів українцям останнім часом вдалося посваритися з низкою близьких союзників, передусім з Польщею та Словаччиною. Вони не задоволені зверненням нашого уряду до Світової організації торгівлі щодо обмеження транзиту українських товарів через їхню територію. І сварка почала наростати, як снігова куля, поширюючись на різні сфери відносин між державами, включаючи підтримку України під час війни. Під час наступу ЗСУ для такої сварки нема виправдань.

Ще прикріше, що під час візиту нашого президента до Нью-Йорка на сесію Генеральної Асамблеї ООН, де Володимирові Зеленському вдалося побачитися з Джозефом Байденом, військові, котрі оточували глав двох держав, не дійшли єдиної думки про те, які напрямки українського наступу слід вважати пріоритетними. Начебто американці наполягали, що війська з-під Бахмута треба перекинути на південь, а наші вважали пріоритетом звільнення сходу України. До цього додався скандал із листом, який від імені Білого дому розіслав спонсорам України радник Байдена з економічної безпеки. У посланні докладно перелічувалися заходи у сфері боротьби з корупцією та інші реформи, які (до певних термінів!) зобов’язана провести Україна задля продовження фінансової підтримки Заходу.

Чи не єдиною переможною подією минулого тижня стало пряме влучання ракети у будівлю штабу чорноморського флоту рф у Севастополі. Там знищено цілий виводок російських адміралів на чолі з командувачем чф.

Слава Україні!