Якось так несподівано в Одесу повернулася із небуття, із забуття-непам’яті її невизнана свого часу донька і цілком можлива у майбутньому гордість Анна Яблонська…

У неокрайому безмірі мистецького центру Віри Холодної, який своїми розмірами (а того вечора — ще й нечисленністю, властиво, публіки, що мала би все-таки заповнити цей простір) нагадував ангар без літака, могло б навіть видатися, що от зараз ці такі прихильні до нас гості, зобачивши цю дрібку людей, розчаруються та з тієї гіркоти полетять назад у свою Прагу.

«Ще трішки зачекаємо, так? Можливо, ще надійдуть люди», — приязно впевняє Іва Кубішова, продюсерка картини, мило усміхається і пропонує випити щось охолоджуюче. Оператор фото і відео Ян Райніш, який спеціально прибув познімати Одесу, раз у раз тулить до ока свою камеру. Актор Самуел Алпер намагається відповісти на якісь запитання так, щоби співрозмовник його зрозумів — колись накинутий чехам «язик» давно відійшов у минуле…

Нарешті, на сцені з’являється Іва і відкриває презентацію фільму. Говорить про Анну Яблонську, про її творчість… Про музику, створену там, у Празі, на її вірші, яка звучить у фільмі. Говорить про те, що п’єси Анни Яблонської в контексті європейської літератури позбавлені гидотного присмаку совєтськости, що вони спонукають думати і дають радість відкриття. Вони відкривають її глибинний творчий потенціал, життєву енергетику, бо заряджені молодим креативом несуть на своїх крилах потужний талант. Вона для них — жива. Передовсім тому, що була вільним мистцем.

Чому саме там зродилася ця зацікавленість творчістю одеситки Анни Яблонської, котра давно покинула нас, покинула у чужій, завжди ворожій стороні — в тій, звідки невідворотно прийшла на її Батьківщину війна?

Поки Іва запрошує на сцену своїх колег, зненацька згадалося: високий холодний храм, тремкі вогники свічечок, запах ладану… І невідчепна думка: чому? Тих «чому» було безліч, вони тіснилися в мозку і роздирали його. Кого спитаєш? Хтось поряд — начеб знайомий по театру — припалює свою свічечку. Впізнаю: «І ви тут? Що ви думаєте про це?». «Те саме, що й ви: не вірю». Неможливо було повірити в реальність того, що відбувається. Що відбулося…

У зовсім іншу реальність, де несподівана радість замішана непозбутньою гіркотою, повертає голос зі сцени.

Чим зацікавила п’єса «Язичники», говорила Іва. Це водночас важке й легке запитання. Кожна її п’єса одразу ж захоплює і вже не відпускає. Не відпускає від себе душа Анни Яблонської — чиста і праведна. Не відпускають герої п’єси. Не відпускають ортодоксальна релігійна фанатичка Наталя та її антипод — її онука Крістіна, трагічна доля молодої дівчини. Виною тут імперська спадщина, що йде від неї та накладає свій відбиток на всіх, є небезпекою для майбутніх поколінь. Тому, гадаю, була обрана для фільму ця п’єса…

Кажуть, нашим життям керує випадок. Випадково Анна полетіла до московитської столиці саме того дня. Випадково в тому їхньому аеропорту зупинилася саме там, де зупинилася. Випадково якраз у тій же хвилі — вибух… Мабуть, не всі звернули увагу на короткий кадр на початку фільму: молодик біля сміттєвих баків зі злісним вигуком: «Я убью вас всех!». Той теракт в аеропорту «Домодєдово» — ще й символ всього того «русского міра», який зараз щодня вбиває мирних українців. Трагічна смерть Анни в даному випадку символізує нинішню трагедію українського народу, адже війна забирає кращих, забирає без вибору.

Життя наше, кажуть, то суцільний ланцюжок випадковостей. Серед п’яти п’єс, що потрапили до чеської режисерки Ольги Добровської, була також п’єса Анни Яблонської. Погортала одну, другу… Дійшла до «Язичників» і вже далі читала до кінця. Відчувала щось неймовірно близьке, зрозуміле, українські реалії легко входили в свідомість. Анна Яблонська творила невдовзі після розпаду імперії, і це було цікаво. Чехи так само виходили тоді з того дурману. Вочевидь, не лише тематична основа, закладені в п’єсі ідеї, що виявилися сприйнятними для них, спонукали до того, щоби взятися за створення художнього фільму.

Мова не про конкретні характери у цій п’єсі. Йдеться про те, що заторкує вона морально-етичні проблеми, зрозумілі будь-де, не лише в Україні. І річ, мабуть, не в тому, про що конкретно вповідає фільм, описуючи суто українські колізії. Важливо, які проблеми порушуються, які запитання ставляться тут. Занепад родинного життя, де чоловік — невдаха, незібраний та безвольний, не може влаштуватися на роботу, бо зневірився у своєму таланті музиканта (артист Їрі Рацек майже графічно вимальовує роль Олега). Його дружина Марина, дезорієнтована з таким чоловіком, працюючи ріелтеркою, змушена підробляти швачкою, щоби якось утримувати сім’ю «на плаву» (Ева Алнер Їздна). Їхня донька Крістіна (Тереза Сланська), що живе своїм, цілком окремішнім життям, не відчуваючи материнської ласки та щирої уваги. Майже дезінтегрована сім’я. Приїзд фанатичної вірянки московського патріархату Наталії, Олегової матері, котра намагається все змінити, вносить у сім’ю ще більший розлад і призводить, врешті, до трагедії. Образ, утім, доволі розбіжний і майже контроверсійний. Це тонко відчула актриса Лєнка Виходілова:

— Зацікавила ця роль і п’єса в цілому тим, як безцеремонно церква втручається в життя людей, як шкодить цій сім’ї, цинічно руйнуючи її. Однак фінал п’єси (і фільму), попри весь драматизм подій, дає надії на краще. Ми зробили, як на мене, добрий фільм. Україна близька чехам, ми дуже співчуваємо українцям, але нехай не буде у вас такої думки, що ми, як би це сказати, «граємо в Україну»… Чому фільм чорно-білий? Бо це як би ще совєтська тема… Так, фільм про сучасну Україну, хоча знімали в Чехії, Болгарії, Німеччині, трохи й в Одесі, зокрема й у храмі, де відспівували Анну. Так, знімати починали в Україні. А далі… Війна, що тут ще скажеш?.. Православ’я — важка тема для України. Ми тут не заторкували питання колаборантства. Лише морально-етичні проблеми. Тепер, здається, в Україні питання з МП вийшло на рівень першочерговості. Це добре. А роль Наталії… вона дуже непроста, важка, але робота над нею захоплювала.

Треба додати, що роль фанатичної бабусі, котра своїм приїздом безцеремонно вривається в сім’ю сина, — справді важка й неоднозначна. Бачимо конфлікт релігійного фанатизму, що характеризує МП, зі щирим прагненням до любові та злагоди в сім’ї, до правди і відвертості. Спотворена віра руйнує не лише мислення, а й людські долі. Конфлікт з бабусею її онуки Крістіни, яка переживає власні підліткові проблеми, призводить до трагедії. Крістіна жертвує собою заради любові — передовсім, а фактично — заради всіх. Це нещастя, як і замислила Анна Яблонська, приводить сім’ю до очищення, для неї це — справжній катарсис. Трагедія рятує всіх. Здається, це змінило навіть фанатичну Наталію. Цій сім’ї необхідний був глибокий життєвий струс. Молодий талант авторки Анни Яблонської бачив майбутнє без руйнівного фанатизму, занепаду справжньої любови, вона вірила в ясні перспективи, в майбутнє, чисте й радісне.

Завершальні події в п’єсі та фільмі відбуваються якраз на Великдень. Що це? Пасхальна історія про воскресіння? Може, й так. Через смерть і страждання — до воскресіння, до життя вічного — в наступних поколіннях. Через те Анна Яблонська написала оптимістичний фінал своєї п’єси. Не відступили від цього й автори фільму.