Двадцятисемилітній Максим Чечик із Борсуків (Балтська громада) двічі йшов захищати незалежність рідної країни. Спочатку — у зоні АТО, а потім — під час повномасштабного вторгнення. Рішення повернутися на фронт він ухвалив у день свого народження — 24 лютого 2022 року. Хоча після першого важкого поранення наприкінці 2019-го став військовим пенсіонером.

Пішов до військкомату, не роздумуючи

«Коли все почалося (24 лютого), у мене був день народження. Я саме повертався додому після реабілітації й потрапив під обстріл. І хвильки не роздумував: просто пішов до військкомату, хоча є військовим пенсіонером. Мама й дружина спочатку намагалися мене стримати. Але ж мої побратими повернулися на фронт...».

Потай від рідних пройшов комісію. Результат був не дуже втішним, тому у військкоматі довелося наполегливо попросити, аби таки відправили на фронт. У свою частину (окрему 28-у механізовану бригаду імені Лицарів Зимового походу. — Ред.) не зміг потрапити. Тож служить у 57-й.

Другий день народження і медаль від Помпео

Це сталося 27 грудня 2019 року, коли на лінії фронту під Мар’їнкою, де мали б дотримуватися «режиму тиші», з боку ворога пролунав постріл снайперки. Чому снайперки? Бо військові з досвідом бойових дій знають: ворожі снайпери-чоловіки цілять у груди й голову, жінки ж, як правило, — нижче пояса.

Максим отримав тяжке поранення. Але завдяки наданій на місці першій допомозі та подальшому медичному втручанню його стан стабілізувався.

Попри серйозні травми й важку ситуацію, був оптимістично налаштований, дуже хотів одужати. Як сам зізнається, непростий шлях до одужання йому допомогли пройти дружина Ірина, мати з батьком, якого, на жаль, вже нема. Звичайно ж, постійно відчував підтримку побратимів і мешканців Балтської громади.

Про те, що Максим поранений, більшість з них дізналася зі ЗМІ, які повідомляли що державний секретар США Майк Помпео відвідав українських військових, котрі перебувають на лікуванні у травматологічному відділенні Київського військового госпіталю. Саме сюди після тривалої боротьби за життя транспортували Максима Чечика. Фото, на якому Майк Помпео тисне руку нашому землякові, облетіло тоді багато медіа.

Максим так розповів про цю подію: «Зайшовши до нашої палати, він мені першому потис руку. Привітався. Потім обійшов усіх хлопців і, повернувшись до мене, вручив медаль з власним підписом. Побажав скорішого одужання і висловив вдячність за те, що ми захищаємо свою країну».

Та чи не найдорожчою нагородою для воїна став прапор, підписаний і подарований йому побратимом з позивним «Мексиканець», який виніс його з поля бою.

Тоді у київському госпіталі поранених часто відвідували волонтери. Одна з них, Катерина Дітківська, написала на своїй фейсбук-сторінці про те, що участь у волонтерському русі бере й народна артистка України Раїса Недашківська: «На благодійному концерті зібрала гроші, взяла свої календарики і з букетом червоних троянд, з гарним настроєм прийшла до наших поранених, нескорених, мужніх захисників. Розмовляли, сміялися, розказували, згадували кожен своє… А війна продовжується і коли закінчиться?..».

На жаль, тоді не знали, що найстрашніші, найкривавіші сторінки війни були ще попереду.

Волонтери допомогли переправити Максима на лікування за кордон. На службу він повернувся вже після повномасштабного вторгнення.

Третій день народження. Повернення через маленьке щастя

Максим Чечик захищав країну на Херсонському напрямку, коли знову отримав тяжке поранення.

«Мене знову поранило — підірвався на «бесі» (протитанковій міні. — Ред.). Це було Безіменне, Херсонський напрямок, — розповів воїн. — Як і під час першого поранення, мене дуже підтримували й допомагали наші балтські люди та побратими. Завжди відчував свого ангела-охоронця. Навіть коли був у комі. Мені здається, що саме він підштовхував до повернення…»

…Поки набирався сил, перебуваючи вдома після другого поранення, народилася третя донечка. І, як каже Максим, з’явився ще один стимул захищати країну.

«Коли лежав в опіковому центрі, одна жінка запитала мене: «Чому ви повернулися на війну?». Вона лежала там з маленькою дівчинкою, якій було зо два рочки. А я кажу: ми повернулися на війну через ось таке маленьке щастя, яке зараз біля вас. Ми повернулися туди, щоб уся та нечисть більше не йшла на нашу землю. За оцих маленьких діток, щоб вони могли жити. Ось чому ми повернулися — всі хлопці, мої побратими, мої друзі.

У нас є побратим, якому вже років 60. У нього семеро онуків, а він з нами теж став у стрій, відвойовує нашу землю. Я його запитую: «Діду, а що ти тут робиш?». Він каже: «Я міг би сидіти вдома, але в мене семеро моїх маленьких внучат, за яких я пішов воювати. Мені не жаль навіть життя своє віддати, лише б вони були живі». Знаєте, ось такі моменти особливі».

Найбільше зігріває людяність

Максим розповів, як зустрічали наших захисників на звільненій Херсонщині: «Люди нас зустрічали з квітами, з криками «Слава Україні!». З прапорами виходили українськими. Багато людей поважного віку, пенсі-йного, на коліна ставали, коли колона нашої техніки проходила. Наших хлопців, які заходили в хати, пригощали смаколиками, пиріжками домашніми, квіти вручали. Це дуже приємно, коли люди радіють, що ми прийшли».

Загалом, підтримка військових (передусім — моральна) з боку населення є важливим фактором для їх мотивації, вважає Максим. Особливе значення має увага з боку земляків.

«Нам дуже допомагають Сергій Сергійович Мазур (міський голова Балти. — Ред.), наша Борсуківська спілка ветеранів, волонтери. Генератор, пилка, повербанки — все, що нам треба. В іншому ж… Ми самі зібрали кошти й купили собі дрон Mavic 2, збираємо на другий — Mavic 3. Нам бракує 30 тисяч. Я спілкувався з міським головою, він обіцяв допомогти зі збором коштів на дрон і на придбання військового одягу для трьох наших бійців. Волонтери завжди готові допомогти. Буржуйки, одяг, взуття, солодощі тощо завантажили, і я хлопцям відвіз всю цю допомогу. Вони були дуже раді, дуже дякували. Це неоціненна підтримка. Це найголовніше. Важливо, що навіть словом підтримують, не забувають, телефонують, розпитують... Ось це приємно. Фінансово завжди можна допомогти, а от людяність… Найбільше зігрівають малюнки від дітей».

«Все одно повернуся назад»

Розповідаючи про воєнні будні, Максим зізнався, що дуже любить готувати для своїх побратимів. Напевно, тому, що під час відпочинку там, на війні, так хочеться домашнього затишку…

«Люблю там дуже готувати, хоча вдома взагалі не готую. А там хлопці люблять мої борщі, картоплю тушковану з м’ясом... Зараз, коли я вдома, щодня до мене телефонують побратими, розпитують про моє здоров’я, розповідають, що з ними, як воно там, де вони зараз. І чекають мене, особливо — борщу».

Уже скоро, після завершення лікування, Максим Чечик повернеться до своїх побратимів, як він каже, «назад — на службу, назад — у бій».

«Я вдома почуваюся добре. Мене завжди чекають, дуже раді бачити, особливо діти радіють. Але все одно повернуся назад, до побратимів. Скільки треба, стільки й буду там, бо ми хочемо вигнати ту нечисть, щоб могли спокійно вийти в місто, відпочити з сім’єю, щоб люди не боялися, не ховалися по погребах. А що після Перемоги? Буду з родиною, буду займатися суто сімейними справами. Не знаю, не хочу планувати наперед. Буде Перемога — тоді побачимо».

Людмила ШЕЛИХ.

PS. При написанні цієї статті використано відеоматеріали Балтської міської ради.

Л.Ш.

НА СВІТЛИНІ: Максим Чечик на бойовій позиції ще до повномасштабного вторгнення.

Фото з архіву Максима ЧЕЧИКА.