Як волонтерка з Подільська рятує тварин від війни

Христина Драгомaрецька із Подільська на Одещині від початку повномасштабної війни допомагає тваринам у власному притулку «Місце під сонцем». Уже півтора року вона їздить на прифронтові території, евакуює чотирилапих, стерилізує їх, лікує, забезпечує їжею.

Наразі через її притулок отримали допомогу понад 500 тварин і майже половині з них вона знайшла нових господарів.

Христина розповіла ШоТам (https://shotam.info), як з дитинства підгодовувала собак, а тепер має мрію зробити так, щоб вони жили, як люди.

— Кілька років тому я закінчила університет і працювала за фахом — архітекторкою. Все було чудово, в мене все виходило і дуже подобалося. Але з дитинства я мріяла допомагати тваринам. На жаль, батьки не дозволяли приводити додому собак, бо в нас були власні. Часто після школи я підгодовувала собак, вони йшли за мною додому, але залишалися за воротами, на вулиці…

Коли стала студенткою, то переїхала з Подільська в Одесу. Тоді я не була готова взяти у квартиру собаку, бо часто була в роз’їздах. Якось знайшла в інтернеті оголошення про пошук охочих взяти цуценят на перетримування. Його написала в себе в соціальних мережах Людмила Мельниченко — волонтерка з Одеси, яка допомагає тваринам. Це було восени, коли вже було холодно, і мені стало дуже школа цих тварин. В Одесі я жила на першому поверсі, мала великий балкон, тому могла виділити місце для собаки. Після першого пса брала на перетримку цуценят знову, а Людмила шукала для них нових господарів. Вранці, йдучи на роботу, годувала собак, а пізно ввечері, коли поверталася, прибирала й доглядала за ними. Отак почалася моя історія постійної допомоги тваринам.

Перед повномасштабним вторгненням я познайомилася з дівчиною, яка хотіла створити свій притулок. Спочатку ми працювали над цим разом, а потім наші шляхи розійшлися, і я зайнялася власним притулком у Поді-льську. Якраз напередодні повномасштабної війни я звільнилася з основної роботи й шукала нову. Саме на 24 лютого в мене було призначено кілька співбесід. Прокинулася вранці від гучного звуку й подумала, що вибухнула якась машина, але не звернула на це особливої уваги й заснула знову. Потім зателефонувала подруга і попросила забрати її з дочкою, бо вибухи було чутно по всьому місту. Я подзвонила татові, який тоді був в Одесі, та близьким друзям і запропонувала евакуюватися до рідного Подільська.

Далі, пригадую, через кілька днів у нас було сімейне свято. Я смажила на кухні млинці й думала про те, яка абсурдна ця ситуація: у нас війна, а я смажу млинці. Наступного дня спробувала записатися в місцеву тероборону, але мені відмовили через відсутність навичок. Тоді зателефонувала Людмилі й вирішила далі допомагати тваринам. На той момент у притулку їх було більше трьох десятків.

Над назвою притулку думали кілька людей. Я хотіла назвати його «Кіт-пес», але мені дуже сподобалася ідея колеги назватися «Місце під сонцем». Вважаю, що тварини теж мають право на щастя. Дуже боляче, коли чую від когось, що собаки їм заважають — ця планета створена не тільки для людей, але й для тварин.

Тільки-но наші війська деокупували Київщину, ми поїхали туди рятувати тварин. Мали там знайомих волонтерів і прибули в той час, коли туди ще не пускали місцеве населення. Ми забирали чотирилапих, відвозили в притулок, годували їх та лікували. А ще знайшли волонтерський склад у Перемишлі, який виділяв гуманітарну допомогу. Волонтер Джон із цього складу давав нам багато корму для тварин, але просив, щоб ми про це звітували, тому ми знімали багато відео. Коли він поширював їх, то люди приносили йому ще більше корму та інших необхідних речей. У перші місяці вторгнення від обстрілів постраждала квартира Людмили, відтак ми забрали звідти собак і прилаштовували їх іноземцям, серед яких багато хто зголосився допомогти.

Від початку створення через притулок пройшли понад 500 тварин, з яких більше двом сотням я особисто знайшла родини. Деяких собак брала на перетримування, а інші волонтери шукали для них нових господарів. Зараз я переважно вивожу тварин із зони бойових дій та з прифронтових територій, перетримую їх у притулку, стерилізую, годую, за потреби — лікую, а інші шукають для них нові сім’ї.

Є така програма — «Доступна стерилізація». Зараз ми реалізуємо через неї ще один напрямок — для тварин, які опинилися на вулиці. З командою їздимо прифронтовими містами, я ловлю собак, а лікарі їх стерилізують. Недавно повернулася з Оріхова Запорізької області, звідки ми вивезли 25 собак у притулок і ще 30 віддали волонтерам до Києва.

Є волонтери, які їздять у зони бойових дій і годують тварин, що залишилися без нагляду. В Оріхові дуже багато будинків розбомбили і є багато бродячих собак, які втратили господарів. Місцеві розповіли мені історію про те, як авіабомба влучила у приватний будинок, на подвір’ї якого були прив’язані дві собаки. Дім зруйнувало повністю, а тварини дивом вціліли. Їх забрали волонтери й надали всю необхідну допомогу.

Я стресостійка, але бачити відірвані лапи тварин чи їхні важкі хвороби буває дуже складно. Нині більше чотирилапих намагаємося прилаштувати в нові родини відразу, бо в притулку мало місця. Зараз тут є майже сотня собак. Нових господарів шукаємо через соцмережі. Багато охочих — з-за кордону, оце якраз готуємо 20 тварин для перевезення туди.

Найчастіше люди забирають цуценят, а ще жаліють тих, які втратили кінцівки. Наприклад, у нас була собака з прифронтової зони, якій довелося ампутувати лапку. Ми так і назвали цю собаку — Лапа, її забрала сім’я із Нідерландів. Деякі тварини перебувають у притулку вже рік, але сподіваюся, що й вони дочекаються своїх господарів.

У нас є собаки з Миколаївської області, а ще є королівський пітон, якого залишили люди, що виїжджали. Маємо собак із Херсонщини, Донбасу, Харківщини, куди їздили стерилізувати тварин. Обов’язково після цих поїздок я забирала когось у притулок. Вважаю, що стерилізація зараз потрібна тваринам, щоб не народжувалися цуценята, а потім не вмирали на прифронтових територіях від обстрілів, голоду та холоду.

Часто доводиться бігати й рятувати тварин під обстрілами, але мені завжди було шкода слабшого, тому я не можу цього не робити. Маю сильний характер, а тому не можу змовчати, коли бачу, як ображають слабшого серед людей чи тварин. З дитинства мріяла про притулок, але не думала, що все буде саме так. Я прив’язана до нього, постійно переживаю, де знайти корм і кошти для оплати праці співробітника, який доглядає за нашими вихованцями.

А ще думаю про те, як покращити умови для тварин у притулку, аби їм було тут комфортніше. Мрію зробити теплу підлогу для них, просторі вольєри, гарну територію. Не хочу, щоб собаки сиділи на ланцюгах біля будок, а деякі поки що мусять жити так. До речі, тут мені знадобилася і моя освіта, тож коли маю час, сама облаштовую притулок — створюю будиночки для собак, можу провести каналізацію чи підготувати розчин для шпаклювання стін.

У майбутньому хочу, щоб притулок відвідували люди. Наразі не запрошую гостей, бо ще не навела тут порядок, але коли це зроблю, то буду рада бачити тих, хто захоче допомагати тваринам чи прихистити їх у себе. І тут головне, щоб вони робили це щиро, щоб створили гарні умови для улюбленця, якого забирають, аби він не опинився знову на вулиці.

Марина ЛАВРІВ.

Довідково. ШоТам — медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна його публікація — це привід пишатися нашою армією, волонтерами і кожним українцем. А кожен донат — це внесок у боротьбу на інформаційному фронті. Підтримай ШоТам!