Тим, хто хоче побачити становище на війні з різних боків, можу порадити прочитати статтю «У пошуках пороху» Ольги Мусафірової, опубліковану в «Новій газеті» (Європа). Там усе розкладено по поличках і вибудовано за законами логіки.

Але в логіці статті є недогляд. Характерний, утім, для маси публікацій у закордонних та вітчизняних ЗМІ. Війна — не спорт. Не шахова партія, не змагання волі гравців і не прояв їхнього інтелекту. Війна — битва випадковостей, у яких закономірність проявляється лише постфактум. Пороху як засобу перемоги може й узагалі не бути. А результат потрібен за будь-яку ціну. Тут і зараз.

Українську карту ніхто не розіграє

Так, армії, оснащені за останнім словом техніки, іноді поступаються ордам, озброєним цеглою та вилами. А тріумфують не президенти, обрані відповідно до демократичної процедури, а тупі у всіх сенсах диктатори. Їхня єдина перевага у війні — можливість жертвувати життям підданих.

Головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний змушений був це визнати як одну з помилок щодо оцінки ситуації. І, скажемо так, ця помилка — вирішальна. Нові технології, нові види зброї і нові поставки західного озброєння в Україну змінять становище в тому сенсі, що втрати нашого ворога в живій силі складуть не дві-три сотні тисяч, а два-три мільйони. Така цифра прийнятна для людини, яка має на меті знищити нашу країну і готова воювати впродовж невизначеного часу.

Але я не поспішав би робити висновки. Приблизно таку ж мету впродовж десятиліть (із травня 1948-го) ставлять перед собою лідери багатьох арабських держав, а Ізраїль не просто існує, а й суттєво розширив свою територію. Випадковості справді відіграли роль. Як зіграла роль тупість арабської орди та лідерів двох наддержав, які у ХХ столітті розіграли ізраїльську карту. Але в сухому залишку — єдина столиця Єрусалим і Стіна плачу, що поєднує євреїв із тисячолітньою історією.

У ХХІ столітті немає відбою від тих, хто у стилі минулого століття бажає розіграти україн-ську карту у своїх інтересах. У США, єдиній наддержаві, що залишилася, підтримка нашої країни і постачання зброї Україні опинилися в центрі виборчої кампанії. Демократи на чолі з Байденом цією зброєю воюють із республіканцями. У Євросоюзі кожна країна на свій лад поспішає скористатися тимчасовою слабкістю України і виторгувати для себе преференції. А держави, далекі від нашої війни, з дисконтом купують російську нафту, газ та інші товари, наживаючись на російській агресії і зміцнюючи бажання агресора воювати без кінця.

Одне слово, порох, військовий та політичний, треба шукати швидше. І будь-де, а не лише під ліхтарем, про який говорить Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний. Найпростіший спосіб, до речі, — знести ліхтар. У темряві «хороші» люди самі знайдуть зрадника й одразу його розстріляють. Такими міркуваннями (з передової!) переповнені інформаційні стрічки соціальних мереж, включаючи фейсбук. Модератори час від часу цю дурню прибирають. Але не вдається. Кількість «лайків» під закликами «ми повернемося і наведемо лад» більша, ніж під котиками та рекламою смачної їжі.

Гарантій безпеки нема

Але якщо серйозно, то розрядити ситуацію можна двома способами. На фронті — просуванням ЗСУ вперед та перемогами. А у тилу — покаранням тих, хто просувань та перемог не забезпечив. Звільненнями чиновників-трутнів з високим статусом. А також проведенням виборів там, де це можливо, з дотриманням норм українського законодавства.

Щодо майбутніх перемог на фронті, то нехай про це пишуть фахівці військового профілю та барабанщики. А зі становищем у тилу — простіше. Як виявилося, під час війни начальству з Банкової цікавіше працювати з призначеними військово-цивільними адміністраціями, а не думаючи про те, кого і в яких областях підтримає на виборах українське населення.

Так відбулася зміна варти на Сумщині. Не помилюся в прогнозах, якщо напишу, що кількість військово-цивільних адміністрацій в Україні зростатиме. І, зрештою, вибори не знадобляться. Винятком, звісно, є всенародні вибори президента країни та вибори до Верховної Ради. Щодо виборів глави держави, то ще є сумнів, хоча російський досвід доводить, що призначений президент у ролі вождя нічим не гірший від обраного. А припинити повноваження парламенту в Україні й набрати необхідну кількість «слуг народу» може будь-хто…

О, пробачте, я заговорився. Під час війни, якщо вірити Авраамові Лінкольну, коней на переправі не змінюють. Але це було у ХІХ столітті. За двісті років до появи статті Саймона Шустера в американському журналі «Тайм» та статті Валерія Залужного в англійському «Економіст».

Авраам Лінкольн, до речі, на посаду глави держави вдруге обирався під час війни. Батьки-засновники США так добре продумали і виписали Основний закон своєї держави, що право обиратися та бути обраним за громадянином зберігається навіть у в’язниці. На відміну від України, де воно обумовлене низкою застережень і, головне, правовою колізією між Конституцією та виборчим законодавством. Утім, це тема спеціальна і в цей огляд навряд чи поміститься. Тут же слід згадати про проблему легітимності верховної влади. Тривала (позицій-на) війна взагалі виносить за дужки термін перебування глави української держави на посаді. Зеленський, всенародно обраний Президентом України у 2019 році, через цю невизначеність може і зобов’язаний обіймати свою посаду невизначений час. Уявляєте? І нема гарантій, що в підсумку він стане президентом перемоги.

Володимирові Олександровичу, гадаю, про це відомо. Проблема гарантій безпеки України та особиста безпека у свідомості чинного президента посідає одне з перших місць. Це природно. От тільки рішення такої задачі не існує, якщо цю задачу не розділити на дві складові. Перша — перемогти агресора, а друга — у будь-якому разі домогтися легітимності верховної влади, організувати в умовах війни президентські та парламентські вибори у країні.

Як із цим впоратися — питання з питань.

Слава Україні!