Президент не поспішав із візитом до США. Першою зупинкою в турне стала держава Кабо-Верде (Острів Зеленого Мису) у тропіках з чудовими пляжами та економі-кою, яка застрягла в епосі здобуття незалежності у ХХ столітті. У розмові з прем’єр-міністром цієї країни глава нашої держави виклав програму досягнення миру в Україні з десяти пунктів. Сподіваюся, що наші читачі з нею знайомі. Далі Володимир Зеленський вирушив на інавгурацію новообраного президента Аргентини Хав’єра Мілея. Той із програмою із десяти пунктів устиг познайомитися. Схвалив та обіцяв схвалення донести до колег із Латинської Америки.

Канікули, канікули!

На церемонії інавгурації Зеленському вдалося зустрітись і щось емоційне висловити президентові Угорщини Орбану. Але емоції були даремними. Орбан нічого не почув і, судячи з усього, продовжує, як і раніше, пакостити нашій країні. А наш президент вирушив на північ. До країни справжньої мети візиту. Там десять пунктів щодо досягнення миру давно вивчили напам’ять. Але є суперечності, як їх реалізувати. При цьому суперечності у тактиці є не лише із Зеленським. Вони є всередині американської влади. Від Пентагону та Білого Дому до Капітолію. І навіть серед виборців.

Історія з блокуванням асигнувань для України, Ізраїлю та інших держав у Палаті представників та Сенаті США також добре відома. На ній навряд чи варто докладно зупинятися, хоча терміни виділення грошей реально підтискають. Республіканці та частина демократів у Конгресі не мають наміру йти на поступки Байдену щодо захисту США від проникнення іммігрантів з боку мексиканського кордону й наполягають на проведенні справжніх реформ. А на них потрібні місяці, якщо не роки.

Тим часом, цього четверга, 14 грудня, американські законодавці підуть на різдвяні канікули. Більше сотні виділених урядом мільярдів доларів «повиснуть у повітрі». Пентагон не зможе в дотеперішніх обсягах оплачувати надане Україні озброєння, а Білий Дім — гарантувати фінансову підтримку нашої країни в соціальній сфері. Зеленський уже намагався виступити перед Сенатом США через відозв’язок, але в останню хвилину відмовився від такої спроби. Тепер настала черга спілкування очного. Чим воно закінчиться — не знає ніхто.

Але для посилення позицій конгресмени, за чутками, мають намір запустити процес імпічменту глави держави. У цьому сенсі присутність Володимира Олександровича у Вашингтоні буде дуже доречною. На слуханнях у Сенаті спливуть питання про справи Байдена та його сина Хантера в Україні під час президентства Обами. А також багато чого неприємного, як для української, так і для американської сторін. Зокрема, питання про реакцію 44-го президента США на захоплення українського Криму росією. Барак Обама не тільки нічого тоді не зробив, а й навіть дипломатичними каналами радив Києву поступитися Кримським півостровом кремлю. Зараз багато хто розцінює таку пораду як провокацію нових російських захоплень. Зрештою, як провокацію великої війни.

Заспокойтеся, нічого не пропало

Тепер мова не про те, як запобігти війні, і не про те, як з війною покінчити. Необхідно переконати спонсорів, що зменшення збройної та фінансової підтримки України є смертельно небезпечним для цивілізованого світу. Приклад кремлівської агресії, практику захоплень чужих територій і фізичного знищення сусідів готові наслідувати і вже наслідують кілька авторитарних режимів на планеті. Маленька Венесуела анексувала багату на нафту територію Гайани. Єменські хусити, перешкоджаючи мирному судноплавству, обстрілюють ракетами та снарядами нафтові танкери у Червоному морі. Терористи ХАМАСу продовжують масовані обстріли ізраїльських міст. На всі запитання — одна відповідь: ви нічого нам не зробите, якщо за десять років не змогли знайти спосіб захистити Україну.

Справді, не змогли. Але приборкати агресорів та загарбників, відбити у них бажання знущатися з міжнародного права — реально. Якби у лідерів цивілізованого світу були воля та бажання ту волю продемонструвати. Однак ні у США, ні в Європі, схоже, такого бажання нема. Економічні, політичні та військові санкції стосовно росії кожна країна застосовує вибірково. Враховуючи не лише загальносвітові інтереси і не тільки інтереси загальнонаціональні. На ухвалення рішень впливають ціни на нафту, потреба в російських алмазах і в тому, що найлегше реалізувати на ринках в умовах фінансової кризи. А фінансова криза — постійне явище у нашому мінливому світі.

На жаль, слід визнати, що Україна, як і західні країни, далека від єдиних позицій щодо санкцій проти агресора. Укази глави нашої держави про включення фірм і фізичних осіб у відповідні списки йдуть слідом, а не випереджають європейську та американську практику. А щодо застосування санкцій на практиці… Краще про це не згадувати. У росію, за чутками, продовжують навіть зараз відправляти з України товари подвійного призначення. І не подвійного. У збитих над нашою територією ударних «шахедах» постійно знаходять українські сім-карти. Хтось у нашій країні наживається навіть на смерті близьких.

Фактами співпраці з агресорами, з окупаційною владою та їх поплічниками з росії зазвичай займається Служба безпеки України. Там вказують на факти зростання кількості місцевих чиновників та депутатів місцевих рад, які обіймають посади за пропозиціями окупантів. Таких людей затримують і засуджують до значних строків покарання. От тільки їм на зміну приходять інші зрадники. І не виглядає, що поді-бний потік вичерпується. Якщо під окупацією українському населенню доведеться жити ще кілька років, то колаборантів стане навіть більше. Усіх не переловиш і не засудиш.

Такий прогноз не дивує. Дивує факт, про який цими днями розповів голова фракції «Слуга народу» у Верховній Раді Давид Арахамія. Виявляється, низка його колег найближчим часом збирається добровільно скласти повноваження народних депутатів. З яких міркувань, очі-льник фракції не уточнив. Після невдач у «наступі» 2023 року на пам’ять мимоволі спадають корабельні щурі. А ще — крик «газової бабусі» про те, що «все пропало!».

Заспокойтеся, дорогі читачі! Озирніться навколо. Побачите: країна на місці. Нічого не пропало. ЗСУ тримають стрій і захищають нас.

Слава Україні!