1 січня 1909 року народився Степан Бандера

Багато бур зазнала Україна,

Та не схилилася і не схилитись їй.

Микола ВОРОНИЙ.

І можна нічого не додавати до цих слів — хто він і чим уславився, ніяких визначень ані епітетів. Всі й так знають. Проблема ж у тім, що різні це знання — їхня якість, рівень, джерела цих знань.

У кожного — своє бачення, своє, власне розуміння. У кожного, хто бодай щось чув про нього — свій Бандера, своя візія і свій образ його. Від цілковитого несприйняття і крайньої ненависти до захоплення й поклоніння, відданости його вченню, його закликам, його ідеям, властиво — одній-єдиній ідеї: визволення та побудова самостійної України, якій він присвятив усе своє життя. І ті, й ті характеризуються своєю приналежністю до однієї нації — українців. Хоч і не наша це зчаста провина, та все-таки за тридцять років Незалежности та ще два роки війни (а фактично — майже десять) могли б таки вилюдніти.

Любов і ненависть, пошанування й цілковите несприйняття та відторгнення. Як наче два полюси. Але чому? Він не брав безпосередньої участи у збройній боротьбі — жодного дня. Навпаки: майже всю війну просидів у концентраційному таборі Аушвіц. Його батька, греко-католицького священника отця Андрія, закатували на смерть. Двоє братів теж загинули в таборі, а третій — у боротьбі з нацистами десь на Миколаївщині.

Усе це відомі факти. Та й написав Степан Бандера небагато, не встиг. 1950 року у Німеччині, де він жив нелегально, його вбив більшовицький агент, його ж таки, до слова сказати, земляк, завербований на службу НКВД. Убив, потім здався поліції, далі — слідство, суд, де мусив доводити свою причетність до цього злочину (така західна демократія).

Отже, любов і ненависть, крайні полюси пам’яти про Степана Бандеру, а посередині — він сам, зі своїми власними любов’ю та ненавистю, любов’ю до своєї України, яка в уяві його мала стати вільною й соборною, і ненавистю до її ворогів, передовсім — росії.

Він був, за визначенням, творцем нації, таким залишається й по сьогодні. Як Шевченко, Франко, як Мазепа, а зрештою — і Петлюра також. (Декому із професійних патріотів не до вподоби ім’я останнього, та що вже поробиш: у нас і зараз у подібних питаннях є розбіжності в суспільстві. Попри всю небезпеку цього в умовах війни, вона, ця розбіжність, є часто свідомою. Такі вже ми, українці. Не вміємо стримати себе, згуртуватися навколо однієї — найважливішої — ідеї: перемоги. Може, й тому також, що невистачає сьогодні Бандери, котрий умів згуртовувати під прапором перемоги. Може, тому й спотикаємось об невдачі, бачимо нерозуміння з боку наших щирих друзів).

На його батьківщині, західноукраїнських теренах, його шанують і люблять. Бо знають про нього все. А там, де не знають нічого, — там ненавидять. Ненавидять, бо не читали. А коли й читали щось, то, звіcно, вороже, та ще слухали з олігархічних каналів, так само вороже. Але варто знати, що Степан Бандера ще в 1950 роках передбачав нинішню російсько-українську війну, казав, що росія виправдовуватиме свою агресію нібито захистом «русскоязичного» населення і що по шматочку відгризатиме наші території. Він казав, що вони завжди нападатимуть на Україну, бо ми — простір свободи. Застерігав, що війна буде в головах, у свідомості людей. Тому великого значення надавав вихованню еліти, котра мислила б категоріями великої країни. А ми все уявляли себе малою чаєчкою при битій дорозі.

Але чи виховали ми справжню еліту, яка думала б про державу та її майбутнє, була непідвладною корупції? Ось питання, яке залишається досі відкритим. Та й чи можна, врешті, називати елітою багатьох з нинішньої владної верхівки, у кого відповідну освіченість, відданість рідній країні замінило вміння примножувати свої статки, а війна війною, мовляв?

Тому, чуючи про те, що ця війна буде довгою і важкою, варт усе ж таки звернутися до його праць та його життєпису. І до слова: коли хто не знає, чи забув, то згадаймо, що вітання «Слава Україні!», яке для багатьох стало, на жаль, формальністю, було бандерівським гаслом.