Як подію назвете, такою вона і буде. Подібний висновок справедливий та універсальний. Національно-визвольна війна проти колишньої імперії — як ідея — відповідає реальності стовідсотково. Але у бойових діях беруть участь не ідеї. Громадянам потрібні ключові слова для розуміння того, що відбувається на війні. На всіх етапах.

Позиційна та асиметрична

Понад рік ключовим для українського суспільства слугувало словосполучення «контрнаступ 2023-го». Воно, на думку фахівців, від самого початку не було підкріплене необхідними ресурсами й означало, швидше, побажання, ніж керівництво до дії. Було своєрідними ліками для підняття бойового духу у скрутний період. Але у 2024 році для духу і для збереження оптимізму потрібні нові засоби. А довга позиційна війна, як і зміцнення оборони, не дуже підходять для цієї мети.

Окремі успіхи ЗСУ, як-от атаки на військові об’єкти, розміщені агресором на окупованих територіях, знищення у порту Феодосії кількох військових кораблів рф (найбільший — БДК «Новочеркасск» із завантаженим у трюми боєкомплектом «шахедів») або атака на Бєлгород, певна річ, тішать. Але всім зрозуміло, що у позиційній війні такі перемоги не роблять погоди. На це, власне, і розраховує агресор. Він відповідає асиметричними діями. На зразок тих, що свого часу розробив колишній командувач вкс рф генерал суровікін. Самого генерала (у зв’язку зі зростанням авторитету та невчасною підтримкою бунту пригожина) «відсунули» в Африку, але метод засвоїли й активно використовують.

Суть «асиметричних» дій у тому, щоб сухопутні російські війська та надану їм техніку відводити на безпечну для українських обстрілів відстань. Якщо пам’ятаєте, аж до відступу з Херсона. Й одночасно посилювати атаки ракетами з неба наших міст та сіл. Й обстріли українських позицій усіма видами артилерії. Метод масових бомбардувань незахищених об’єктів довів свою ефективність у Чечні та Сирії. Зараз, на думку кремля, настав час перевірити дієвість цього методу в Україні. Від початку вторгнення російських військ у лютому 2022-го

масові бомбардування кремлівські вкс використовували неодноразово. Але справа — в масштабах. Із середини грудня минулого року атаки «з неба» стали безперервними та непри-цільними.

За небагатьма винятками (такими як «ідейна» атака на львівські музей Романа Шухевича та університет, де навчався Степан Бандера) ракетні залпи є класичними килимовими бомбардуваннями з метою залякування цивільного населення, руйнування діючої інфраструктури та терору. Українські військові об’єкти сяк-так розосереджені та захищені своїми засобами від безперервних російських атак, а у цивільних, попри героїчні зусилля ППО, такого захисту нема. Практично нема захисту у великих промислових об’єктів, електро-станцій, за винятком атомних, і великих залізничних вузлів. Їх захищає лише сама територія України. Всю її неможливо накрити російськими ракетними та артилерійськими обстрілами. Такими є реалії позиційної війни. На них треба зважати і нам, і нашим ворогам.

Важка і довга

За оцінками британської розвідки та американського інституту вивчення війни, російські запаси ракет і снарядів такі, що у нинішніх масштабах ворог може використовувати їх проти нашої країни зо п’ять років, не поповнюючи із зовнішніх джерел. А якщо урахувати масштаби виробництва ракет усередині колишньої імперії — ще довше.

Втім, склавши можливості військово-промислових комплексів наших союзників та можливості ВПК самої України, — картина інша. Сумарно виробництво снарядів, ракет та дронів — аж ніяк не на користь країни-агресорки. Якби була по-літична воля, то вже сьогодні більшість військових виробництв та великих промислових центрів «рашки» опинилися б під прицілом у зоні ймовірного вогневого ураження ЗСУ. Окупантам довелося б залишити не лише «нові області» разом із АРК Крим, а й відвести свої бомбардувальники до Владивостока.

Але політичної єдності та політичної волі щодо захисту України у наших союзників нема.

Останнім часом центром уваги українських та закордонних засобів масової інформації були розбіжності між Конгресом США і Білим Домом у питаннях еміграції. Нашій країні ці розбіжності коштували 61 мільярд доларів допомоги, хоча є надія, що після різдвяних канікул Конгрес таки повернеться до розгляду болючого питання. І виділені урядом гроші схвалить.

От тільки це відтермінування уже зробило свою справу. Фінансовий світ — єдиний. Капіталісти країн-союзників почали рахувати та перераховувати гроші, призначені для допомоги нашій країні. П’ятдесят мільярдів євро, підготовлені Єврокомісією для підтримки України, виявилися предметом дискусій. Роль американського Конгресу у європейській полеміці очікувано зіграла одна людина — президент Угорщини Віктор Орбан.

Керівники та політичні лідери країн, що входять до ЄС, чудово розуміють, хто такий Орбан. Але думка маріонетки кремля припала до часу. Порушення консенсусу в «українському питанні» означає, що рішення про 50 мільярдів для України потрібно ухвалювати не разом у Брюсселі, а в кожній із країн Євросоюзу окремо. На рівні урядів та парламентів. По-перше, це займе час. А по-друге, у кожній із країн ЄС «українське питання» стане предметом полеміки між прихильниками єдності та євроскептиками. Такий предмет дискусії в країнах, де нинішнього року відбудуться вибори, здатний змі-нити розклад сил у Євросоюзі. До влади в кількох країнах, ймовірно, прийдуть консерватори, прихильники ізоляції, а то й лідери, яких підтримує кремль.

Одне слово, ставки в українському питанні високі. Це не лише гроші, не лише зброя, яку можна за гроші купити. Це велика політика, в якій українській владі легко зробити неправильний крок, відлякати союзників чи й посваритися з ними, позбутися довіри та порозуміння. Сподіватимемося, що наш президент неправильних кроків не зробить, а в обороні досягне всього, чого не вдалося в наступі.

Слава Україні!