Перш ніж перейти до основної частини огляду, хочеться згадати про своєрідний ювілей — сторіччя від дня смерті Леніна. Цим «ювілеєм» завершився минулий календарний тиждень. Можна зітхнути і забути, що колись жив «вождь світового пролетаріату». Але не забувається. Нинішня війна України з московією — продовження війн двадцятих років минулого століття.

Конфіскації та дружба народів

Але досить про історію. Протистояння цивілізованої частини людства та нецивілізованої його частини ви-йшло за межі розумного. Воно перемістилося в географію з використанням понять територій, на яких проживають народи. А питання, з якого часу проживають і на яких правах, — тепер непристойні. Проблему, виявляється, можна вирішити указами. Якщо не вдається — війнами. Наприклад, продану царським урядом у 1867 році Аляску в кремлі вимагають конфіскувати у відповідь на економічні санкції, запроваджені у ХХІ столітті проти російської федерації. Або приєднати до московії п’яту частину України. Потім — конфіскувати та оголосити своєю власністю найбільшу в Європі Запорізьку атомну станцію.

Отож виглядає, що вирватися за межі подібних абсурдів можна. І можна повернутися у правове поле. Слід зафіксувати реальне становище (тобто результати російських завоювань) — і відкриються блискучі перспективи. Два «братні народи» проведуть переговори, повернуться до мирного життя. Все буде так, як було до того, коли у справу дружби народів втрутилися вороги. США, західні країни та їхні прислужники. Приблизно так прозвучав «миролюбний» виступ міністра закордонних справ рф сергія лаврова на засіданні Ради Безпеки ООН 22 січня 2024 року. Він, зрозуміло, був розрахований не на результат, не на мету переконати колег у своїй правоті, а на бажання використати високу трибуну ООН для пропаганди. Так, як свого часу трибуни міжнародних конференцій використовували більшовики за дорученням Леніна.

Більшовики досягли свого. Лідери великих держав один за одним укладали з СРСР договори про мир та співпрацю, їх інженери будували для бандитів сучасні заводи та фабрики. Вони й знати не хотіли про те, що золото для оплати цих послуг у нелюдських умовах видобували в’язні ГУЛАГу. Міф про радянських будівничих нового справедливого світу підтримували «корисні ідіоти» аж до того, що випускники Кембриджу ставали терористами й шпигунами, а талановиті творці світової культури, чудові художники і письменники відкрито прославляли Леніна та Сталіна у своїх творах.

Бандити московського розливу також сподіваються на міць своєї пропаганди. Але вдруге навісити локшину на вуха людству — складніше. Хоча у ХХІ столітті «корисних ідіотів» не менше, а може, й більше. Не кажучи вже про те, що агресію проти України підтримує зі спекулятивних міркувань практично весь «глобальний Південь». Багато ліваків у західних країнах, вихованих професорами-марксистами, вважають, що «принижена розпадом СРСР» кремлівська влада під час війни з Україною відновлює історичну справедливість. Є випадки, коли студенти з елітних вишів Європи та США не проти повоювати разом із московськими друзями. От тільки, на відміну від Сталіна, випускники Кембриджу путіну не потрібні.

Гроші й зброя

Уже вдруге тижневий огляд хотів почати і продовжити темою переговорів у Сенаті США щодо подолання бюджетної кризи, яка безпосередньо стосується виділення Україні 61 мільярда доларів упродовж 2024 року. Але ситуація із виділенням цих грошей застигла. Проблема ніяк не вирішується. Не виключено, що гальмо створене штучно, що у постійних відтермінуваннях і незрозумілій метушні навколо цієї проблеми зацікавлені не лише радикальні конгресмени-республіканці, а й чиновники з адміністрації Байдена.

Але нашу країну та її Збройні сили заокеанський конфлікт ставить у скрутне становище. Останні чверть мільярда доларів на придбання та передачу зброї Україні Пентагон ви-тратив ще на початку січня. І тепер на «рамштайні» (засідання міністрів оборони відбулося 23 січня) розділять, як то кажуть, шкуру невбитого ведмедя.

Найгірше те, що американські мільярди — не просто гроші. Це сигнал для союзників України, куди і в яких масштабах спрямовувати нашій країні допомогу. І своєрідний сигнал агресору, що можна скористатися тимчасовою перевагою. Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба сказав нещодавно, що і без постачання зброї українці не здадуться, а будуть, якщо треба, битися лопатами. Але Дмитро Іванович, м’яко кажучи, погарячкував. Майже два роки зброю союзників на фронті застосовують, так би мовити, з коліс. Тільки-но постачання уповільнюється або тимчасово припиняється, ЗСУ втрачають можливості для маневру. Скажімо, на початку нинішнього тижня, як повідомили спостерігачі з Аналітичного центру американського інституту дослідження війни, на вулицях Авдіївки помічені російські танки. Кілька днів тому про відрите пересування там техніки агресора не йшлося.

У зв’язку з відсутністю американських грошей загальмувався і процес виділення Україні грошей з Європи. Обіцяні Євросоюзом 50 мільярдів євро завдяки президентові Угорщини Орбану тепер будуть зібрані в одне ціле не Єврокомісією, а частинами кожної країни ЄС окремо. Процес передачі цих грошей та закупівлі на них зброї для України сповільниться ще відчутніше, ніж від міжпартійного конфлікту у США. Зважаючи на ситуацію, можна було б звернутися за океан із проханням про постачання за ленд-лізом. Але там є юридичні складнощі. І практичні. Повернути після війни невикористані високотехнологічні системи озброєнь або заплатити за них Україна не зможе. Залишається ще можливість заплатити за потрібну нам зброю «живими грошима». Але надовго таких грошей не вистачить, а війна — не відомо, коли закінчиться.

Звісно, будемо сподіватися на сприятливий результат суперечки Байдена з республіканцями. Сподіватимемося на те, що країни Євросоюзу не зволікатимуть з виділенням обіцяної допомоги. Сподіватимемося, що з боку наших сусідів припиниться блокування перевезень україн-ського продовольства. Сподіватимемося, що московські ракети вибухнуть над російською ж територією. Одне слово, сподіватимемося. І роби-тимемо все необхідне для перемоги.

Слава Україні!