Уже дещо віддалене в часі повідомлення-нагадування з глибин інтернету про те, що у Львові на 99-у році життя відійшов у засвіти Омелян Коваль, один з колишніх очільників ОУН, в’язень нацистського концтабору Аушвіц, багаторічний активний діяч українського національного руху у Бельгії. Сталося це п’ять років тому, 19 січня 2019-го.

Й одразу ж пам’ять явила невисоку постать ще не надто поважного віку, з кругловидим обличчям і негустим, акуратно зачесаним назад уже сивим волоссям, незворушним та щирим, а проте уважним поглядом. І був це якраз Омелян Коваль. Сидів у редакційному кабінеті, а навпроти — літератор В.В., так само гість «Чорноморки», котрий лише кілька років тому, якраз перед проголошенням Незалежности, увільнився з військ стратегічної авіації (зрозуміло, якої країни), тож уже не в строях військовика, але в теплій льотній куртці, а на столі поряд нього виднів характерний мілітарний кашкет.

Бельгійський гість, очевидячки, втішений тим, що втрапив до української таки газети, охоче відгукуючись на запитання, вельми цікаво оповідав про українську діаспору в Бельгії, та видно було, що йому нетерпеливиться виговоритися на іншу тему.

Розмова поступово ставала спільною. Утім, чим далі пан Омелян заглиблювався у неї, тим пильніш приглядався до літератора. Надто коли з’ясувалося, що недавній військовик цілком пристойно знає Брюссель і добре там орієнтується. Ця обставина насторожила гостя, розмовляючи, він скоса і досить невдоволено поглядав то на свого візаві, то на його кашкета, й видно було, що почувається скуто. Мабуть, не треба було довго міркувати над тим, у який спосіб совєтський військовик міг так добре вивчити столицю НАТО.

Довелось запевнити пана Омеляна, що нема тут ніякої каверзи, та просвітити з приводу того, що майбутнього літератора було мобілізовано вже як дипломованого пілота. І що перед нами — цілком пристойний чоловік, український патріот, який потроху відходить від усього того, що йому на-пхали в голову в часах перебування в імперському війську. Й що він по тих роках тепер наново пізнає Україну. Властиво, майже так само, як і він, Омелян Коваль, по довгій розлуці з нею.

Відтак розповідь гостя повернула вже в інше річище, впритул наблизивши його до мети відвідин української газети в Одесі. І була вона вельми цікавою. Надто, коли зайшло про педагогічну спадщину професора Григорія Ващенка, постаті до решти забутої в Україні й цілковито незнаної — і не лише на жаль, а й на біду — навіть у педагогічному середовищі, все ще досить інерт-ному, не дуже готовому до виховання молоді на засадах національної самобутности — цілковито відмінних від того, чого їх навчила совєтська педагогіка і чого вони вже встигли навчити молодше покоління, передовсім — педагогів.

Як ретельний послідовник й учень Григорія Ващенка та вірний друг його, Омелян Коваль поклав собі за мету поширювати в Україні вчення про національне виховання молоді. З тим і приїхав тоді на рідну землю та здійснив свою мрію побачити Одесу, про яку чув як про місто домежно зросійщене.

Наукова спадщина Григорія Ващенка — величезна. Це чітко вибудувана, струнка система виховання молоді, передовсім українців, на національній основі. Упродовж цілого свого життя він простудіював усю нашу історію, витягнув з неї духовні первні, на яких базувався спосіб життя української людини. Своїми працями він закликає нас повертатись на ті позиції, що їх наш народ зумів утримати впродовж тисячоліть. Суспільний лад, за Ващенком, має будуватися на національних засадах, бо немає кращої системи, як та, де народи можуть вільно розвиватися. І нема культури, яка б мала інший ґрунт, ніж національний — без національного кореня культури не створити.

Найдоступніша книга Григорія Ващенка — «Виховний ідеал», яку Омелян Коваль і привіз тоді в Україну. Всього ж у видатного вченого — десятки праць. Ось лише деякі з них: «Виховання любові до Батьківщини», «Проєкт системи освіти в незалежній Україні», «Основи естетичного виховання», «Виховання волі і характеру», «Організаційні форми навчання», «Скринти лекцій з педагогіки»… Загалом понад 60 праць з педагогіки, психології, філософії, соціології тощо. Це різні аспекти національного виховання української молоді.

— Почуваюся до обов’язку донести всю наукову спадщину видатного українського вченого нашій Батьківщині, — сказав тоді Омелян Коваль. — У Києві, на його рідній Полтавщині, властиво, повсюдно, куди б не заїхав, намагаюся популяризувати його педагогічні ідеї. Праці Григорія Ващенка — це, як на мене, справжня енциклопедія для українських педагогів і вихователів, там вони відшукають відповіді на всі проблеми виховання української молоді. Нині і на майбутнє.

І нарешті — трохи про життєвий шлях Григорія Ващенка. Народився 6 травня 1878-го на Полтавщині, в родині козацького нащадка. А відійшов 2 травня 1967-го на еміграції, в Мюнхені. У цей життєвий термін умістилося багато. Передовсім — педагогічна праця, зокрема і в Полтавському університеті, боротьба за Українську самостійну соборну державу, арешти… А далі — еміграція: професор педагогіки Українського Вільного Університету, ректор Української богословської академії…

Про свої враження від одеських шкіл Омелян Коваль тоді висловився так: — Особливих ілюзій не плекав, але деякі зрушення вже є і вони обов’язково продовжуватимуться.

А що ж наш літератор? По якімсь часі зателефонував і сказав, що має намір поїхати на Полтавщину, щоб писати про Григорія Ващенка. На жаль, проблеми зі здоров’ям не дали йому змоги здійснити цей творчий намір.