Наприкінці минулого року фонди провідних міських і наукових університетських бібліотек, а також бібліотек фахових коледжів мистецько-театрального та культурно-гуманітарного профілів Одеси поповнилися книжкою спогадів відомої української актриси, режисерки і педагогині Поліни Мусіївни Нятко (дівоче прізвище — Омельченко, за чоловіком — Табачникова) (1900 — 1994) під назвою «Про моє театральне і особисте життя» (Київ, КВІЦ, 2023). По-жіночому щиро й відверто авторка ділиться теплом своїх вражень від життєвих зустрічей з талановитими творчими особистостями, яких єднала любов до українського народу, до його культури, до рідного слова.

Сьогодні важко повірити, що в час, коли вирувала Перша світова війна, шістнадцятирічне дівча, без сталих сімейних театральних традицій, обирає шлях до театральної сцени, вступивши до Київського музично-драматичного училища М.В. Лисенка — першого в Україні навчального закладу такого спрямування.

Крізь десятиліття з великою любов’ю Поліна Мусіївна згадує своїх перших учителів: Марію Старицьку — дочку видатного драматурга Михайла Старицького, Івана Мар’яненка, актора театру школи Миколи Садовського, а також яскравого представника акторської плеяди з Галичини Йосипа Стадника. Завдяки їхнім зусиллям був закладений міцний фундамент її майбутнього творчого шляху, повного важких життєвих випробувань, характерних для театрального покоління, до якого вона належала впродовж майже цілого ХХ століття.

На своєму творчому шляху Поліна Нятко працювала з багатьма видатними режисерами. А першим з-поміж них був Лесь Степанович Курбас. Саме він, розгледівши молодий талант актриси-початківця, запросив її та двох її подруг до Експериментальної студії при Молодому театрі (1916), головним режисером й організатором якого був. Реформатор сцени, культурний діяч європейського масштабу Лесь Курбас разом з однодумцями з акторського середовища, за влучним висловом письменника Остапа Вишні, впродовж кількох років копіткої праці у Молодому театрі — «Товаристві на вірі» — сформував підвалини театральних знань та акторської майстерності, звідки «пішли і єсть березільці, франківці і шевченківці». Вихована в системі Курбаса, Поліна досконало оволоділа пластикою свого тіла й акробатичними рухами, а також виробленою на численних психологічних етюдах мімікою й майстерністю акторського жесту.

Уже з 1920 року, зустрівшись з іншим видатним українським режисером Гнатом Петровичем Юрою, вона була готова до різноманітних ролей у виставах класичних і тогочасних українських та світових авторів. Творча амплітуда актриси вражала сучасників: це були травесті, інженю — ліричні й драматичні, характерні та лірико-комедійні образи — шістнадцять ролей за два сезони Театру імені І. Франка, серед фундаторів якого була й вона. Саме там, у стінах цього театру, викристалізувалася її улюблена роль Мавки у драмі-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня», яка особливо зачарувала одеситів під час першої гастрольної подорожі франківців до нашого міста на початку літа 1924-го.

Окрім згаданих, Поліні Нятко пощастило працювати й з іншими відомими режисерами, як-от Є. Коханенко, В. Вільнер, Б. Глаголін, В. Василько, І. Юхименко, В. Васильєв, М. Терещенко, Б. Норд, К. Хохлов, М. Крушельницький, В. Оглоблін...

Творча доля подарувала їй дружні зв’язки з багатьма знаними поетами, прозаїками і драматургами: Павлом Тичиною, Миколою Бажаном, Остапом Вишнею, Іваном Микитенком, Миколою Кулішем, Григорієм Епіком, Олександром Довженком, Юрієм Смоличем, Василем Елланом-Блакитним, Юрієм Яновським, Леонідом Первомайським, Савою Голованівським, Миколою Нагнибідою. Варто зазначити, що особисте знайомство з деякими з них відбулося під час перебування за тих чи інших обставин саме в Одесі.

Серед учнів Поліни Мусіївни — багато визначних акторських імен: Еліна Бистрицька, Петро Кисельов, Ніна Духновська, Катерина Коваленко, Ольга Кусенко, Ада Роговцева, Сергій Сміян, Юрій Тимошенко (Тарапунька) і його партнер по сцені — одесит Юхим Березін (Штепсель), Юлія Ткаченко і Михайло Задніпровський, Аркадій Гашинський, Валентина Зимня, Володимир Аркушенко, Тамара Яценко, Дмитро Кукуюк, Сергій Панкратьєв, Володимир Зозуля та багато-багато інших.

Сторінки спогадів Поліни Нятко випромінюють особливу енергію закоханості в наше місто. Ось, скажімо, враження від його перших відвідин:

«У червні 1924 року Харківський театр ім. І. Франка виїхав на гастролі до Одеси. Гастролі проходили з величезним успіхом при переповненому залі розкішного оперного театру. За традицією відкрились виставою «Гайдамаки» за Т. Шевченком, інсценізованою Л. Курбасом. Режисером вистави був Г.П. Юра. Я, за звичаєм, грала Оксану, Костя Блакитний — Ярему. Спектакль одеситами був сприйнятий «на ура».

Коли у мене знайшовся день, вільний від вистави і репетиції, я з Поліною Самійленко (тодішня актриса Театру ім. І. Франка — Прим. А.Г.) пішла на Ланжерон на побачення з морем. Яке ж воно — чорне? Ні, синє-синє, безкрає, простяглося аж ген-ген туди, до обрію, де «море з небом обнялося». Воно зачарувало мене. Я закохалася в нього на все життя. А гаряче південне сонце! Як щедро ллє воно своє золоте проміння, пестить, гріє. А лагідні хвилі моря прохолоджують. І так з ранку і до вечора, втрачаючи відчуття часу».

Саме ця залюбленість в Одесу призвела до створення в нашому місті групою молодих акторів-франківців, серед яких була й Поліна Нятко, Першого українського робітничо-селянського театру-студії імені І. Франка. У статусі пересувного він відіграв вагому роль у загальному процесі становлення й розвитку робітничо-селянських театрів в Україні, а його гастрольні подорожі стали яскравою сторінкою розвою театрального мистецтва у віддалених районах Одещини, Миколаївщини та Херсонщини.

Особливо цінною, на мою думку, є та частина спогадів Поліни Мусіївни, яка присвячена відкриттю в Одесі в 1925-у стаціонарного державного українського театру, до складу першої трупи акторів якого вона мала честь належати протягом 1925 —1928 років. Так, вагомим набутком українського театрального мистецтва в нашому місті на початку 1926-го стала постановка режисером Василем Васильком, талановитим учнем Леся Курбаса, класичної комедії Михайла Старицького «За двома зайцями». З глибин своєї багатющої пам’яті актриса наводить дотепні висловлювання одеситів про те, що ця вистава, всупереч приказці, справді спіймала двох зайців — повний збір і величезний художній успіх. Особливо подобалося глядачам виконання комедійних ролей Ю. Шумським (пройдисвіт Голохвостий), І. Замичковським (орендар млина) і П. Нятко (студистка Єфрозія).

Знаковою для театральної спільноти Одеси була й постановка п’єси Ісака Бабеля «Захід» («Закат»), прем’єра якої відбулася в Держдрамі 1 грудня 1927 року (режисер В. Вільнер, художник І. Шпінель). У спогадах Поліни Нятко наведені коментарі тогочасного одеського часопису «Театр, клуб, кіно» (№ 123 від 6.12.1927 р.) до ілюстрацій з цієї вистави, серед яких — Маруся (П. Нятко) й Мендель (Ю. Шумський). Далі цитата із тексту: «І те, що більшість виконавців чудово справилися зі своїми завданнями — чи не краще доведення талановитості трупи нашого українського театру? І раніше за все — Шумський і Нятко, Мендель-Шумський — це одна з найбільш вдалих ролей артиста».

Для сучасного читача важливим елементом сприйняття такої оцінки цієї постановки є думка самого автора п’єси щодо здобутків українського театру в Одесі. Ця думка була висловлена І. Бабелем під час одного з приїздів до рідного міста й зафіксована у спогадах одеського письменника Григорія Плоткіна. Високо оцінюючи яскравість і самобутність деяких побачених театральних вистав, Ісак Еммануїлович водночас гостро і безкомпромісно критикував будь-які прояви фальші, штучності та нещирості на сцені, аналізував творчість окремих акторів.

«Мене зацікавило, якої думки він про Поліну Нятко, вірним шанувальником якої я став після першої побаченої вистави за її участю. Бабель якось грайливо глянув на мене крізь свої окуляри з вузькими овальними скельцями у металевій оправі:

— У вас непоганий смак, молодий чоловіче!

І вже серйозно додав:

— Нятко? Вона талановита, як сама природа, і щоразу нова. Несподівана. В кожному образі вона вміє підмічати те, чого не бачать інші, дивиться на світ власними очима. А це особливість, без якої немає справжнього митця. В цієї актриси — велике майбутнє». (Див.: Плоткін Г. Талановита, як сама природа / Про Поліну Нятко: Збірник / Упоряд. Т.Й. Стах — Київ, «Мистецтво», 1985).

Поряд з іншими творчими здобутками Поліна Мусіївна все життя з вдячністю згадувала про свій дебют в Одесі у 1928 році на радіостанції перед мікрофоном. За її словами, дикторкою радіо була тоді Поліна Пахомова, яка й «випускала» її в ефір. І далі: «На той час мене вже знав на сцені Держдрами вибагливий одеський глядач. Чому ж перед маленьким апаратом мікрофона охопило таке тремтіння? Бо з першого виступу зрозуміла: переді мною аудиторія, в тисячу разів більша за театральну. Мільйони пильно ловлять кожне твоє слово! Чи донесу думки автора до свідомості цих мільйонів, чи примушу їх хвилюватися почуттями героїв? Ось що хвилювало мене як першого, так і кожного наступного виступу перед мікрофоном, примушувало готуватися особливо ретельно».

Отриманий в Одесі досвід дозволив акторці уже в Києві у повоєнний час багато разів виступати на радіо, а пізніше — на телебаченні як авторці спогадів про товаришів по сцені, про майстрів мистецтва та діячів літератури. З цікавістю розповідала радіослухачам, а потім — і телеглядачам про Людмилу Гаккебуш, Гната Юру, Юрія Шумського, Дмитра Мілютенка, Миколу Братерського, Миколу Панасьєва, Івана Микитенка, Миколу Куліша, Леоніда Первомайського, Юрія Смолича, Олександра Корнійчука, Саву Голованівського та інших.

Не менш насиченим для Поліни Нятко був і другий період (1931 — 1935 роки) перебування в нашому місті, пов’язаний з театральною творчістю. Тоді сталися певні зміни: Одеський український драматичний театр (Держдрама) із 1930-го отримав назву Одеського театру імені Жовтневої революції. Впродовж цього відрізку часу вона з особливою теплотою згадує старих друзів, одеських акторів Лідію Мацієвську, Юрія Шумського, Йосипа Маяка, з молодшого покоління колег виділяє творчий злет Євгена Пономаренка, Віктора Добровольського та інших. Плідною була співпраця з режисерами Василем Васильком, Євгеном Юхименком та Іваном Юхименком, художнім кері-вником Марком Терещенком.

Разом з іншими подробицями тодішнього театрального життя заслуговує на увагу читача і такий епізод, як дебют Поліни Нятко в Одесі у статусі режисерки («Щаслива жінка» М. Трігера і «Продовження буде» О. Бруштейна).

Для жіночої аудиторії цікавий розділ зворушливих спогадів Поліни Мусіївни під назвою «Зустріч, яка визначила мій подальший шлях життя», де вона розповідає про свого обранця — одесита Ісая Табачникова і незвичайні обставини знайомства з ним, про своє кохання, яке пройшло крізь жорстокі випробування часом. Ось деталь. У роки сталінщини чоловіка заарештували органи НКВС. Постало питання і про арешт дружини як «ворога народу». Поліні Нятко з трьома малолітніми дітьми вдалося буквально під носом енкаведистів організувати втечу, з допомогою друзів зберегти сім’ю і потім добиватися звільнення чоловіка від тюремного ув’язнення чи й знищення.

Загалом слід сказати, що чим глибше занурюєшся в зміст книжки, тим більше доходиш висновку, що Поліна Нятко з блиском поєднала в собі розмаїття мисткині — актриси театру і кіно, радіо й телебачення, блискучу педагогічну роботу та невтомну громадську працю, присвятивши людям свою душу й талант, свою майстерність, сповнену правди життя.

І на завершення наведу такий факт. 1 серпня 1975-го в Одесі відбулася зустріч Поліни Мусіївни Нятко з колективом Українського музично-драматичного театру з нагоди його 50-ліття, про що писали газети «Вечерняя Одесса», «Культура і життя», «Чорноморська комуна». А 17 грудня того ж року актрису як ветеранку сцени одесити за-просили для співпраці над віршованими текстами у зв’язку з підготовкою театральною трупою вистави «Лісова пісня» Лесі Українки.

Вважаю, що ці та інші прояви життєдайної енергії непересічної творчої особистості заслуговують на вдячну пам’ять одеської театральної спільноти, а книжка спогадів П.М. Нятко посяде чільне місце у серцях шанувальників мистецтва.