Свідчення вимушеної переселенки, яка знайшла прихисток у Балті

Наталія Супрун стала свідком й учасницею подій, що відбулися в її рідному селищі Наддніпрянське Херсонської громади, проживши із сім’єю понад вісім місяців під окупацією. Її спогади допомагають зрозуміти, як війна впливає на життя звичайних людей.

Що було до…

24 лютого 2022-го життя Наталії Супрун, як і всіх українців, розділилося на «до» і «після». Вона — пенсіонерка. До цього 47 років пропрацювала в лабораторії аналітичних досліджень Українського науково-дослідного інституту зрошуваного землеробства, що входить до Національної академії аграрних наук і до повномасштабного вторгнення базувався у Наддніпрянському.

— Загалом у нашому селищі, окрім інституту, тільки сім будинків — житлові багатоповерхівки. У них кандидати, доктори наук мешкають. Поруч з будівлями інституту було також дослідницьке господарство. Там у нас бригада була, сільськогосподарська техніка. Поля оброблялися. Мій чоловік до пен-сії там працював. Йому дали новенького сучасного трактора, якого окупанти першим і викрали…

Перейшовши на тему війни, пані Наталія пригадала розмову, яка перед початком агресії відбулася у херсонському трамваї з незнайомим чоловіком:

— Коли росіяни стояли на кордоні, запевняли, що це навчання. Всі про це знали, але мало хто думав, що вони наважаться перетнути його… Так-от, перед самим вторгненням, коли я їхала в тролейбусі, поруч зі мною сів чоловік (він з лівобережжя). Сказав: «Ви знаєте, буде війна». Я відповіла: «Що ви, не буде війни. І наш президент так каже». Але той чоловік наполіг: «Мене звати Віктором. Ви ще згадаєте мене: війна буде на початку року»…

На жаль, слова Віктора справдилися.

«Я ще за кілька тижнів до війни бачила, як хлопці в камуфляжі рили канави неподалік. Запитала їх, що роблять. Вони відповіли, що хочуть провести воду, бо в школі її нема».

Та попри всі перестороги, Наталія не була готовою почути страшну звістку.

— 24 лютого мені телефонує колишня співробітниця і каже: «Наталію, війна». Я перепитала: «Як війна?». Вона: «Ти що, не чула, що вибух був у нас, на аеродромі в Чорнобаївці?». Я: «Та чула якийсь гул». А вона: «Це вже Херсон бомблять»…

Того дня Наталія мала їхати в місто, щоб зняти гроші з картки: саме пенсію отримала. Але не змогла. Пішла до місцевого магазину, де можна було скупитися безготівково. Пригадує, яким було для неї 24 лютого 2022 року:

— Готівки було мало. Я прийшла в магазин поруч з нами, де можна було розрахуватися карткою. А там — такий ажіотаж! Хліб гребуть… Я теж набрала всього, що можна було. За один день магазин спустошили.

Повернулася додому. Вийшла на балкон і бачу, що на першому поверсі моя подруга розмовляє з двома військовими. Тільки-но вони відійшли, вона телефонує: «Наташо, в тебе є тривожна валіза?». «Є», — кажу. Мій чоловік хворіє, я вже давно склала ліки, все необхідне. Навіть бутерброди в холодильнику були. Я потихеньку складала, бо у нас вже говорили про те, що треба готуватися. Сусідка порадила: «Бери Юру (чоловіка) і йди в гараж. Хлопці сказали: якщо будуть наступати (вже хтось доніс, що вони в школі стоять), то бій буде саме тут».

Я взяла Юру, зібрала речі, ковдру. Приходимо до свого гаража. А він у нас — у закутку. Бачу, п’ятеро хлопців прикрилися й стріляють. Чи було в них достатньо озброєння? Навряд. Ми зайшли в гараж, і тут з’ясувалося, що я забула ліхтарик. Довелося повертатися додому. А біля під’їзду вже двоє вояків стоять. Питають: «Куди йдете?». Я відповіла. Вони пропустили, але порадили довго не затримуватися.

Уже поверталася, дивлюся, летять два вертольоти низько-низько. З одного щось полетіло вниз. Й одразу — вибух такий, що земля разом з димом вгору піднялися. Потім ще раз шарахнуло, а я стою, дивлюся, не знаю, що робити. До мене все ще не доходило, що відбувається. Підійшла до хлопців: «Ви їсти хочете? Я вам винесу». А вони відповідають: «Ой, нас уже нагодували, всі несуть».

За словами Наталії Супрун, дехто із сусідів позвозив у гаражі й речі.

— Я дивувалася: «А якщо вас привалить?». Хоча скажу, що страху ми ніякого тоді не відчували. Не знаю, може, якесь заціпеніння було – до мене все ще не доходило, що відбувається. Здавалося, от-от і все закінчиться, бо не можна було прийняти те, що це реальність...

«Заходили окупанти зі сторони Берислава, Каховки — звідти. Йшли в основному БТРи, танки. Зруйнували дорогу асфальтовану, у парку все повивертали. Я 680 одиниць нарахувала», — розповідає пані Наталя про кількість ворожої техніки, яка пройшла через її селище.

Окупація

Моя співрозмовниця зізнається, що спочатку, коли в селище зайшли загарбники, намагалася взагалі не виходити з дому.

— Окупанти діяли не як цивілізовані люди, — розповідає. — Що вони зробили з інститутом! У нас такий шикарний зимовий сад був! Корпуси — всі відремонтовані. Рашисти як зайшли… У нашій лабораторії таке понаробляли… Двері всі повибивали. Техніку, комп’ютери, що залишилися, — все покрали. Зайняли в інституті двоповерхову будівлю. Конфісковували автомобілі…

Спочатку в село зайшли буряти, представники інших меншин росії. У них, напевно, десь чотири ротації відбулося: одні пішли з награбованим, інші — приперлися.

У власниці магазину вимагали, щоб вона тільки рублі російські брала. А Тетяна Михайлівна все одно брала гривні. Це було небезпечно…

Наталія Супрун з болем розповіла про те, що зробили окупанти з інститутом, з дендропарком, закладеним ще у 1965 році, який мав значення парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва. Постраждав і зимовий сад у головному корпусі інституту, де плекали декоративні тропічні та субтропічні рослини.

А ще у власності інституту було кількасот гектарів полів, де вирощувалися експериментальні сорти зернових.

— Наші запаслися на посівну соляркою, насінням (була картопля, селекційна пшениця). Все вигребли й вивезли. Пшениця по сортах на полях була посіяна. А вони у жнива пригнали техніку — і змолотили все підряд. Наш завідувач відділу елітного насінництва, дізнавшись про це, одразу до них підбіг: «Це ж не проста пшениця, що ви робите»?!». А ті: «Нам байдуже». Він бідкався: «Я її випробовував, досліджував, а вони…».

Коли у нас стояли кадировці, то ходили селищем, щось вишукували, людям погрожували. В Олександрівці (сусіднє з нами село в Миколаївській області) перебував якийсь російський генерал, котрий захотів перебратися у наше селище. І ті ходили по квартирах, підбирали йому житло. Найбільше відвідували третій будинок, бо він виходив до інституту: було зручніше спостерігати. Саме там вподобали трикімнатну квартиру. Її господарці найбільше перепадало через «увагу» окупантів. Того разу хтось з наших про це довідався і зателефонував їй: «Тобі хочуть підселити генерала». Вона підселила до себе матір з трьома дітьми… Минулося.

Опір

Незважаючи на страх, жителі Наддніпрянського не здавалися. Вони допомагали один одному та, ризикуючи, намагалися підтримувати зв’язок із ЗСУ.

— Найстрашніше було те, що орки ходили по селищу, забирали наших хлопців, у «яму» саджали. Тримали в Олександрівці, в Херсоні. Батьки їздили туди, намагалися викупити...

Згадує пані Наталя і про героїчний вчинок своєї знайомої із сусіднього будинку:

— Я не буду її називати. Вона жила в сусідньому будинку на п’ятому поверсі. З її квартири було добре видно весь рух ворожої техніки. Вона все фіксувала і нашим повідомляла. А от кумі мого сина в Бериславі не поталанило. Рашисти зайшли, вона саме на кухні їжу готувала. Так у фартуху й забрали. Вона кандидатську захистила, хороший спеціаліст. Потім сусіди повідомили чоловікові, що її за-брали. Вже згодом, коли її звільнили, ми у месенджері спілкувалися. Розповідала, як жінки вимагали від окупантів засобів гігієни (як без цього жінкам?!), а ті нічого не давали. Просилися у туалет, а ті, щоб випустити, вимагали вчити гімн росії. Давали банку тушонки на п’ять жінок і три «мівіни» на добу. З того, що рідні передавали, якщо двадцять відсотків перепадало, то було добре. Знущалися і морально, і фізично. Коли випустили, син допоміг якось переправити її з окупації через кордон.

Звільнення

11 листопада 2022-го українські війська звільнили Херсон, а з ним і Наддніпрянське...

Окупанти тікали на лівий берег, залишаючи по собі пограбовані будинки, зруйновану інфраструктуру та заміновану територію, зокрема навколо залізничної колії.

— Вони втікали, загрібаючи все, що могли. Увірвалися в магазин (він в одній будівлі з поштою). Двері вхідні відчинили. Там ліворуч була комірка. У ній — холодильники, вермішель, яйця складені. А праворуч — двері у магазин. Замок відкривався гвинтовим ключем. Окупанти не допетрали, як його провернути, тож не змогли відчинити. Як і промтоварну крамницю. Згодом Тетяна (господарка магазину) зателефонувала, попросила мого сина допомогти. Я поцікавилася: «Що ж вони взяли»?». Вони, сказала, взяли яйця, вермішель і… пиво, яке Тетяна вже хотіла викинути, бо прострочене було. Ото до вітру, думаю, побігали!

Руслан (син пані Наталії) пішов допомогти пані Тетяні. Розповів, як наших хлопців зустрічали. Тетяна на радощах не знала чим їх пригощати! А наступного дня, в суботу, наші захисники привезли генератори, щоб телефони заряджати. «Тоді не було ні світла, ні води, яку, щоправда, привозили нам волонтери», — ділиться пережитим Наталя Супрун.

Під час обстрілів з чоловіком і сином ховалися у підвалі. Про один з таких обстрілів розповіла під час нашої бесіди:

— Під окупацією ми були більше восьми місяців. Коли росіяни відійшли на лівобережжя, почали бити й по нашому селищу. Були потужні прильоти. Пам’ятаю, син пішов у сусідній під’їзд на п’ятий поверх до кума ночувати, а ми з чоловіком залишилися у своїй квартирі. Зазвичай у підвал спускалися. А тут… Листопад, холодно. Опалення нема, світла нема. Ми вкуталися й лежимо. Було близько дванадцятої. Чоловік почав кашляти. Я встала, дала йому чай з малиною. Випив. Я його швидко знову закутала.

З боку школи били наші гаубиці, а з іншого боку, де ми були (у спальні), міномети били так, що аж вогонь вискакував. А я так спокійно собі міркую: «Наші б’ють — нехай б’ють їх». Наші їх, видно, добре розлютили.

Вже, напевно, була перша година ночі. Лежу, чую: щось летить. І як шарахне поблизу. Вискакую на балкон (і не подумала про небезпеку!), дивлюся — від удару земля вгору піднялася, навколо — чорний пил і запах паленої пластмаси. Думаю: «Мабуть, комусь попали в гараж і машина загорілася». Вирішила вийти подивитися. Швидко одягаюся, відчуваю, наче хитнуло мене. А тут Руслан заскакує у квартиру: «Мамо, будинок хитається! Швидко — сумки і в підвал!». А чоловік лежить укутаний. Зігрівся й не збирається вставати. Син до нього: «Ти чого лежиш?!». Тут, чую, скло на другому балконі посипалося. У нас там вікно затягнуте сіткою. Це й врятувало від осколків.

Таки спустилися в підвал. Там у нас буржуйка була встановлена. Раніше дівчата намагалися її розтопити, а вона тільки диміла. А тут заходжу і питаю здивовано: «Дівчата, буржуйка запрацювала?». А вони: «Уявляєш, її підняло й гепнуло так, що вона тепер аж гуде».

У ніч із 15 на 16 листопада ракета С-300 прилетіла в будівлю школи. Утворилася вирва п’ять метрів у діаметрі. Це жах…

Ми вже були у підвалі. А сусідка з четвертого поверху спустилася пізніше. Каже, що телефонувала нам і в двері стукала. Тоді вже спустилася в підвал. І тільки-но спустилася — впала ракета і всі вікна в під’їзді посипалися. Якби трохи затрималася, то, напевно, всю посікло б. Зайшла у підвал, від переляку — ніяка. Ми там просиділи до ранку і наступний день теж. Таких обстрілів у нас ще не було. Тоді й вирішили виїхати.

З надією на повернення

Зараз Наталя Супрун із сім’єю живе у Балті, у сестри. Їм вдалося вибратися з окупованого селища, але війна назавжди змінила їхнє життя.

— Ми приїхали 22 листопада 2022 року. Якби у Балті в нас нікого не було, ми ніколи б сюди не приїхали, там би й залишилися. Вже як було б, так і було б. Сиділи б там. Бо жити в орендованій квартирі — дороге задоволення, — пояснила пані Наталія. — У багатьох людей, які ось так покидають домівки, нема коштів. Вони не можуть винаймати житло, тому шукають десь у селі, щоб було подешевше. Але є ще проблема з дровами...

Пані Наталія бере активну участь у раді ВПО, нещодавно створеній у Балтській громаді, допомагає іншим і з надією на перемогу й у те, що її будинок вціліє, мріє про повернення додому.

Її історія — про те, як важливо бути готовим до непередбачуваних обставин і, головне, підтримувати одне одного в складний час. Це свідчення про силу людського духу, про здатність витримати випробування і зберегти оптимізм та надію.