Одесу відвідала мовознавиця і громадська діячка Ірина Фаріон

У новітній історії України місяць лютий посідає особливо важливе місце. Це місяць апогею Революції Гідності і розстрілу Небесної Сотні, початку спротиву російській окупації Криму і, звичайно ж, початку повномасштабної війни рф проти України.

Були в цьому місяці й інші, може, менші за масштабами, але теж знакові події. Чого лише вартий захід міського голови А. Садового у 2014 році «Львов говорит по-русски», абсолютно ганебний і колаборантський?! Учасники цього заходу і зараз часто паплюжать українських націоналістів: мовляв, ну все роблять не так і говорять не те, бо, кажуть, Україну слід українізувати «лагідно».

Але ж усім очевидно: жодних «лагідних українізацій» не існує. Як не існує «лагідної» полонізації, німецькозації і т.п. В усьому світі панує одне золоте правило: хочеш жити у цій країні — вивчи її національну, державну, мову. І все. Тим більше — в Україні, яку століттями зросійщували, де й сьогодні «язик» окупанта домінує у багатьох сферах. А в умовах війни питання «лагідності» взагалі виглядає вкрай неоковирно та шкідливо. У країні, яка воює проти російського ворога, не може бути нічого російського, жодних залишків колонізації, зросійщення. Як не може бути місця у свідомості українців й іншим формам меншовартості, преклоніння перед якимись іншими мовами, культурами, цивілізаціями. На першому місці завжди має бути українське.

Про всі ці базові речі вже багато років говорить і пише львівська професорка, докторка філологічних наук Ірина Фаріон. Українофоби страшенно бояться сили її слова й думки. Тому в 2013 році й намагалися заблокувати приїзд мовознавиці та громадської діячки до Одеси, але, завдяки спротиву місцевих українців — безуспішно. Пані Ірина й тоді успішно поширювала свої ідеї у місті, яке вона високо шанує як місто Івана та Юрія Лип, Світослава Караванського, Ніни Строкатої.

Й ось уже під час повномасштабної війни, коли всі світоглядні питання лише загострилися, на запрошення одеситів Ірина Фаріон знову відвідала це південноукраїнське місто. 22 лютого у ліцеї з чудовою назвою «Надія» (особлива подяка директорці Наталі Батаєвій і завучці Марії Оробець) відбулася зустріч з гостею. Її учасниками були військові ЗСУ, представники педагогічної та творчої інтелігенції, студенти, пенсіонери. Зустріч була приурочена до Дня рідної мови, тобто, звісно, нашої української мови. У залі панувала дружня атмосфера, органічне поєднання биття молодих палких сердець та життєвого досвіду.

Частина розмови була присвячена презентації книжки, яка вийшла торік у відомому видавництві «Свічадо», — «Англізми і протианглізми: 100 історій слів у соціоконтексті». Ірина Фаріон написала її разом з двома співавторками — Галиною Помилуйко-Недашківською й Анною Бордовською. До речі, пані Галина була учасницею презентації, приїхавши із Києва й зачарувавши всіх присутніх своїм шармом і гострим розумом.

Про що ця книжка? У ній — не просто про заклик до українського мовного патріотизму, стійкості, коли українець обирає українські відповідники замість англомовних. Ідеться про значно глибші речі. Чому зараз відбувається такий тиск щодо запровадження скрізь англійської, часто навіть усупереч українській мові? Бо це глобальна мова, а відтак чергове намагання глобалістів вичавити все національне. Це цілком лягає ще у старі, а тепер і нові гасла про «свобода — наша релігія», «застарілість національних держав», «глобальну історію» і т.п., про стирання кордонів, передусім — ментальних, національних. Англійська мова в даному випадку виступає провідником брудних потоків про антинаціоналізм, антитрадиціоналізм, антиконсерватизм, насадження сексуальних збочень. Отже, протистояння тотальній англіїзації — це боротьба за збереження української картини світу, наших, суто українських, уявлень, у яких нема місця антилюдським збоченням та антинаціональним вивертам на догоду глобальним структурам. Україна — самоцінна! А не додаток до глобальних проєктів з їх намаганням уніфікації світоглядів, культур, насадженням штучності в усьому — стосунках, мові, побуті, мисленні.

На конкретних прикладах ці ідеї розвинули авторки видання. Сприйняттю інформації допомагала яскрава презентація, що демонструвалася присутнім. Власне, й великоформатна книга (714 сторінок) чудово поліграфічно видана, милує око. Утім, присутніх цікавило значно ширше коло питань, як-от перспективи дерусифікації півдня України, зокрема й Одеси, подолання меншовартості, шляхи розвитку національної освіти, перемога у війні. Вражала світоглядність питань, їх зорієнтованість не на простий фактаж, а на глибше осягнення сенсів. Пані Ірина відповідала на них у своєму блискучому, емоційному стилі, просякнутому чіткими формулюваннями, послідовністю, гостротою думки. В очах більшості можна було побачити непідробний інтерес, вогонь, що розпалила гостя. А це, на нашу думку, найвартісніше, що може бути, найбільше, чого можна очікувати у таких випадках.

Ось як відгукнулася про цю зустріч одна з її учасниць Орина Александрова: «Ви знаєте, певно, мені не вистачить знання мови, щоб точно підібрати слова для опису післясмаку. Маю розповісти невеличку історію. Сьогодні моя мама, наполовину — росіянка, різко засудила свою колегу, яка, побачивши те саме відео, де пані Ірина говорить про Одесу, заголосила щось про «адєса всєгда била русскім городом, Фаріон — на віли». Чи значить це щось? Однозначно. Знаково? Без сумніву. Душевно, дружньо та важливо, інтелектуально. Ось як можу описати зустріч. Сумно, що не була дотична до її організації. Думаю, всі побачили одне: одесити чекали цього, ці довгі 11 років змінювалися (і зміни справді є). Радісно, що тепер увесь Львів знає беззаперечно, що Одеса — українське, україномовне, україноцентричне місто, хоч і не без своїх внутрішніх проблем».

Цей відгук збігається з позитивними враженнями від Одеси самої Ірини Фаріон та її співавторки Галини Помилуйко-Недашківської.

Вадливе місце під час зустрічі було відведено збиранню коштів на дрони для наших військових. Велика подяка за це численним одеситам (особливо —Теодорові Оробцю)

Не менш знаковою подією був візит пані Ірини і пані Галини 23 лютого додому до патріарха української Одеси Олекси Різникова. Нам, представникам молодшої генерації одеських українців, було дуже щемливо й повчально спостерігати за цією дружньою зустріччю, сповненою знань та інтелекту, запальної віри в Українське Слово, високе призначення нашого народу.

Звісно, дуже приємно чути гарні слова про Одесу, про її успіхи в сенсі українського патріотизму. Частково це так. Але лише частково. Живучи тут, постійно розумієш, скільки ще у нашому місті різної антиукраїнської гнилі. Починаючи з влади. Позитивні враження наших дорогих гостей мають не розслабляти, а лише мобілізувати на подальшу боротьбу за наші українські права та свободи. Бо нема універсальних прав і свобод. Є наші, українські, цінності, права та свободи. Наша гідність. І лише тотальна реконкіста Одеси носіями справжнього українського світогляду, мови та культури, й означатиме її перетворення на суто українське місто, до чого ми всі й прагнемо. Впевнені, ця зустріч, що запалила не одне серце, посприяє подальшому просуванню величної Української ідеї. Україна переможе! Одеса — українське місто! Слава Україні!