На відміну від Гітлера, який виклав національну ідею (у своєму розумінні) за десять років до того, як нацисти прийшли до влади, рашисти на чолі зі своїми вождями про таку ідею довгий час мовчали. Не тому, що в них нічого подібного за пазухою не було. А тому, що разом із крахом радянської імперії зник і радянський народ. Штучна нація, готова підтримати подібну ідею.

Правосуддя в Україні, а не в Гаазі

Упродовж довгих тридцяти років спроби виростити у пробірці нову радянську «націю» не припинялися. Чого тільки не вигадували нові росіяни, але, крім примітивної крадіжки, придумати нічого не могли. Потім заспокоїлися на тому, що національна ідея зовсім не потрібна. Спочатку у кремлі не було проходу від системних лібералів. Вони вважали чекістів капіталістами і всерйоз вживали слово «суверенітет». Однак нації у суркових-павловських не виходило. Чекісти обійшлися без лібералів та суверенітетів, повернулися до ідеї, яку успішно втілювали у життя Гітлер та Сталін. Це ідея — війна. Бажано — довга. Ще краще — така, якій не видно кінця.

Коли генерали вермахту, обговорюючи «план Барбаросса», говорили Гітлеру про небезпеку війни на два фронти, фюрер нагадував, що без війни народ не нація, а аморфна маса. Коли перед початком війни проти України російські генерали говорили путіну про аналогічну небезпеку (війни росії з усім Заходом), можна не сумніватися: їх почули у кремлі. Але для диктатора не шкода свічку світити. Під час війни, можливо, згуртується радянський народ. А з ним воскресне радянська національна ідея. Як її розуміють чекісти. Такий прогноз викладав півтора роки тому мій колишній товариш, який нині живе за океаном. Він пророкував, що війна між нашими країнами — назавжди. Зброя та ресурси тут ні до чого. Українська національна ідея визвольної війни така ж непереможна, як ідея повернути до життя Радянський Союз. Ідеї не вмирають. Чи я думаю інакше?

Я справді думаю інакше. А війни уявляю не як боротьбу ідей, не як ігри, а як масові вбивства дітей, жінок і чоловіків. Вина нападників і тих, хто чинить опір військовим злочинцям, звісно, не однакова. І не варто під час війни згадувати Гайдеггера з Ясперсом, розмірковувати про відповідальність чи колективну провину росіян тоді, коли на наші міста і села падають ракети й бомби. Поки нового Гітлера не замкнули у бункері, винні всі, хто за нього голосував або підтримує порядок, який на тридцять років наперед встановив вождь. А коли замкнуть, тоді й розберемося з кожним носієм радянської національної ідеї. Персонально. Поіменно. Не в «нелюдській» Гаазі, а в найгуманніших у світі українських судах.

Нагадаємо їм цифру 87,29% відсотка громадян, які проголосували за путіна на президентських виборах 2024 року. Розбиратися, який відсоток намальований виборчими комісіями, якими методами людей змушували голосувати у метрополії — не наша справа. Але той, хто опустив в урну бюлетень на окупованих українських землях, є клієнтом нашого правосуддя, а не Гааги.

Вони збирали гроші на війну

У Європі, та й, мабуть, у всьому світі, серед політиків розгортається дискусія, чи вважати законними результати президентських виборів у росії. І якщо ні, то як спілкуватися з представниками нелегітимної російської влади. Якщо пригадати, що до державної думи та до ради федерації вибори на окупованих територіях встигли вже провести, якщо зважити, що починаючи з анексії Криму у дд та сф засідають представники окупантів — проблем нема.

Із нелегітимними спілкуються навіть українські чиновники. «Обрання» Лукашенка, наприклад, у більшості країн також не вважають законним. І що? Трон радгоспника міцний, як ніколи. Підозрюю, на Заході також спілкуватимуться з путіним, вестимуть з ним переговори і поступово звикнуть. На одного диктатора у світі більше, на одного менше — демократів від цього не пече й не морозить.

Усе так, але політичний вплив диктатур на демократію діє так, як ракова пухлина на організм людини. Метастази не спостерігаються, але внутрішні органи уражені безповоротно. Грошима диктаторів. Упродовж тридцяти років величезні ро-сійські кошти (спочатку — «гроші партії», потім — нафтогазові мільярди) осідали у закордонних банках, пенсійних фондах, вкладалися у ліквідну нерухомість та приносили господарям кремля непогані відсотки. Це дозволяло отримувати стійкий прибуток і тим на Заході, хто забезпечував захист вкладених коштів. Усі були задоволені, поки не стало очевидним: кремлівська банда, яка захопила владу, збирає гроші на майбутню велику війну.

Кваліфіковані економісти, які втекли з росії, попереджали захі-дних лідерів про те, що за допомогою накопичених коштів путін здатний не просто воювати, купуючи зброю по всьому світу, а й фінансово забезпечить функціонування держави у повній ізоляції. І якщо доведеться, перетягне на свій бік так званий глобальний Південь — від Ірану до Африки. Важче буде підтримувати «нейтралітет» Китаю. Але, затикаючи за допомогою доларів дірки в бюджеті Піднебесної, скуповуючи оптом китайський автопром і поставляючи з дисконтом нафту, зрештою, вдається вирішувати і це завдання.

У середовищі аналітиків, фахівців зі світових змов, останнім часом обговорюють і версію про те, що в протистоянні Конгресу США з Байденом щодо федерального бюджету (куди включений 61 мільярд доларів, виділених Україні) не останню роль відіграли московські гроші. Березневі візити до Києва сенаторів та членів Палати представників не підтвердили, але й не спростували таку версію. Із чим приїхала об’єднана делегація демократів та республіканців США, з тим і поїхала. І подарунків для Зеленського, що показово, не привезла. Подарунки, можливо, просто не оголошені. Чекали до ювілейного, двадцятого, «рамштайну», де США, попри хворобу, представляє не лише міністр оборони, а й начальник Об’єднаного комітету начальників штабів.

Найсуттєвіше, що пролунало поки що із вуст цих воєначальників: ми не дамо Україні програти війну. Або не дозволимо, але це вже тонкощі перекладу. Про високотехнологічні далекобійні ракети на ювілеї не йшлося. Свято все-таки.

Слава Україні!