(Продовження. Початок у номерах за 7 та 14 березня)

Історія хворобливої одержимості

2. Спроба «остаточного розв’язання» українського питання

Серед західних «розумійників путіна» (Putinverstehers) побутує уявлення про російського президента як «прагматика», що на початку своєї кар’єри буцімто був позитивно налаштований щодо Заходу, прагнув дружніх взаємин і конструктивної співпраці, проте був використаний, обманутий і принижений західними партнерами, зокрема горезвісним «розширенням» НАТО до російських кордонів, внаслідок чого змінив свою настанову і перейшов до дедалі гострішої конфронтації. Щоб поважно засумніватися у цій версії, досить, однак, прочитати короткі мемуари Тімоті Ґартона Еша, опубліковані невдовзі після російського вторгнення на Донбас 2014 року.

Британський автор згадує в них свою першу зустріч із путіним 1994 року в Санкт-Петербурзі на «круглому столі», організованому Фондом Кербера. «Я був напівсонний, — пише Еш, — коли несподівано слово взяв невисокий кремезний чоловік зі щурячим обличчям, — якийсь, за всіма ознаками, підручний петербурзького мера. Росія, заявив він, добровільно віддала «величезні території» колишнім республікам Радянського Союзу, включно з районами, «які історично завжди належали росії». І, звичайно ж, вона не може просто кинути напризволяще «25 мільйонів росіян», які опинилися тепер за кордоном. Світ повинен поважати інтереси російської держави «і російського народу як великої нації».

Ґартон Еш відповів на цю «доповідь» саркастичною реплікою: «Якби ми визначили британську національність за мовою, ми мали б державу, більшу за Китай». Та ця заувага, схоже, жодним чином не вплинула на майбутнього російського президента. На той час політичний та історичний ревізіонізм ще не стали пропагандистським мейнстрімом у постсовєтській росії, хоча після несподіваного успіху Владіміра Жиріновського на думських виборах 1993 року ревізіоністська риторика вже ширилася по всьому політичному спектру. Путін явно промовляв від щирого серця, виповідаючи особисті погляди і жалі і не надто дбаючи про політичну коректність на міжнародному форумі, хоча як заступник ліберального мера Анатолія Собчака мусив би дотримуватися більш поміркованої лінії.

Ґартон Еш зазначає, що слово «народ», передане в стенограмі Кербера як Volk, ідеально пасує до путінського «експансивного, народницького (vоlkisch) визначення російськості — всього того, що він називає тепер «русскім міром». «Ми й уявити собі не могли, — саркастично підсумовує Еш, — що через 20 років заступник мера Санкт-Петербурга, нині некоронований цар усіх росіян, захопить Крим силою, розпалить воєнну пожежу на українському сході і перетворить свій архаїчний, у дусі ХІХ ст., vоlkisch-світогляд на державну полі-тику ХХІ ст. Сьогоднішній кремль має власну збочену версію розробленої Заходом й освяченої Організацією Об’єднаних Націй гуманітарної доктрини R2P (responsibility to protect) — обов’язку захистити загрожену групу від геноциду. Росія, стверджує путін, несе відповідальність за захист усіх росіян за кордоном, при цьому він сам вирішує, хто є росіянином».

2.1. Неоімперський шаблон

Було б, звісно, перебільшенням стверджувати, що сьогоднішня геноцидна війна путіна в Україні та його агресивні авантюри в інших країнах були наперед визначені вже в 1994 році. Описаний Ґартоном Ешом епізод лише підтверджує, що путін ніколи не відмовлявся від ліберальних і миролюбних поглядів у відповідь (буцімто) на образи й приниження з боку Заходу, тому що ніколи насправді й не мав таких поглядів. Він завжди був імперцем — у дусі тої організації, в якій починав кар’єру і яка врешті привела його до президентства, і завжди був реваншистом — відповідно до настроїв того суспільства, яке на перших (і єдиних поки що) вільних виборах віддало більшість голосів фашистам і комуністам і яке досі одностайно підтримує свого знавіснілого вождя.

Поміркований тон путіна в міжнародній політиці та досить доброзичливе ставлення до Заходу в перші роки президентства були зумовлені прагматичною потребою розв’язати спершу деякі внутрішні проблеми — приборкати олігархів і перерозподілити їхню власність, обмежити громадянські свободи й ліквідувати опозицію, придушити автономію в регіонах і завершити геноцидну війну в Чечні — уникаючи при тому міжнародного осуду та можливого остракізму. Кілька підірваних разом із мешканцями житлових будинків у Москві й Волгодонську 1999 року допомогли невідомому доти офіцерові КҐБ середнього рангу розкрутити ефективну виборчу кампанію і врешті виграти президентські вибори у висококонкурентному (на той час) політичному середовищі. Суспільство потребувало «крутого хлопця», здатного навести «порядок» якими завгодно методами, і тому не надто прислухалося до тривожної інформації щодо підриву будинків, яка просочувалась у масмедіа. Поклавши відповідальність за вибухи на чеченців і хвацько пообіцявши «мочити терористів у сортирі», маловідомий у публічній полі-тиці кандидат від спецслужб виграв вибори й розпочав консолідацію особистої влади під любим для росіян і прийнятним для іноземців гаслом «наведення ладу».

Перші кроки він мусив робити вкрай обережно, оскільки в росії усе ще була опозиція, незалежні масмедіа та норовливі олігархи. На міжнародній арені теж доводилося діяти м’яко, бо хоч західні лідери ніби й повірили у зручну для них версію про терористів-чеченців, альтернативна інформація про підозрілі «передвиборні» вибухи теж потрапила до тамтешніх ЗМІ, і деякі факти в ній були досить тривожними. Фахове входження у довіру до західних лідерів не було для полковника путіна складним завданням, надто беручи до уваги, що вони й самі хотіли бути ошуканими. Росія вабила їх безмірними природними ресурсами і потенційно великим інвестиційним ринком, тож плекати ілюзію тамтешньої «демо-кратії» і президента-реформатора, що наводить буцімто «лад», було полі-тично й економічно вигідно.

Ніхто не хотів зважати ані на грубий ефесбешний слід у московських і волгодонських вибухах, ані на дедалі авторитарніші тенденції у російській внутрішній політиці. Німецькі депутати стоячи вітали виступ колишнього дрезденського резидента у Бундестазі, Джордж Буш побачив у ньому «справжнього демократа», а сам путін граційно натякнув на можливість вступу росії до НАТО (звісно, на умовах москви, а не Альянсу). Щоб приглушити критику російських воєнних злочинів у Чечні, путін підтримав у Раді Безпеки ООН інтервенцію НАТО в Афганістані й запропонував транспортні коридори через російську територію для доставки військової техніки. Пізніше того ж року, під час візиту до США, він заявив, що «росія визнає роль НАТО в сучасному світі, готова розширювати свою співпрацю з цією організацією. І якщо ми змінимо якість відносин, якщо ми змінимо формат відносин між росією і НАТО, то я думаю, що розширення НАТО перестане бути питанням — перестане бути актуальним питанням». На конкретне запитання, чи буде він виступати проти членства країн Балтії в НАТО, путін відповів: «Ми, звичайно, не в тому становищі, щоб вказувати людям, що їм робити. Ми не можемо заборонити людям робити певний вибір, якщо вони хочуть підвищити безпеку своїх країн у певний спосіб».

У травні 2002 року, відповідаючи на запитання про поглиблення відносин України з НАТО, путін знову залишився незворушним: «Я абсолютно переконаний, що Україна не буде ухилятися від процесів розширення взаємодії з НАТО і західними союзниками в цілому. Україна має свої відносини з НАТО, є Рада Україна—НАТО. Зрештою, рішення мають ухвалювати НАТО і Україна. Це справа цих двох партнерів». Два тижні по тому, на пресконференції після самі-ту росія—НАТО, він повторив те ж саме, про що повідомив офіційний сайт кремля: «На тему вступу України до НАТО президент росії сказав, що вона має право приймати рішення самостійно. Він не бачить у цьому нічого такого, що могло б затьмарити відносини між росією й Україною».

Ці заяви, безумовно, не слід приймати за чисту монету, оскільки вони не відображають якихось політичних чи ідеологічних переконань, а є, радше, чистим опортунізмом і прагматичним утіленням «мистецтва можливого». По-перше, путін ще не був готовий до відкритої конфронтації з Заходом і все ще сподівався, що на «особливі інтереси» росії зважатимуть, тобто формально чи неформально визнають «легітимну» сферу російського впливу (саме на це вказують його слова про бажану зміну «якості» і «формату відносин»). А по-друге, він розумів безперспективність боротьби зі вступом країн Балтії до НАТО, оскільки консенсус стосовно цього вже існував і на Заході, і в країнах Балтії, й зупинити процес у той час росія була не в змозі. Натомість боротьба зі вступом України до НАТО не мала сенсу з протилежної причини: путін добре розумів, що ані Захід не зацікавлений у членстві України, ані Україна не готова зробити такий крок в осяжному майбутньому.

Наприкінці 2000-го у Києві якраз вибухнув великий політичний скандал, що дуже зашкодив репутації чинного президента Леоніда Кучми й, опосередковано, репутації всієї очолюваної ним країни. У парламенті і в масмедіа було озвучено таємні записи розмов президента з його підручними, з яких можна було зробити висновок про його причетність до багатьох кримінальних злочинів, зокрема до вбивства опозиційного журналіста Георгія Ґонґадзе. Аудіозаписи містили також епізод, у якому Кучма обговорює з радниками, як краще обійти американські санкції й продати українські радарні системи Саддамові Хусейну. Хоча радари так ніколи й не були продані, сам намір і виявлена при тому дволикість стосовно західних союзників зробили з українського президента міжнародного парію.

Щоб якось поліпшити відносини із Заходом й убезпечити себе від надто тісних російських обіймів, Леонід Кучма оголосив про намір України вступити до НАТО на засіданні Ради національної безпеки і оборони (у травні 2002 року), закріпив цей намір у національному законі «Про основи національної безпеки України» (у червні 2003-го) і дав згоду на відправку українських військ до Іраку, де вони співпрацювали з НАТО до 2006-го. За іронією долі, саме Вікторові Януковичу, тодішньому прем’єр-міністру, довелося проштовхувати цей закон через парламент і представляти згодом Україну на зустрічах з офіційними особами НАТО.

Путін, найімовірніше, розумів вимушений характер цих кроків і тому не надто переймався декларативною євроатлантичною інтеграцією України. А все ж намагався тримати Україну на короткому повідку, застосовуючи звичний метод батога і пряника. У 2003 році він запропонував обложеному зусібіч українському президентові очолити Співдружність незалежних держав — аморфну і досить безлику організацію, створену після розпаду СРСР як «інструмент цивілізованого розлучення» (з української точки зору) чи як основу майбутньої конфедерації (з погляду росіян). У вересні Кучма урочисто головував у Криму на саміті президентів росії, Білорусі та Казахстану, які підписали угоду про створення Єдиного економічного простору — ще одного мертвонародженого проєкту, вигаданого росією задля омріяної «євразійської» інтеграції.

Пряники працювали кепсько, тож доводилося вдаватись і до батогів. У жовтні 2003-го росіяни влаштували провокацію в Керченській протоці — почали будівництво дамби завдовжки 4 км між російським Таманським півостровом і невеликим українським островом Тузла. Проєкт був розпочатий начебто місцевою владою без згоди москви, завдяки чому кремль якийсь час мав змогу вдавати невідання, аж поки Київ звернувся до російського уряду з тривожним запитанням. Лише після того, як українські прикордонники пригрозили сусідам збройною відповіддю, будівництво греблі було зупинено, а путін великодушно зіграв роль незамінного миротворця. Роль «лихого полі-цейського» натомість була відведена голові його адміністрації Алєксандру Волошину, скандальна заява якого навряд чи була особистим екс-промтом: «росія ніколи не залишить Керченську протоку Україні. Досить того, що Крим український... Годі вже над нами знущатися. Якщо буде потрібно, ми зробимо все можливе і неможливе, щоб відстояти свою позицію. Буде треба — скинемо туди бомбу!».

На перший погляд, це виглядало як цитата з промов Жиріновського, проте насправді заява Волошина досить послідовно відображала логіку ревізіоністських скарг путіна 1994 року (описаних Ґартоном Ешем) і великою мірою провіщала його яструбину промову 2007-го на безпековій конференції в Мюнхені (яку багато хто нині вважає першою декларацією нової «холодної війни»). Діатриба Волошина навряд чи звучить несподівано у контексті подібних антиукраїнських заяв російських чиновників і громадських діячів, зроблених від самого початку української незалежності. Боріс Єльцин, варто за-значити, ставився до них так само поблажливо, як і владімір путін. Попри всю його конфронтацію з російською думою, він не вважав за потрібне спростовувати її одіозні антиукраїнські заяви — юридично нікчемні, проте символічно значущі. Так було у травні 1992 року, коли російський парламент оголосив передачу Криму в 1954-у акцією, що «не має юридичної сили», бо, мовляв, вона була прийнята «з порушенням Конституції (Основного Закону) РРФСР і законодавчого процесу». Роком пізніше дума видала постанову, яка «підтвердила російський федеральний статус Севастополя», а через три роки оголосила, що росія має право здійснювати суверенітет над містом. Найбільш загрозливим і потенційно небезпечним було рі-шення думи 1996-го (прийняте переважною більшістю голосів) про анулювання Біловезьких угод 1991-го про розпад Радянського Союзу.

Утім, наприкінці 2004 року поблажливість путіна до прозахідної орієнтації Києва вичерпалася, оскільки Помаранчева революція перевела ту орієнтацію із суто декларативної площини у площину практичної політики. Уже в грудні він застеріг Україну від подальших загравань із НАТО, хоча й зробив позитивний жест щодо Європейського Союзу: «Якби Україна вступила до ЄС, це було б позитивним фактором, який, на відміну від розширення НАТО, допоміг би зміцнити систему міжнародних відносин». Ще через десять років він змінить свою думку і щодо ЄС, застосувавши всі наявні пряники й батоги, шантаж і підкуп, щоб змусити президента Януковича відмовитися від Угоди про асоціацію з Євросоюзом за кілька днів до її запланованого парафування на саміті Україна — ЄС (у листопаді 2013-го).

Можемо припустити, що ставлення путіна до НАТО й ЄС (і загалом до Заходу) насправді ніколи не змінювалося. Просто до 2004 року він не надто переймався «європейськими устремліннями» України, розуміючи, що сутнісно це така сама словесна гра київських урядовців, як і його власне «партнерство» із Заходом. Але Помаранчева революція показала, що справи серйозніші, а Революція Гідності остаточно переконала кремль, що в Україні вже є критична маса населення й еліт, здатних перевести європейську риторику в інтеграційну практику.

2.2. Помаранчева загроза

Схоже, що саме Помаранчева революція змінила відносно поблажливе, «веґетаріанське» ставлення путіна до України, а заразом і до Заходу як гаданого спонсора і натхненника цієї та кількох інших «кольорових революцій» у посткомуністичних країнах. Можливо, тут відіграли роль ще й особисті фобії колишнього каґебіста — пережиті ним переляк і розгубленість у дрезденській штаб-квартирі під час антиурядових протестів у НДР 1989 року. У будь-якому разі, системна робота з метою «дати кольоровим революціям у морду» (за висловом одного з путінських політтехнологів) почалася в кремлі відразу після перемоги Віктора Ющенка і формування в Києві ліберального і прозахідного — чи, у термінах москви, «націоналістичного» й «антиросійського» — уряду.

Прикметно, що Ющенко уникав прямої конфронтації з кремлем і навіть демонстративно здійснив свій перший міжнародний візит до москви (по дорозі до Брюсселя), щоб запевнити путіна, що він не тримає зла на нього за втручання в українські президентські вибори і що Україна цінує відносини з москвою так само, як і з ЄС. Але путіну не потрібні були рівноправні і дружні відносини з Україною, як і з будь-якою іншою колишньою колонією. Він потребував беззастережного послуху і підлеглості — за лукашенківською моделлю. Путін, схоже, занадто багато вклав у перемогу Януковича й був переконаний, що його протеже зазнав поразки внаслідок змови і зради Заходу, а не народного голосування. Україна, за всієї своєї безладності, була все ж демократією, де формула «воля народу» мала як нормативний, так і практичний сенс. Росія ж, починаючи з перших років правління путіна, ставала дедалі більш авторитарною з дедалі вужчими можливостями вільного вираження поглядів та політичної конкуренції. Путін, який завжди вважав постсовєтський простір своєю «законною сферою впливу», мав вагомі підстави боятися демократії на цьому просторі, як і в самій росії.

(Далі буде).

Микола РЯБЧУК,

письменник і публіцист,

почесний президент Українського ПЕН,

лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка 2022 року.

Джерело: https://zbruc.eu.