Згідно з легендою Філіп Македонський (батько Олександра), підійшовши з військом до Спарти, запропонував її захисникам здатися. Він погрожував: якщо вдасться до штурму, то знищить країну повністю. Спартанці відповіли на погрози коротко: «ЯКЩО».

Різноголосся — не ультиматум

Нашим політикам і дипломатам коротко відповісти на російську за-грозу поки що не вдається. Існує, щоправда, слово «перемога», але його можна озвучити, розгромивши агресора на полі бою. А до цього далеко. Доведеться шукати багато слів, збирати разом тих, хто готовий виголосити слова, і чекати, що вийде. Швейцарія надала майданчик для проведення «Форуму миру» 15—16 червня цього року у місті Бюргеншток. Фундаментом розрекламованого заходу (якщо він відбудеться) стане відомий мирний план Володимира Зеленського і створення коаліції держав для відсічі кремлю.

Для участі у форумі організатори запросили понад півтори сотні держав, але твердих обіцянок прибути до Швейцарії від жодної країни, крім Канади та Гвінеї-Бісау, поки що не отримали. Союзники України з’являться на форумі у будь-якому разі. Противники у жодному разі не з’являться. Інтрига стосується лише тих, хто на словах за мир, але не відомо, за який саме мир. А також тих, хто у війні проти України підтримує росію, але прямо заявити про це не хоче. Зрозуміло, що йдеться про найбільші держави «глобального Півдня». Насамперед — про Китайську Народну Республіку.

Сам факт прибуття представників КНР на «Форум миру» до Бюргенштока (незалежно від рівня та статусу делегатів) став би проривом у світовій дипломатії й означав би: проблему можна вирішити. Потрібно почати розмовляти і з’ясовувати, в якому напрямку рухатися далі, як вибиратися з глухого кута. Перепризначений путіним міністр закордонних справ Сергій Лавров цими днями заявив, що швейцарський «Форум миру» його уряд роз-глядає як ультиматум на адресу росії, а реагувати на ультиматуми не має наміру. Лавров хоробриться тому, що єдине «якщо» представникам сотні країн навряд чи вдасться висловити. А різноголосся — не ультиматум.

Якщо в москві захочуть таки зірвати швейцарський «Форум миру», то діяти доведеться не прямо, а через Пекін. Так у травні, власне, і чинили. Спочатку у європейський вояж вирушив голова КНР Сі Цзіньпін, потім для узгодження позицій у Піднебесну подався путін. Політики, як могли, вдавали, що під час спілкування займаються не військовими, а суто економічними проблемами. Сі обіцяв Макрону, що виправить дисбаланс у франко-китайській торгівлі. Путіна напередодні візиту до Пекіна запевняли, що прискорять будівництво нових нафто- та газопроводів із Сибіру. Але за лаштунками в Парижі та в Пекіні міркували про те, яким чином і на яких умовах припинити війну, не втрачаючи обличчя.

Нашим політикам, до речі, також не подобаються ультиматуми. Як з боку ворогів, так і з боку друзів, які намагаються допомогти, але не забувають про «ескалацію». І бояться перемоги України більше, ніж ядерної зброї росії. Для «якщо» у спартанському розумінні у словнику наших союзників взагалі нема місця. Це доводять слова міністра закордонних справ Великобританії Девіда Кемерона, звернених до претендента на посаду президента США Дональда Трампа. Суть їх у тому, що господареві Білого дому буде легше припинити війну, якщо сторони (Україна та РФ. — Л.З.) збережуть теперішні позиції. Про те, скільки наших солдатів і цивільних загине, зберігаючи позиції до передбачуваної перемоги Трампа, звісно, жодного слова.

Мобілізація зверху

Однак до президентських виборів у США може багато чого змінитися. Війна здатна привнести чимало сюрпризів. Затяжна війна — тим більше.

У середині минулого століття в корейській, а потім у в’єтнамській війнах становище воюючих сторін змінювалося по кілька разів. Неважко припустити, що українська війна — не виняток. Наразі запеклі бої ведуться по всій лінії фронту. Невдача чи успіх в одній битві за лічені дні вплине на загальну обстановку. І в наших дипломатів на всі випадки мають бути заготовки. Перша — як пом’якшити невдачу. Друга — як максимально використати успіх. Швейцарський «Форум миру» — ідеальний випробувальний полігон для відпрацювання усіх варіантів.

Затяжна війна, до речі, диктує нестандартні рішення військовому керівництву. У тоталітарній путінській росії проблем із цим не було ніколи. Фюрер керує всім, включаючи полі-тику та ціни на помідори. Інші, включаючи уряд, підкоряються волі вождя. Але іноді доводиться вдавати, що діє конституція, законодавство, працює все, що відрізняє печеру від держави. Після інавгурації людина, яка сіла в крісло російського президента, зобов’язана призначити главу уряду, отримати добро від державної думи чи ради федерації тощо.

Путін скористався процедурою, щоб провести переміщення на владних верхах. Зокрема — звільнив Сергія Шойгу з посади міністра оборони, посадивши його у крісло секретаря радбезу, а чекіста Миколу Патрушева перемістив невідомо куди. Міністром оборони рф тепер стане віцепрем’єр Андрій Бєлоусов, економіст, який не має військового досвіду. Нижчі пости займуть губернатори і дітки наближених до фюрера осіб. Коментувати список докладно не потрібно. Прем’єр Михайло Мішустін залишиться прем’єром, воєнними діями в Україні опікуватиметься путін особисто. А Бєлоусову дістанеться тяжке завдання. Мобілізація всіх і всього на весь час тривалої війни.

Якщо пощастить, нинішні керівники російської федерації на чолі з вождем, який їх призначив, закінчать діяльність на лавах підсудних спеці-ального трибуналу в Гаазі. Якщо не пощастить — заховаються від розлючених підданих під крилом китайських комуністів. Але зараз російська шпана зверхньо дивиться на решту світу і не боїться отримати «якщо» у відповідь на погрози.

Наприкінці огляду хотів би поділитися чимось позитивним, оптимістичним. Знайшов у мережі повідомлення, що до Києва вперше з початку масштабного вторгнення російських військ приїхав держсекретар США Ентоні Блінкен. Під час зустрічей на найвищому рівні він висловив солідарність США із нашою країною. Не забути б у відповідь висловити подяку союзникові.

Слава Україні!