Нещодавно у видавництві «Фенікс» (Одеса) вийшла у світ поетична збірка Павла Козленка «На сивій бороді відображення часу».

Ім’я цього автора добре відоме не тільки землякам-одеситам та балтянам. Але з такої гарної нагоди коротко нагадаю про нього.

Павло Юхимович Козленко народився 1970 року в Одесі. Він — одесит, але походженням — з балтської єврейської сім’ї: батьки його матері жили в нашому місті, під час Другої світової війни були в’язнями тутешнього гетто. Дитинство Павла також пов’язане з Балтою. Тут і нині живуть його родичі.

Закінчив Одеську національну академію зв’язку ім. О.С. Попова, а пізніше — юридичну академію, здобувши фах правника. Його захоплення, що стало покликанням, — історія єврейства і краєзнавство, зокрема дослідження подій Голокосту. Він став кандидатом філософських наук, істориком і громадським діячем, відомим не тільки на Одещині, а й у всій Україні та за кордоном. Павло Юхимович — один з активістів одеської єврейської громади. За активну громадську діяльність торік був удостоєний звання «Людина справи» від газети «Вечерняя Одесса».

Павло Козленко має низку книжок і чимало публікацій з історії єврейства та Голокосту, є органі-затором багатьох виставок та інших заходів з цієї тематики, зокрема й міжнародних, членом авторитетних громадських організацій. З-поміж іншого, він є і членом опікунської ради іудейської общини Балти. Як юрист і меценат багато зусиль доклав для відновлення у нашому місті будівлі колишньої Савранської синагоги і влаштування у ній музею. Чимало моїх земляків пам’ятає презентацію його унікальної книжки «Балта — місто з мого дитинства», що вийшла друком у 2021 році.

Знаний як дослідник і публіцист, торік Павло Козленко заявив про себе у новій іпостасі — як поет, надрукувавши добірку віршів у київській збірці «Год поэзии» (російською мовою). Як визнав сам автор, вирішив спробувати сили у віршуванні, аби образніше й влучніше висловити свої думки і переживання, до яких спонукали жорстока агресія рашистів та вболівання за долю рідної України. Саме два роки тому, з початком повномасштабної війни, розв’язаної росією, він в почав писати вірші. Коли їх набралося немало, «замахнувся» на збірку. Хоч і пише російською, запрагнув побачити свої вірші у перекладі на українською мовою. Відтак звернувся по допомогою до знайомого журналіста і поета із Балти Михайла Гершковича, і той, маючи певний досвід, погодився перекласти добірку його творів.

Як зізнається перекладач, довелося зіштовхнутися з певними складнощами, адже авторський почерк Павла Козленка — своєрідний, і потрібно було враховувати різні нюанси. Однак, каже, робота була варта того, і він отримав від неї задоволення. Попри певні недоліки, збірка українських перекладів під назвою «На сивій бороді відображення часу» все ж вдалася: перекладач зумів передати як зміст, так і почування автора, його відданість Вітчизні, істинне вболівання за долю земляків, рідної України, за дітей — наше майбутнє.

На недавній презентації цієї збірки (до слова, гарно проілюстрованої художницею з Харкова Іриною Парасочкою) в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського на адресу і поета, і перекладача прозвучало чимало схвальних і вдячних відгуків.

Михайло ЗІНЧЕНКО.

м. Балта.

Павло КОЗЛЕНКО

***

На бороді моїй часу відбитки.

Відчуваю клітинами все, що я пережив,

За спиною далеко здобутки і збитки,

Й моє фото з дитинства, що ним дорожив.

Гляну вперед — всі надії розстріляні,

Десь чужими світами «мандрує» сім’я…

І сказав нам рабин: вдовольняйтеся вірою,

Тимчасове усе на планеті Земля.

В бороді моїй сивій оселилась печаль:

Ще недавно були ми щасливі з тобою.

Ти біжиш від війни у незвідану даль,

Я ж в Одесі лишаюсь у рідному домі.

***

Полетіли у вирій зграї птахів,

У краї набагато тепліші,

Залишивши нас серед снігів,

Тут, де ночі все більш холодніші.

Серед сильних, холодних вітрів,

У країні, розтерзаній в жах,

Серед скутих в бинтах пацанів,

Що зазнали поранень в боях.

Серед стогонів, болю в спині

Й «комісарів», що зрадили нас,

І безумців при владі кремля,

Що віддали злочинний наказ.

Зник у небі птахів сірий клин.

«Броник» груди набридло стискає,

Друг і я стоїмо як один,

А світанок ніяк не настане.

***

Протираю я очі — крапля скрушно стекла:

Ніби вже і дорослий, нелегко триматись,

Наче куля крізь душу наскрізь пройшла,

Із раною в грудях почав задихатись.

На великім екрані в чорно-білім кіно

Від ракет і снарядів затремтіла земля —

Вбита раптом дитина лежить за вікном.

«Нас там нет», мов знущання, лунає з Кремля.

Все в диму, наче містом гуляє туман,

І на вулицях танки чавлять свободу,

І стоїть на узбіччі наш чорний «нісан»:

Волонтери возили бійцям у нім воду.

Бачу — юрми людей на пероні стоять,

Мовби в рік сорок перший

(порівняти насмілюсь),

Штабелями убитих ховають — не в ряд.

А батьки своїх мертвих дітей — посивіли.

Місто моє, ти розстріляне й кров’ю залите

Лиш за те, що ти вільним в народі вважалось.

І ворон кричить нам на гілці розбитій,

Мовби він перед нами за всіх вибачається.

Маріуполь, тобі ці рядки я пишу.

Ручка букви виводить у зошит тоненький.

Все складніше писати, та я розказу.

Поруч доня у ліжку заснула маленька.

Осінь

Небо в хмарах суцільне, без пазлів,

У права свої осінь вступає незмінно.

Дні однакові, мовби від разу до разу,

І гучніше все стогне від болю країна.

Пам’ятаю, колись бігав я в чистім полі,

Спрагло вдихаючи запахи осені…

Знову країною котиться горе…

«Небо, закрий нас! — ми гаряче просимо.

Хмарно. І вечір. І краплі уперті

Дощиком дрібним на землю пролились…

Де ти, Всевишній? Скажи нам відверто:

Може, до тебе ми марно молились?..

Переклад з російської Михайла ГЕРШКОВИЧА.