«Тату, я в Одесі!» — так називається авторський проєкт-виставка Алевтини Кахідзе, що експонується в Одеському художньому музеї за підтримки платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво». Через історію своєї родини художниця розповідає про вплив тоталітаризму на життя кількох поколінь — від Радянського Союзу до нинішньої російсько-української війни. І робить це через інсталяцію, що складається із сімейних фото, малюнків, старих предметів, гербарію, та відео-фільм «Все нормально?», знятий у співпраці з художником Романом Хімеєм.

Уперше виставка презентувалася у Національному павільйоні України на Мальтійській бієнале у березні цього року. За словами кураторки проєкту Оксани Довгополової, український павільйон на цій бієнале став актом культурної дипломатії, особливо важливим у час повномасштабної агресії росії проти України. Коли під загрозою опиняється існування країни та право на власну ідентичність, підтримка культури стає наступним завданням після підтримки фронту. Це важливо — представляти Україну на нових міжнародних майданчиках, таким чином фіксуючи українську присутність у глобальному мистецькому та політичному контексті.

Алевтина Кахідзе розмірковує над темою доль України й Грузії та їх деколонізації через індивідуальний життєвий вибір кількох поколінь своєї родини у ХХ і ХХІ століттях: від Голодомору, який змусив її рідних покинути Вінниччину й осісти на Донбасі, через Другу світову війну, російську агресію проти Грузії в 2008-у та напад росії на Україну в 2014-у й аж до обстрілів Покровська в січні 2024-го, від яких постраждали її найближчі родичі.

Одеса має особливе значення для художниці, адже саме тут зустрілися її батьки. Мати Алевтини приїхала сюди з Донбасу, бо завжди хотіла жити біля моря, а батько — з Грузії, щоб навчатися в морській академії. Згодом вона повернулася в Жданівку, а він — у Батумі. У фільмі «Все нормально?», знятому в Одесі, мисткиня проводить екскурсію-перформенс містом для тата, якого давно нема на світї. Їй важливо розповісти батькові про те, що відбулося. Він не бачив, як росія напала на Грузію в 2008-у, а в 2022-у розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Не знає, що в 2019-у мама померла на блокпосту між Україною та окупованою територією. Не знає, що в Одесі тепер розмовляють українською…

Проєкт створює простір для спілкуванння між різними пластами історичного часу, минулим і сьогоденням, коли в дзеркалі російсько-української війни раптово стає видимим те, що не було очевидним раніше.

Донька і батько зустрічаються в Одесі, де так само, як і 60 років тому, працює канатний завод, на який приїхала влаштовуватися мама, щоб жити у місті біля моря, так само навчаються курсанти «вишки», де вчився її тато, так само живе своїм життям Одеський художній музей. Ні, трішки не так: запальний грузинський танець під час тривоги у підземеллі музею — це реалії сьогодення.

Історія родини показує стосунки двох колонізованих народів — українського і грузинського — з імперією і віддзеркалює історію ХХ століття — те, що імперія робила і робить з кожним, хто опиняється під її контролем.

Алевтина Кахідзе — мисткиня, яка у своїй практиці звертається до перформансу, малюнка, відео та досліджує рослини, культуру споживання, фемінізм і життя в зонах конфлікту. Народилася в Жданівці на Донеччині, живе й працює в Музичах Київської області. Її роботи зберігаються у колекціях Tate Modern, Museum of Contemporary Art Antwerp — M HKA, Kunstmuseum Liechtenstein, SCHUNCK Museum, Art Collection Telekom, Національного художнього музею України тощо.

Цей проєкт — про наше сьогодення. Група жінок — вимушених переселенок, що прийшли на виставку і під час тривоги не мали можливості зайти до зали, розповідали власні історії, історії своїх родин.

По їхніх долях також прокотилася бездушна машина імперії, зруйнувавши їхні маленькі світи, сім’ї, будинки, фамільні альбоми...

— У мене нічого не залишилося, крім спогадів, — розповідає Любов Утєнкова, яка на початку війни переїхала до Одеси із Лисичанська. — Навіть провідати своїх рідних на цвинтарі нема можливості...

— Мій тато — 1928 року народження — із Київської області, — ділиться Ольга Аверіна. — Їм навіть паспортів не давали, щоб не виїжджали із села. Але після служби в армії він залишився в Маріуполі, там зустрів мою маму і там народилася я... Мені дивом вдалося врятуватися — виїхати з Маріуполя разом із сестрою та її чотирма онуками. Ось уже два роки — в Одесі...

— Моє місто Токмак — майже на лінії фронту. У перший день війни я стояла й рахувала колони танків, які рухалися нашими вулицями, — згадує Тетяна, — Ми з чоловіком приїхали в Одесу, до дітей та онуків. Але чоловік мусив повернутися, бо там його 90-літній батько... Я вірю, що Україна звільнить мої рідні місця і я буду щаслива у себе вдома...

— Війна почалася у мій день народження, — розповідає 80-літня Тетяна з Олешок. Над нами літали військові літаки, як ми потім дізналися, вони шукали Цурюпінськ за своїми старими картами, який уже давно перейменований... Зараз у сусідньому дворі — бліндаж, і там багато російських військових. Навіть темношкірі у них уже є, як кажуть сусіди. Батьки мої були місцевими, просвітителями — піднімали освіту в Одеській області. Тож у дитинстві я жила у болгарському селі...

Кожна історія — окремий перформенс і наш спільний біль...

Довідково. Виставка «Тату, я в Одесі!» відбувається за підтримки Фонду «Партнерство за сильну Україну», який фінансується урядами Вели-кої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії, Швеції. За спільної підтримки уряду України та урядів-партнерів фонд реалізує проєкти, передусім на деокупованих і прифронтових територіях, спрямовані на посилення стійкості України перед лицем російської агресії.