Нинішня Одеса очима львів’янина

Фактор часу завжди має значення. Одесу пам’ятаю ще з раннього дитинства, тобто із середини 1960-х. Більш осмислено почав сприймати це велике портове місто починаючи із 1980-го. Вже тоді, пам’ятаю, рахував відсоток українських вивісок і був вражений тим, наскільки він низький. Адже навіть у тогочасному російськомовному Києві україномовних вивісок було понад 90%. А в Одесі нарахував щось близько 25%.

З іншого боку, ця перлина на Чорному морі не була і русифікаційним еталоном. Її не можна було порівняти з Луганськом, Донецьком чи Сімферополем. У тому ж 1980 році у Луганську я зафіксував лише дві українські вивіски: кафе «Зустріч» на центральному автовокзалі та дивний двомовний напис «КПСС-КПРС» з неоновою підсвіткою. Це так, ніби там могли бути люди, які не знали, як називається рідна партія на мові аборигенів.

Утім, може, й були такі люди? Тоді «перекотиполю» давали зелену вулицю, і саме комфортом «понаехавших» передусім переймалася ленінська партія. Корінні і титульні були на другому плані. Бо навіть у 1990-у в Сімферополі з українського були лише готель «Україна» та магазин «Україн-ський хліб» у центральній частині міста. І це, зауважте, після ухвалення нового мовного закону 1989 року, який проголошував, що українська є єдиною державною мовою в республіці.

На цьому тлі Одеса зразка 1980-го виглядала як місто, де влада намагалися підкреслити його українськість. Може, тому, що поряд були По-ділля та Буковина? Проте, й відносно «висока» частка (аж 25%!) українських вивісок досягалася завдяки деяким хитрощам. То тут, то там можна було наткнутися на «Булочну» чи побачити вивіски «Хліб», «Морозиво» та «Молочні продукти». Тобто такі назви, які легко переклав би навіть приїжджий. Але не пригадую жодної «Перукарні», «Кав’ярні», «Ласунки» чи «Ласощів». Це вже було б занадто самобутньо і не зрозуміло для частини одеситів. А саме на цю категорію орієнтувалися партійні ідеологи. Для вихідців же з Котовська чи з Балти достатньо було і «Хліба» з «Морозивом».

Тоді ж, у 1980-у, випадково почув у центрі міста, як дві зовсім старенькі бабусі розмовляли між собою на ідиш. Подумав: «Ну, слава Богу, наші ще тримаються!». Засилля російської здавалося настільки несправедливим і неприродним, що я зараховував до своїх навіть євреїв.

Тепер на під’їзді до Одеси бачиш українські вивіски і білборди ще з вагона поїзда. Зо три-чотири роки тому такого не було. Перейшов на українську мову і міський транспорт. У центрі міста набагато легше побачити українську вивіску, аніж російськомовну.

Намагаюся зафіксувати бодай двомовні написи. Раніше такі траплялися. Але нині біля залізничного вокзалу помічаю лише великий кольоровий напис фарбами: «Слава Україні»/«Жыве Беларусь». Тож тут уже йдеться не про українсько-російську двомовність, а про українсько-білоруську. На таку візуальну популяризацію білоруської наразі не натикався ні у Львові, ні у Франківську, ні в Чернівцях, ні в Києві. А в Одесі є.

Подвійних написів зразка «Виготовлення ключів»/»Изготовление ключей» цього разу в центрі міста не помітив. Схоже, що російську тепер здебільшого ігнорують. Це якщо говорити про візуальний простір. Більше того, в кафе «Минималист» кожне російське «и» на старій вивісці демонстративно виправлене на українське «і». Припускаю, що міська влада протегує саме українській. Щиро чи не щиро (приїжджому щось стверджувати важко), але хоча б видно, що у мовному питанні є певні досягнення. На українську нерідко переходять у магазинах, кафе, в готелях. Принаймні у частини готельних працівників мова дуже гарна і правильна.

Не чув, щоб українською спілкувалися між собою малі одесити, однак зустрів кілька подружніх пар, де інтелігентні з вигляду батьки промовляли українською до своїх чад. Звісно, біля моря це можна «списати» на те, що йдеться про гостей-відпочивальників. Але кілька разів переконувався, що українською спілкуються саме корінні одесити та одеситки. Ось, для прикладу, вирішив запитати щось у молодої пари. Не встиг ще й рота розкрити, а вже чую, що вони розмовляють між собою українською. Детально роз’яснюють мені все, що треба. Запитую трохи провокаційно: «Ви часом не зі Львова?», а у відповідь чую лише веселий сміх: «Ні, ми одесити у третьому поколінні…». Не скажу, що таких людей багато, але вже є. Раніше такої прихильності до українського не помічав.

Переконався, що зміцнює свої позиції українська пісня. Чув її на морі (хлопці співали під гітару), чув біля Оперного та на Дерибасівській. Тепер уже не скажеш, що українська пісня в загоні. Співають, і помітно, що частині присутніх це дуже подобається.

Чи можна з усього цього робити якісь оптимістичні висновки? Пригадую мовні опитування в Одесі, проведені ще до повномасштабного вторг-нення. Виявилося, вдома українською спілкуються лише 6% місцевих родин. Ще 15% вживають як українську, так і російську. Разом це 21%. На вулицях міста — «на око» — українською розмовляють наразі не більше 10%. Тобто якогось великого прориву нема, але… Саме стільки було і в Києві у 1989 році. Тепер же в столиці мови набагато більше! Головне, що на момент розвалу СРСР був певний базис. Початок і в Одесі зроблено непоганий, а далі все залежатиме від нас.

Чомусь пригадався вірш донецького поета Василя Марсюка:

А де в Одесі мову можна чуть?

Хіба що на селянському базарі.

Дебют ми виграли. Вгамуйте чорну лють.

Цвістиме наше слово й на бульварі!

З утвердженням політичної нації (а для цього потрібна взаємоповага та любов одне до одного) позиції української неухильно зміцнюватимуться. Дуже важливо перемогти у цій війні, не втративши людського обличчя.