У 2020 році були внесені зміни до Закону України «Про оренду державного та комунального майна», у якому фахівці знайшли багато недоліків. Закон діє, як і його руйнівна сила. Деякі громадські організації опинилися під загрозою втрати приміщень і навіть зникнення. Про одну з таких із застережливо-болісною назвою «Постраждалі від політичних репресій» ідеться у цій статті.

18 липня у Господарському суді Одеської області відбудеться чергове засідання у справі виселення цієї організації, яке, ймовірно, стане фінальним.

Мої співрозмовники — Ігор КОМАРОВСЬКИЙ, голова «Одеського Меморіалу», член Національної комісії з реабілітації при Українському інституті національної пам’яті, голова Одеської ГО «Постраждалі від політичних репресій», завідувач «Музею історії політичних репресій 1917 — 1991 років», і Сергій СЕДИХ, краєзнавець, громадський активіст.

Ми зустрілися у стінах музею, який розташовується у цокольному приміщенні багатоповерхівки, що на вулиці Академічній, 24а (раніше Піонерська). Музей займає п’ять кімнат (95 кв. м) з розгорнутою тематично-персоналізованою експозицією, що складається з документів, фотоматеріалів, творів мистецтва, інших артефактів. Він діє вже чверть століття.

Більша з кімнат, що раніше служила місцем для публічних зібрань, умебльована й обладнана аудіопристорями, старенькими комп’ютерами і завалена кіпою новеньких книг — п’ятитомника «Реквієм ХХ століття» (2001 — 2011 рр., автор-упорядник В. Смирнов).

Окремі стенди присвячені політв’язням і дисидентам, як-от, режисерові Л. Курбасу, художникові-літератору М. Жуку, поетові В. Стусу, літературознавцеві С. Караванському і його дружині, правозахисниці Н. Строкатій, педагогові і музикантові В. Швецю, музейникові Ц. Емському-Могилевському, академіку А. Сахарову і політикові В. Чорноволу, біологу П. Костанді, скульпторові М. Дельпесу, редакторові «Чорноморської комуни» І. Ісаєву, правозахисниці Г. Михайленко, поетові О. Різникову та сотням інших відомих діячів — жертв тоталітаризму, які пов’язані з Одесою.

Розділ «Жертви великого терору» в окремих підрозділах розкриває тему репресованих за національною ознакою — болгар, греків, євреїв, німців, українців. Інші розділи, наприклад, «Розорені гнізда», «Репресована наука», «Їх Голгофа» чи «Жертви «куркульських операцій» — за класовим підходом і соціальним станом: дворян, науковців, священнослужителів, селян, лікарів. Серед експонатів зустрічаються унікальні артефакти, рідкісні фотографії чи твори мистецтва.

На жаль, уже кілька років музей не діє, а люди, які взяли на себе суспільний обов’язок щодо збереження його майна, втягнуті у судову тяганину з міською владою.

— Організацію створено у 1995 році. Спершу під назвою «Діти жертв незаконних політичних репресій», а в 1998-у перереєстровано в теперішній редакції — «Постраждалі від політичних репресій», — розпочав розмову Ігор Леонідович Комаровський. — Як видно із назви, ініціаторами виступили діти репресованих, які прагнули зберегти пам’ять про своїх рідних і відновити справедливість. Найперше назву Аллу Борисівну Тонську, батько якої свого часу працював у міськвиконкомі, був репресований і невдовзі розстріляний. Оскільки я з’явився у цій організації значно пізніше, то ініціаторів її створення і, відповідно, музею, вже не застав. Музей формувався із 1997 року і був відкритий у 2000-у. Є ще Меморіальний комплекс жертвам репресій на Другому християнському кладовищі, який також під опікою нашого товариства. Організація має власний сайт.

— Чому постало питання про виселення музею?

— Згідно із законодавчими змінами щодо оренди, внесеними у 2020 році, департамент комунальної власності Одеської міськради (директор О.О. Ахмеров. — В.К.) подав позов до суду на виселення організації та стягнення плати за несвоєчасне звільнення приміщень. Уже в грудні 2020-го нам пропонували вибратися, поки не будуть вирішені спірні моменти. Я відповів, що нам просто нікуди виїжджати! За період із 1 січня 2021-го по грудень 2023-го сума заборгованості перевищила 220 тисяч гривень (щомісячно вона зростає на більш ніж 6 тисяч гривень).

Уже в період повномасштабного вторгнення (росії. — В.К.) міськрада скасувала плату за оренду для громадських органі-зацій. Потрібно було тільки укласти новий договір, але нам такої можливості не надали.

Моя позиція полягає в тім, що інтерпретація закону не правильна. Це я, власне, й обґрунтував та подав відповідні документи до міськради, але їх просто не стали розглядати і далі залишають без відповіді. Про перші два судові засідання до мене інформація вчасно не надходила за браком комунікації. Ще одне було зірване через повітряну тривогу. Я ж брав участь у трьох наступних засіданнях Господарського суду (справа № 916/5703/23, суддя — М.Б. Сулімовська). Останнє, 3 липня, не відбулося через відсутність позивача, хоча з нашого боку була помітна група підтримки. Наступне засідання перенесене на 18 липня. Основна частина слухань уже відбулася, залишилися дебати.

— Перебіг подій і характер спілкування з органами місцевого самоврядування налаштовують на не дуже втішні висновки…

— Зазначу, що я абсолютно впевнений у нашій правоті. Так, законодавство ускладнилося, але після всебічного ознайомлення я все ж знайшов «нішу». У травні минулого року через Південний філіал УІНП я знову звернувся до міського голови з обґрунтуванням необхідності збереження музею. Наше звернення потрапило спершу до департаменту культури, міжнародного співробітництва та євроінтеграції (директор І.Л. Ліптуга), а звідти вже було передане до департаменту комунальної власності. Відповідь останнього осіла в коридорах міськради — ні ми, ні Інститут національної пам’яті її не отримали. Впродовж року вони з нами так і не зв’язалися. Переконавшись, що тут я наткнувся на глуху стіну, зрештою, звернувся у відповідні інстанції в ЮНЕСКО і маю підтвердження, що моє звернення досягло адресата.

— Про «Музей історії політичних репресій 1917 — 1991 років» я дізнався зо п’ять-шість років тому випадково, коли вивчав діяльність репресованих музейників, — поділився своїми думками і спогадами Сергій Олександрович Седих. — Серед них — Ц. Емський-Могилевський, К. Клюк та інші. Тоді ж познайомився з Ігорем Леонідовичем, а також мав честь спілкуватися з автором унікального багатотомного видання «Реквієм ХХ століття» Володимиром Олександровичем Смирновим. Це дивовижна особистість, всебічна — фізик, астроном, музикант, бібліофіл, громадський діяч. Тоді ж дізнався про цей музей, на який спрямував свої помисли в надії застосувати тут свої знання. Переконався, що в цій установі практично все сформовано і треба лише підняти чи відновити його фонд. Пам’ять комп’ютерів практично вщент заповнена рідкісною інформацією, особовими справами, листуванням, публікаціями в пресі… У ті часи дуже актуальним залишалося питання полі-тичної реабілітації, в тому числі ще живих колишніх політв’язнів, які були вже дуже похилого віку й могли не дожити до відновлення справедливості. Тут зберігається великий масив інформації, і я захоплююся тим, з якою любов’ю все зроблено — стенди, добротні скляні вітрини. Було багато охочих допомагати, зокрема й матеріально. Цього тепер нема — ось що вражає, а то ж були лихі 1990-і!

— Нас не дивує, що, наприклад, в росії забороняють «Меморіал», але коли під різними мотивами в Україні відбувається наступ на громадянське суспільство, на досягнення демо-кратії, то така ганебна ситуація, безумовно, обурює…

— Мене особисто цікавить питання: чи потрібний нашому місту, громадськості, нашій владі музей пам’яті? Що відбудеться далі? Щоб стягнути необхідну суму, на майно накладуть арешт, опечатають, запакують і вивезуть усе на склади. Щось продадуть, щось зотліє, але стенди вже не зможуть повноцінно поновити. Навіть скласти об’єктивну ціну цим експонатам проблематично. Організацію визнають неплатоспроможною. Ліквідація музею, втрата наукової бази унеможливлять не тільки подальшу роботу цієї недержавної установи, а й роботу з реабілітації колишніх політ-в’язнів. Подібні музеї — явище унікальне, адже, наскільки знаю, такі є ще в Рівному та Львові, але вони вже стали філіалами державних.

— А як же Український інститут національної пам’яті?

— Як уже мовилося, УІНП знає про проблему, але на його торішнє звернення міська влада навіть не відповіла і, зазначу, на суді його представника нема, юриста він не надавав (ця посада не передбачена в штаті філіалу. — В.К.).

— Яким чином можна зарадити музею в цій ситуації?

— Для успіху справи важлива солідарність усіх небайдужих. Наприклад, уже на останнє засі-дання суду (яке, нагадаю, не відбулося) прийшла доволі чисельна група підтримки. На моє переконання, яке б рішення не виніс Господарський суд Одеської області, питання збереження музею мало б вирішуватися в кабінеті міського, чи, може, обласного голови. Потрібне вольове рішення «першої особи», яка підтвердила б пріоритетність вирішення цього питання для місцевої громади.

Розмовляв

Володимир КУДЛАЧ.

P.S. На моє переконання, у цьому важливому гуманітарному питанні повинна бути відповідна політика з боку держави, має бути емпатія і компетентність чиновників, а не формальний діалог владних структур і громадянського суспільства. Схоже, у даному випадку влада дистанціюється від громадянського суспільства, відмовляє йому в суб’єктності.

До слова, один із стендів музею присвячений пам’яті А.Д. Сахарова, який відвідував наше місто. Згадалося, що в 2023 році в москві спершу було виселено Сахаровський центр, а згодом і зовсім ліквідовано. У нашому випадку ГО «Постраждалі від політичних репресій» не можна буде повторно зареєструвати, поки не буде сплачено борг. Ось такі аналогії мимоволі напрошуються…

В.К.

НА СВІТЛИНІ: Ігор Комаровський і Сергій Седих.