У наш час, коли відомі історичні події, ба й цілі епохи, зчаста отримують дещо іншу інтерпретацію, а то й свіжий і навіть новий науковий погляд, книга з такою назвою не могла не привернути увагу, не зацікавити. «Інша історія: пічонаги, половці — автохтонна опозиція» — просто і без надуманої загадковости, а проте цілком по-сучасному називається цей об’ємний том.

Презентація цієї вельми серйозної наукової монографії кандидатки історичних наук, доцентки Надії Агафонової у рамках XXIV Всеукраїнської виставки-форуму «Українська книга на Одещині» відбулася у великій залі Одеської національної наукової бібліотеки, і вже цей факт наче підкреслював або ж натякав на певну пріоритетність події.

— Надіє Василівно, ми знайомі не один рік. Пригадується той час, коли ви, працюючи на кафедрі української мови в Інституті народного господарства (нині це Економічний університет), влаштовували для студентів і зі студентами вельми цікаві заходи… Не певен, чи відбувалося щось подібне в інших вишах. А потім зненацька поміняли спеці-яльність, стали істориком.. Як ви прийшли в історію, та ще й так далеко зайшли в ній, що далі вже й нікуди, здається? Адже йдеться у цій книзі про часи половецькі, які зрідка у нас на слуху і про які ми небагато знаємо...

— Я в освіті з 1979 року. За першим дипломом — філологиня, викладачка української мови та літератури. Трудову діяльність розпочала в Alma Mater: бібліотекарка, учителька української мови, заступниця директора школи. У середині 1980-х на загальних умовах знову вступила на навчання до університету: цього разу вибрала історію.

Зізнаюсь: і сьогодні не зможу визначитися у тому, який предмет люблю більше. У часі прийняття в Україні Закону про мови взяла участь у конкурсі на заміщення посади викладача української мови в Інституті народного господарства, нині — Одеському національному економічному університеті. Маю зауважити, що тоді, направду, було не до позааудиторних заходів, адже українською (професійно) володіли на весь університет лише три викладачки, а доводилося багато і перекладати, і редагувати. До всього, я, для прикладу, викладала українську для професорсько-викладацького складу. Це, зауважу, надцікавий досвід, бо заняття відвідували не лише викладачі, а й керівництво університету: проректори, декани. І треба було організувати роботу у такий спосіб, щоб за норму став вихід слухача курсів до дошки і, скажімо, відмінювання складеного числівника. Тобто я мала не лише довести свій професіоналізм, а ще й реально поліпшити ситуацію зі знанням української в університеті. Зізнаюсь, це було непросто.

1993 року отримала диплом історика, вступила до аспірантури. 1998-го — захистила кандидатську. Й от уже як історик я «розвернулась»! Студенти, відповідно до карти самостійної роботи, з метою набуття балів з предмета «Історія України», з української культури готували і проводили екскурсії Одесою: історія міста, архітектурних об’єктів. Щороку кафедра відзначалася підготовкою конкурсу на кращого знавця історії. З моєї ініціативи в університеті був створений клуб цікавих зустрічей, запроваджені поетичні турніри, у яких брали участь і викладачі, і студенти. Викладання курсу «Українська культура» сприяло народженню одного з інтерактивних методів його вивчення — театралізованої презентації творчості одного (за вибором групи) з українських драматургів. Того дня університет ставав справжнісіньким українським театром. Правду кажучи, я завжди тяжіла до методики практичного дотику студентів до предмета викладання. Це моя релігія: об’єкт впливу — студент — має не лише скласти іспит чи залік, а й обов’язково зміцніти чи вирости духовно. Саме такі наші заходи, пригадується, ви й відвідували тоді як журналіст.

— Ваша книга — даруйте, монографія — називається «Інша історія…». В чому її, сказати б, іншість? Що ви у ній відкрили і що прагнете довести? Як «прийшли» в епоху Середньовіччя і чому саме цей період став предметом такого глибокого вашого зацікавлення? Чому саме пічонаги і половці?

— Відповідь на це питання, як на мене, може видатися позначеною гумором. У всякому разі, вона, однозначно, позбавлена будь-якої патетики. Отже, спробую встановити причинно-наслідковий зв’язок, у контексті якого народився задум, якнайменше, собі самій відповісти на питання «хто такі половці?».

1993 року захищаю диплом на історичному, отримую пропозицію вступу до аспірантури, починаю підготовку. Й ось саме на цей момент по телебаченню транслювали телесеріал, головний герой якого, неабиякий знавець змісту літописів, бере участь у конкурсі щодо права навчатися в аспірантурі. Цей серіальний лейтмотив так збігся з моїми тодішніми планами і переживаннями, що мені захотілося відчути в собі хоч якийсь рівень подібності до того персонажа. Тож стала готуватися до іспиту з історії України за джерелами. Як відомо, одна з перших тем у програмі курсу — історія Руси: IХ — поч. ХIII ст., а головні джерела — літописи та оригінальна література. Вони й відкрили в мені інші настрої в оцінці половців. Прочитане зродило бажання продовжити, сказати б, знайомство з половцями.

Питань, на які хотілося отримати відповіді, ставало дедалі більше. До прикладу: чому літописець експлуатує у відношенні очільників половців, якщо вони тюрки, титулатуру «князь»? Чому протистояння русичів і половців на початковому етапі відбулося не на Півдні, а на Півночі: перше — на території сучасної Білорусі, течією річки Нємига; друге — на півночі Чернігівщини, в землях течією річки Снов. У «Слові о полку Ігоревім» сторони конфлікту (русичів і половців) автор візує усього лише половинами колись одного цілого, називаючи їх Дажбожими онуками, а винуватцем протистояння — Володимира Першого. Насамкінець, мою увагу привернула мініатюра з Радзивілівського літопису, яка візувала зіткнення сторін на Каялі (1185), де спостерігаємо щось дивне: древко знамена русичів увінчує рівнораменний хрест, а древко знамена половців — тризуб, символ, що побутує у праукраїнських землях віддавна. Все, «ухоплене» з літописів, просто вимагало сприйняття половців опозицією тим заходам, що складали арсенал дій Володимира Першого у його політиці встановлення інших (нових) принципів організації соціальної практики, практики розбудови держави: військо (замінив варягів дружиною); земля, будучи влас-ністю общини, ставала власністю дружинників, бояр, церкви, монастирів; новий формат оподаткування (від данини до десятини); християнізація, централізація влади: заміна князів племенних на посадників Києва; встановлення кордонів («змієві вали», сигнальні башти), упровадження досвіду прикордонної служби — богатирські застави. Руський літопис (чи «Софийский временник») чітко акцентував причину протистояння русичів з половцями — жадоба новоявлених землевласників, дружини яких не «желаху» носити прикраси із срібла, «жадаху» виробів із золота.

І от в моменті такої соціальної турбулентності літописи не дають інформації про спротив. А він мав би носити потужний характер, адже зміни відбувалися радикальні. І тут я собі дозволила припущення: «а що як половці — реакція на всі ці, погодьтесь, революційні зміни?». Тоді виходить, що половці — автохтони. І так крок за кроком я, посилаючись на джерела, перевіряла життєздатність нової моделі історичної ретроспективи. Моя сміливість (а для когось, можливо, зухвалість) знаходила собі пояснення в акцентованому Робіном Коллінгвудом: «Історія діє шляхом інтерпретації свідчень». Моя робота — історична інтерпретація, заснована на логіці. До всього, я не готова віддати історію наших земель, вимірювану майже тисячоліттям (пічонаги — 915 рік), половці, нагайці — до кінця ХVIII ст.), тюрки, на чому наполягає офіційна історіографія. А ви?

— Хто такі, назагал, «герої» вашої монографії, що вони можуть сказати нам через десять століть? Читаючи монографію — а це нелегка праця, мушу зізнатися, доходиш висновку, що все там відбувалося трохи не так, як нам про те говорили відповідні підручники і наші викладачі. Ви відважно вступаєте в полеміку з авторитетами, з іншими — погоджуєтесь. Але завжди і на все маєте свою позицію. Звідки ця певність? У чому все-таки іншість вашої, сказати б, історії?

— На початковому етапі становлення історичної науки автори презентували пічонагів і половців слов’янами, а їх боротьбу з Руссю називали міжусобицями за володіння. У ХIХ ст. в оцінці природи і місії останніх відбулися фундаментальні зміни: їх охрестили тюрками-кочівниками. Чи могло бути інакше у часі посиленої цензури, у часі політики оборони самодержавства? Літописні пічонаги і половці, заявлені степовими експансіонерами, з подачі істориків ХIХ ст. вдало спрацювали на імідж тоталітарного режиму росії. В історичних дослідженнях запрацював абсолютно інший концепт: були претензії тюрків, яких Русь успішно позбулася і в боротьбі з якими перемогла.

А все, насправді, відбувалось інакше: авто-хтонне населення праукраїнських земель десять століть тому стало на захист своїх прав на владу, землю, віру. Процес входження наших земель та етноосередків, що замешкували їх, у державний досвід європейського зразка носив складний, а почасти трагічний характер. Фарватер нового формату соціальної практики виробляв у своїх інтересах конкретний соціальний страт — варяги (за цим етніконом маємо прочитувати купецтво), яких після розпаду імперії Карла Великого (843 рік, Верденська угода) позбавлено права володіння «варязьким» водним торговим шляхом: Нєман — Русь — Варязьке море і т.д. Закріпивши за собою т. зв. «грецький» водний торговий шлях (Дніпро — Чорне море), Рюриковичі, з метою забезпечення себе товарною базою, приступають до підкорення союзів племен, до привласнення общинних земель. Половці — опонували цьому процесові. Така версія історії, багато хто скаже, виглядає апатріотично. Привабливішою бачиться версія про державотворчий процес з ініціативи прогресивно налаштованих полян Середнього Подніпров’я, а Рюриковичі — вигадка літописців.

Та історики мають пам’ятати: там, де пишеться історія на основі гіпертрофованого патріотизму, історія, як наука, закінчується. Отже, виходить, що, досліджуючи державний досвід, історики (у більшості своїй) акцентують прогрес, забуваючи, що процес державотворення — це завжди (на цьому зауважував М. Костомаров) протистояння суспільного інтересу (за яким інтерес держави) з індивідуальним. Досвід розбудови держави, започаткований у IХ ст, є кроком уперед. Між тим, він ігнорував усталені інтереси більшості. Звідси і тому літописці називали опонентів державності, тобто половців, маніхеями і зелотами: протидержавниками.

Ви зауважили на тому, що з одними авторитетами я погоджуюсь, а з іншими — дискутую. Направду, історичне дослідження на такому і будується, тримається. Хтось з часом буде дискутувати зі мною. Але важливо, щоб диспутант був керований метою стати ближче до вирішення проблеми, а не безпідставно звинуватити автора (який бачиться зухвалим і незручним!) у непрофесійності. Я хотіла б нагадати колегам: в українській історіографії нема жодного дослідження, яке презентувало б проблему походження пічонагів та половців. Всі роботи у цій темі акцентують виключно конфлікт «пічонаги — русичі», «половці — русичі». Якщо починати дискусію, то доведеться саме з цього зауваження. І якщо завтра з’явиться таке дослідження і воно виявиться більш доказовим, я визнаю нездатність конкурувати, бо істина (якщо вона можлива) вище за амбіції.

До речі, я не зробила ніякого відкриття, адже давно маємо напрацювання сучасних авторитетних вчених, які, до прикладу, акцентують іраномовність пічонагів — О. Пріцак, М. Щербак, О. Мудрак. Завідувач відділу Євразійського степу Інституту сходознавства ім. А. Кримського Національної академії наук України, доктор історичних наук, професор. О.Б. Бубенок на сторінках своїх чисельних праць акцентує аланів складовою половецтва. Кандидат історичних наук К.Ю. Рахно відзначає подібність епосу слов’ян з фольклором народів Північного Кавказу.

Повертаючись до питання щодо можливої критики на мою адресу, запозичивши висловлювання Арістотеля, додам: «Якщо хочеш уникнути критики — нічого не роби». Сьогодні, коли роботу завершено, я мрію про одне: щоб у книги був читач.

І він, без сумніву, буде: заглиблений в історію, передовсім — у рідну історію, спраглий нових знань про неї, а історик чи ні — це не важливо.