Як журналістка Яна САМКО працювала на окупованій території

Якщо розповідати про журналістів на війні — то про воєнкорів. Так, судячи з текстів та сюжетів, вважає переважна більшість наших колег. Воно і зрозуміло: захоплюючими історіями та ефектними кадрами легше привернути увагу тих, хто нас читає чи дивиться. Я і сам, образно кажучи, знімаю капелюха перед тими, хто, ризикуючи, фіксує події епічної битви українців за рідну землю, свободу, незалежність.

А от як бути тим, хто не за власним бажанням, а примхою долі опинився в окупації, у ворожому оточенні? Як працювати, коли небезпека чатує на тебе буквально з усіх боків, кожної миті, а це означає, що доводиться ризикувати у режимі 24/7. І хто тебе захистить, коли потрапиш у халепу?!

Звичайно, завжди є простий вихід: кинути свою справу, причаїться, «розчинитися у натовпі», стати «простою людиною», перечекати, поки життя повернеться на «круги своя». Але як тоді з професійним обов’язком, з людськими сподіваннями щодо твоєї роботи, із власною совістю, зрештою? Що не кажіть, а вибір — дуже і дуже нелегкий. Тим більше шаную і ціную тих, хто залишився вірним своїй справі, своєму покликанню, своїй землі, хто продовжує працювати на українські медіа.

Одразу зізнаюся: до героїні цієї розповіді — херсонської журналістки Яни Самко — в мене ставлення особливе. Майже десять років тому першокурсниця факультету журналістики Національного університету «Одеська юридична академія» стала активною авторкою газети «Порто-франко», де я тоді працював. Ще навчаючись, співробітничала і з іншими виданнями, а врешті-решт обрала тележурналістику. Отримавши диплом магістра, поїхала до рідних країв, стала кореспонденткою херсонського каналу. У буднях не розчинилася, запалу не втратила, з її репортажів було видно, що спілкуватися з людьми, розповідати про них їй по-справжньому цікаво, а це, як на мене, у нашій професії — риса визначальна.

Тому, коли я дізнався, що Яна опинилася на окупованій території, відверто зізнаюся, стало моторошно. І це почуття не залишало мене протягом усього періоду, поки Яна перебувала «по той бік», і не просто перебувала, а ще й працювала.

І от ми сидимо в одеській кав’ярні, і я слухаю її повчальну історію…

Вранці 24 лютого ошелешена, як і всі ми, дівчина почала гарячково збиратися на роботу. Проте отримала повідомлення від керівництва: працювати дома.

— Перші три дні я практично не спала, — зізнається Яна. — Ми постійно моніторили ситуацію, видавали інформацію на стрічці. І те, що я була в роботі, не давало мені сфокусуватися на масштабах того, що відбувається. Я навіть не збирала «тривожну валізу», у мене просто не було на це часу. Я розуміла, що, як ніколи раніше, маю допомагати людям розібратися в тому, що відбувається. Це мій обов’язок.

У перші воєнні дні у Херсоні виникла нестача товарів першої необхідності: з аптек швидко зникали ліки, з магазинів — продукти. Але одразу почали діяти волонтери, роздавали хліб, добували та завозили хворим препарати, часто життєво необхідні, тож люди шукали зв’язки з волонтерами, і журналісти їм у цьому активно допомагали.

Інформації тоді надходило дуже багато, з найрізноманітніших джерел, журналісти та блогери (особливо) продукували купу новин, нерідко фейкових, і розгублені люди просто не знали, не розуміли, кому варто вірити. Тому Яна вже першого дня зробила пост, де закликала довіряти лише перевіреним джерелам, офіційній інформації. Хоча, відверто кажучи, і самим журналістам було важко розібратися у тому, що відбувається, докопатися до достовірних цифр, статистичних даних. І все це — під гуркіт ворожого обстрілу, вибухи та руйнування.

— Іноді просто накривало, — пригадує Яна свій стан у перші дні війни.

Рятувала робота, а ще — ставлення херсонців. Яна пригадує такий випадок. Якось вона вибігла до магазину за продуктами. Стала у велику чергу, а тут — дзвінок від редакції одного з одеських телеканалів, з яким в перші тижні війни вона почала співпрацювати: терміново потрібне пряме включення. Яна пояснила, що вона перебуває у магазині і для роботи має повернутися додому. Люди це почули і пропустили її вперед. Тоді було нормою пропускати без черги поліцейських, рятувальників, медиків, і така поведінка херсонців свідчила про їхню вдячність журналістам, визнання корисності їхньої роботи.

Третього березня 2022 року Херсон було повністю окуповано. Усвідомити це було не те що важко, просто неможливо. Спочатку Яні, як, втім, і багатьом її колегам, здавалося, що журналістів не повинні чіпати — адже існує Міжнародна конвенція, якісь правила. Вона навіть спочатку ходила і їздила зі своїм українським посвідченням журналіста, але скоро зрозуміла, що краще його сховати подалі. Навіть з колегами доводилося поводитися дуже акуратно, і де саме Яна живе, не знали навіть її оператори. Взагалі існувала серед херсонських журналістів негласна домовленість: не цікавитися, хто з них де знаходиться, аби випадково не підставити своїх товаришів.

— Якщо мені здавалося, що якась людина не заслуговує на довіру, то на запитання, де працюю, я зазвичай говорила, що пішла з каналу, зараз волонтерю тощо, це був хоч якийсь захист, — розповідає Яна.

Працювати стало набагато важче, росіяни ходили містом хаотично, будь-якої миті могли підійти, перевірити документи, забрати з собою. Але тим більш потрібною була робота Яни та її колег.

— І в окупації я намагалася, щоб мої матеріали були насамперед корисними, — каже Яна Самко. — В тій ситуації, в якій ми опинилися, не було «непотрібних» історій. Кожна історія, про яку ти розповідала, потенційно могла комусь допомогти — чи прикладом, чи способом, чи адресами. Особливо важливо це було для тих, хто жив в області, — зв’язок між населеними пунктами був дуже обмеженим, і кожна інформація була на вагу золота.

Пам’ятаю, я виставила інформацію про те, що буде організована евакуація населення через «зелений коридор» до Нової Каховки із сіл Веселе та Козацьке, у такі-то дні там-то й там-то чекатимуть автобуси; так домовилася українська влада з окупаційною. І тут мені пишуть, що то «деза». Але я знаю, що ця інформація — достовірна, я її отримала з офіційних джерел. Мені повірили і потім навіть передали велику подяку, бо люди встигли виїхати завдяки моєму повідомленню. Ось у такі моменти розумієш, що ти робиш важливу справу.

Особливо стало складно працювати, коли зник український зв’язок, і всі опинилися в якомусь печерному віці. Часом, щоб отримати потрібну інформацію, доводилося домовлятися про особисту зустріч. Нерідко знаходили потрібну людину, бо знали про її звички: він або вона любить ходити в певну кав’ярню, або зазвичай вигулює собаку в певному місці тощо. Залишалися якісь точки вай-фаю — магазини, супермаркети, де можна було підключитися та передавати інформацію. Яна зізнається, що важливо було розуміти, що вона не одна у полі, є інші журналісти, які також виходять в ефір, розповідають про важливе.

Журналістка згадує про надзвичайно показовий момент. Зазвичай під час опитування на вулиці під час роботи в окупації вона ставила питання російською, щоб уникнути провокацій (мало хто ходить навколо, могли і донести), але люди часто затискалися, проте варто було перейти на українську мову, як вони одразу раділи. Відповідати при цьому могли російською, але для них було важливо почути, що навіть в окупації звучить українська.

Звичайно, виникає питання: як українській журналістці вдалося працювати в окупації стільки часу, не викликавши утиску з боку росіян? На це Яна дає цікаву та повчальну відповідь:

— З самого початку мого навчання на факультеті журналістики я чула від викладачів, що ми повинні працювати за стандартами, які прийняті у світовій журналістиці. І перш за все — відокремлювати факти від коментарів. Ми, журналісти, є передавачами інформації для аналізу, тому не маємо морального права забарвлювати своїм сприйняттям події та ситуації. Так, війна, окупація, більшість з нас ніколи в житті не думала, що зіштовхнеться з таким. Незрозуміло, що буде далі, страшно до сліз. Але в роботі — ніякого емоційного забарвлення, все має бути чітко структуровано: що відбувається, де відбувається, як відбувається, чому відбувається, і як люди на це реагують.

І коли до мене колеги зверталися за коментарями, зокрема іноземні ЗМІ, я завжди наголошувала, що коментую як журналістка, а не як мешканка Херсона.

Якось написала французька журналістка з La Vie. Я відповіла на 14 чи 16 її питань, а наприкінці вона сказала, що її не попередили, хто я така, але з моїх відповідей вона зробила висновок, що ми з нею колеги. Я надала їй цифри, деталі, посилання на коментарі місцевої офіційної влади, тобто, виконала нормальну журналістську роботу, і вона була приємно здивована тим, що ми дотримуємося стандартів європейських медіа.

Тож я дуже і дуже вдячна своїм наставникам в університеті, що вчили нас працювати саме так. Моє щастя, що я ці уроки добре засвоїла, і саме дотримання журналістських стандартів допомогло мені вижити в окупації: як журналістці, так і людині.

Зараз, аналізуючи свою тодішню поведінку, я розумію, що багато робила неправильно, інколи навіть безглуздо, але тоді мене несло на якійсь хвилі — я маю щось робити, мушу допомагати людям. Дякувати Богові, що все обійшлося.

— А коли тобі було найстрашніше?

— Коли до мого колеги прийшли з обшуком. Я навіть написала своїм друзям: якщо раптом я пропаду, то ви повинні поїхати за такою-то адресою до моєї господині, взяти в неї ключі від квартири і погодувати мого кота… Тобто я припускала, що все може статися, але, як бачите, найбільше боялася, що мій кіт залишиться голодним (сміється).

Сміх — сміхом, кіт — котом, але Яна зрозуміла, що прийти можуть і за нею. Складними шляхами виїхала вона з окупованої території. Певний час працювала в одеському виданні «Інтент», висвітлюючи теми, пов’язані з Херсоном, а зараз повернулася до Херсона, почала працювати на місцевому «Суспільному». Невтомно, як завжди, і, зрозуміло, суворо дотримуючись журналістських стандартів.