Світлій та вічній пам’яті Ірини Фаріон

19 липня біля під’їзду багатоквартирного будинку, де у заповненій книгами квартирі вона мешкала, було застрелено видатну українську мовознавицю, професорку, докторку філологічних наук Ірину Фаріон. Під час повномасштабної війни росії проти українського народу було багато смертей військових та цивільних, але це вперше так зухвало ворог продовжив справу своїх прямих попередників — комуністичних катів Судоплатова та Сташинського.

У ці дні вже з’явилося та ще з’явиться багато дописів про Ірину Дмитрівну. Безумовно, найціннішими будуть тексти авторства найближчих друзів, колег, учнів. Я не належав до цього найближчого кола, не є філологом, а проте, відчуваю духовну потребу написати цей текст, адже мав за честь досить тривалий час знати пані Ірину, іноді спілкуватися з нею, поділяв її світогляд, коментував та популяризував її творчість, наші статті видавалися під однією обкладинкою збірників, майже завжди отримував від неї схвальні відгуки про свою діяльність. І головне — вона цікавилася Одесою, цінувала це місто як місто С. Караванського та О. Різникова, й тому Одеса має вшанувати її пам’ять, зокрема, й цими рядками.

Пані Фаріон була українською націоналісткою. Український націоналізм — цілісна світоглядна система, що спрямована на захист та розвиток народу на основі його мови, культури, прагненні здобути та зберігати свою державу як незалежний, соборний, організм. Найбільшими ворогами націоналізму є лібералізм з його прагненням розхитати основи нації як згуртованої групи, перенесенням усієї уваги на особисті потреби індивідів. Одним з наслідків поширення пошесті лібералізму є космополітизм — антипатріотичне вчення, підґрунтя освіти, що виховала численних ухилянтів сьогодення, що ставить у центр уваги гроші, гроші і ще раз гроші. Ще одним ворогом націоналізму є лівацтво, яке підмінює націю соціально-професійними групами, часто цілком штучними — від пролетаріату до «лгбт».

Сьогодні часто чуємо про якусь «модернізацію націона-лізму», але фактично йдеться про його розмивання у бік одного з цих антинаціоналізмів або створення чудернацького міксу. З націоналістами запекло боролася комуністична влада окупаційного щодо України СССР як головної загрози для його існування. Але й після розвалу СССР ліберальні й лівацькі сили розглядали та розглядають націоналістів як головну загрозу своєму домінуванню. Тому проти націоналістів застосовуються найрізноманітніші методи, головним з яких вважаю дифамацію, тобто викривлення поглядів, паплюження у ЗМІ, які тотально належать неолібералам. Націоналісти прагнуть до конкретних гасел і дій, їх цілковито не задовольняє мекання про «свободу, рівність, братерство» та інші розмиті, а отже небезпечні для нації ідеї. Послідовний шлях нації має бути забезпечений розвитком усталеного національного виховання, з аксіоматичними національними цінностями, які слід рішуче відстоювати. Звісно, основою нації є національна мова. Націоналісти заперечують священну корову нинішніх лібералів та ліваків — мультикультуралізм, що призводить до перетворення національного будинку у невпорядкований, хаотичний гуртожиток.

Основні ідеї українського націоналізму були виплекані Т. Шевченком, М. Міхновським, Д. Донцовим, Ю. Вассіяном, Ю. Липою, М. Сіціборським, С. Ленкавським, С. Бандерою, П. Федуном. І. Фаріон передусім цікавилася питаннями історичного розвитку української мови, її витоками. Напевно, через цей інтерес вона прийшла до історії розвитку української національної ідеї. Походячи із глибоко віруючої греко-католицької родини, насамперед перейнялася традиціоналізмом та консерватизмом як базовими основами українського націоналізму. Ще з початку 1990-х бачила, з одного боку, відродження української мови, культури, церкви, але з іншого — перманентні загрози з боку російського шовінізму і неоімперіалізму та американсько-західноєвропейського лівацтва й неолібералізму.

Особливо загроженою була ідея соборності України, адже головна ознака українського життя — нерівномірність розвитку національного руху, продовження зросійщення півдня та сходу. Імперативом діяльності Ірини Фаріон став розвиток українського світогляду на основі незаплямованих, чистих ідей українського націоналізму. Вона абсолютно заперечувала ідею про якусь, мовляв, застарілість та слабкість українського націоналізму. Головним її завданням було показати приклад новому поколінню українців шляхом популяризації діяльності видатних попередників. При цьому аж ніяк не примітивізувала чи занадто глорифікувала певних діячів, часто у програмах «Велич особистості» та «Ген українців» відповідаючи на незручні питання, висвітлюючи слабкі сторони їх діяльності як історичні уроки для нас. Усім виступам пані Ірини був властивий гострий, наступальний, полемічний стиль, який плекався вище названими речниками українського націоналізму. У вогні цього стилю спалювалися рашизм, космполітизм, лівацтво як головні вороги української нації.

Особливо боліла галузь освіти, яку вона справедливо вважала базовою, націєтворчою. На жаль, з початку ХХІ ст. україн-ська освіта стала об’єктом постійних ліберальних експериментів, реформами заради реформ, хаотизацією, спрямованою на руйнацію національних засад, перетворенню на якусь крамницю, до того ж переважно іноземних покупців, що подавалося як велике досягнення євроінтеграції. Проти усіх цих згубних тенденцій боролась пані Фаріон. Частиною її полемічності був гумор та сатира. Па-м’ятаю, яке захоплення в мене викликало її дотепне слово в бік якогось набридливого пана: «Облиште цього чоловіка — в нього важка форма авітамінозу!». В цьому сенсі одним з її учителів був одесит Святослав Караванський.

Безкомпромісно відстоювала принцип соборності України. Жодних «лагідних українізацій, виходячи з умов регіонів» вона справедливо не визнавала. Наприклад, жодних так званих «русскоязиких українців», бо є тільки зросійщені українці, які мають бути повернені в українське мовне поле. Такі погляди цілком вкладалися у мілітарну традицію, у реконкісту українського від загарбницьких сусідів, передусім росії. Особливе занепокоєння пані Фаріон викликала ситуація у ЗСУ. Вона справедливо критикувала фактично повну відсутність цілісного мовного виховання, часте використання там «язика» окупанта. Цілком згідний з нею: вояк ЗСУ не може виглядати як переодягнений окупант, шпіон, адже коли він русскоязикий, то виглядає саме так. Він має бути прикладом для молоді, а для того мусить розмовляти українською мовою, яка одна здатна бути головним символом українськості.

Як націоналіст я поступово формувався ще з кінця 1990-х. «Шлях перемоги», «Нація та держава» були моїми настільними газетами. Їх тоді можна було придбати в одеських кіосках. Проте, ці чудові тексти були все ж дещо сухими, адже не промовляли. Певний час будучи близьким до ВО «Свобода», мав можливість познайомитися з Іриною Фаріон, уважно стежив за її виступами. І це стало вагомою іскрою, яка оживила в мені усі доктрини, думки, тези, практики єдиної живильної сили українців — українського націоналізму. Після її виступів сухі, часто якісь беззмістовно-прісно-загальні, трафаретні картини оживали. Її Шевченко, звісно, мав витоки у баченні Д. Донцова і Є. Маланюка, але водночас був і її Шевченком. Як історика мене цікавив її стиль популяризації історії України, завжди наступальний, мілітарний, у кращих традиціях донцовського «вісниківства», незаплямований нашим-вашенством, захованням за численними запитаннями до публіки, в якому губиться власне Я, знімається відповідальність. Ірина Фаріон була яскравим втіленням ідеї відповідальності за свої слова. Переконаний, що історик має бути таким. А вона була й істориком, не лише філологом. А точніше — філолого-істориком. Уся її діяльність була яскраво міждисциплінарна.

У травні 2015 року мав можливість познайомитись ближче з Іриною Дмитрівною у Львівській політехніці. Чув її лекцію. Це було настільки запально-незвично, що запам’яталося на все життя як модель стилю поведінки лектора, який запалює смолоскип знань. Подумалося, що за такого лектора можна віддати й десятки дошкомарателів. На подарованій мені монографії про суспільний статус української мови пані Ірина написала: «Дорогому п. Олександру. Дякую за спільність думання». Її справді зацікавив українець із зросійщеної Одеси. Вона завжди дуже тепло сприймала таких, як я, усі ці майже втрачені для українства землі, але які поступово, болісно перетворювали це «майже» на «не». Це справді було дуже зворушливо, виглядало для мене як великий аванс, десятки, якщо не сотні відгуків у соцмережах під моїми постами, коментарями. І все це майже стовідсотково схвально. Щоправда, її акаунти часто блокували й видаляли. Як і мої. Це не сприяло стабільності відносин та комунікації.

Принцип перевірки людей «на Фаріон», тобто на ставлення до неї, — абсолютно безпомилковий. 100-відсотковий. Завжди, коли якась особа з піною біля рота проти неї, — це ворог, мімікрант нашим-вашим або просто негідник. Якщо ж людина готова була принаймні спо-кійно сприймати її дії, то це означало що це справжній українець чи українка та й загалом чудова, приємна людина. Ну а якщо більш-менш глибоко знала та схвалювала, то тут взагалі починалося цікаве та плідне спілкування, контакт. Ідеться не про іконопис, не про обожнення, а просто про лакмус. Тобто не Фаріон вони насправді не сприймають, а це їх гниль виявляється як хімічний аналіз. І вбили її саме за це. Вміла розкривати собою, навіть без своєї прямої дії, ефесбешні консерви та усяку наволоч. Це дуже цінна якість і дуже небезпечна для ворогів. Дуже знакова. І занадто глибоко копнула. Тобто так, її вбили не суто за мову. За значно більші і глибші вміння та ідеї, яких якраз катастрофічно бракує українцям, аби стати справжніми господарями на своїй землі, а не іграшками у великій політиці, жертвами, перекотиполем.

Новий потужний імпульс нашим стосункам дав кінець 2023-го — початок 2024-го. Тоді з групою друзів, передусім К. Мусієнко, ми підтримали І. Фаріон у найважчий період її життя, час несправедливих, ганебних гонінь на неї, звільнення з роботи. Привід був чудовий — презентація нової книги. Попри всі перешкоди та обставини, нам вдалося організувати та провести зустріч пані Ірини з одеситами, вперше після 2013 року. Декому здавалося, що наші численні безпекові заходи були перебільшеними…. Ми діяли прямо як дисиденти… у власній, здавалося б, демократичній державі. Зустріч у лютому 2024-го, візит до О. Різникова, що спонукав її до підготовки та запису чудового випуску «Гену українця» про Олексу Сергійовича.

Одесити побачили «страшну Фаріон» без маски, тобто без маски, яку на неї одягнули продажні антиукраїнські ЗМІ, численні вороги українців. Одесити могли зробити чіткий висновок: у нас нема 10000 років для «лагідності». У нас — війна. Священна війна за збереження нації. Цю війну цілком можна програти, якщо тут і негайно не вдатися до найпослідовнішої деколонізації, дерусифікації, українізації. Але не лише руками держави, а починаючи з ініціативності кожного з нас. Було дуже приємно бачити натхненні обличчя публіки та порівнювати з невиразно-дрімотними на багатьох інших заходах. Украй зворушливо пані Ірина сприймала зрушення Одеси в бік українства, які для мене не здавалися і не здаються такими очевидними і глобальними. Вона випромінювала оптимізм.

Провів багатогодинну екскурсію містом, без жодної охорони. І зустріли тільки прихильність від людей, які чудово впізнавали її. Після повернення до Львова вона неодноразово публічно висловлювала співчуття одеситам у зв’язку з російськими бомбардуваннями, бажала пережити та витримати. Одеса так і залишилася єдиним не західноукраїнським та не центральноукраїнським містом, де вона побувала із серією презентацій наприкінці 2023-го та у 2024 році. Ірину Фаріон часто асоціюють із валькірією, орлицею, тобто втіленням сили та наступу.

Але у моїй пам’яті вона залишиться ще й як втілення української жіночості, гумору і якогось особливого почуття, якому навіть складно дати однозначне визначення, напевно, вітальності, як наче бурхливий кільватерний струмінь у Чорному морі. Мені здавалося, що вона більш природна для півдня України, Причорномор’я з його суто південним темпераментом, а не галицькою розважливістю.

Повернувся зі Львова, де взяв участь у церемонії поховання старшого Друга, Вчительки, Великої Людини пані Ірини Фаріон. Ніщо не зменшить біль страшної втрати. Проте, спілкування з однодумцями, участь у людському морі — траурній ході і навіть певний внесок в її орга-нізацію, викликали відчуття співпричетності до Величі Особистості. Як же хотілося б вірити, що це були справді ті тисячі іскор, з яких буде велике українське полум’я і цей вогонь від полум’яної Ірини Фаріон запалить серця українців, що стане основою могутньої Української України. Тішить, що з моїми чудовими товаришками пані Катериною та пані Ориною ми склали невелику одеську делегацію, яка показала не безнадійність Одеси, в що так вірила Ірина Дмитрівна. Дякую справжнім, чудовим українцям, з якими був поряд! Усі разом ми тільки на початку того шляху, в основу якого покладено величезну працю Ірини Фаріон. «Слово — має значення!». «Мова має — значення!». «Ірині Фаріон — слава, слава, слава!». Ці слова, які масово лунали на похоронах, навічно зі мною, як і спогади про цей важкий, супернасичений, трагічний, консолідуючий, соборний день. День не кінця, а насправді тільки початку!

«У нас тільки після смерті цінують....». Це з нашої розмови з пані Іриною Фаріон в Одесі біля пам’ятника Іванові Франку. Так. Але і не так. Зараз уже понеслося: особи, які паплюжили її за життя, діяли всупереч її ідеям, лізуть зі своїми співчуттями та оцінками. Використовують після смерті, намагаючись відтерти справжніх. Пишаюся тим, що як міг під-тримав її у важкі години гонінь. Хто вбив? Для мене це очевидно, як і очевидним є те, куди ведуть українців і який тип «викладача» та « інтелектуала» потрібний цим силам — антиукраїнський, вихователі рабів для космополітів, для неоколонізаторів. Ось саме проти цього боролася Великий борець за Українську Україну Ірина Фаріон.

Чи боялася вона смерті? Ні. Усі ми розуміємо, на що йдемо і які сили проти нас задіяні. Кожен може бути наступним. Але ж, дрібното, ви кожним своїм пострілом даєте перепустку у Вічність. Ви здохнете і просто будете трупаками, використаними ганчірками своїх хазяїв, яким ви лижете постоли. Вічна світла пам’ять велика Жінко, Вчителько, пані Ірино Фаріон! Ви будете і далі жити в кожному з нас! Найглибші співчуття близьким. Знайомство у Львові з її донькою Софією переконало мене в тому, що справа Ірини Дмитрівни житиме і що пам’ять про неї — у дуже міцних та на-дійних руках. Це надихає оптимізмом, який так потужно втілювала пані Ірина, заряджаючи ним усіх нас.

Олександр МУЗИЧКО,

доктор історичних наук.

На світлині:

на Личаківському цвинтарі одразу після похоронів.