Чи стане закон про «заборону МП» шляхом до церковної єдності?

А до національної безпеки? І чи можливе одне без одного?

Ще один знаковий день в історії України. 20 серпня Верховна Рада ухвалила закон 8173, відомий як закон «про заборону Моспатріархату». Найбільш очікуваний суспільством закон (десятий числом із зареєстрованих у парламенті за останні три роки), яким озвучується норма, що РПЦ в Україні заборонена, і який робить можливим ліквідацію парафій, афілійованих із РПЦ, якщо ті не захочуть усунути зв’язок із церквою країни-агресорки та продовжуватимуть пропаганду «русского міра».

Але давайте по порядку. Закон з новою, третьою числом, назвою «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій», зареєстрований у парламенті ще в січні 2023 року, пройшов серйозні митарства.

Із часів антинатовських кампаній на протидію жодному закону не вкладалася така кількість російських коштів. За жоден з них депутатів не шантажували персональними санкціями Заходу.

Звучить як фантастика, але церква, яка педалює тему

власних гонінь, наймає лобіста і реєструє контракт у Міністерстві юстиції США та сплачує послуги на рівні пристойної фінустанови. І все ж закон схвалено.

18 місяців «народження»

Давайте розглянемо історію прийняття в розвитку. Що спричинило його появу і як він змінювався.

Нагадаємо історичне тло, на якому розгорталося обговорення законодавчої заборони МП. Весна 2022 року. Патріарх кирило вже публічно нагородив начальника росгвардії іконою відразу ж після того, як відкрилися звірства в Бучі. Українське духовенство вже пройшло тортури в окупації, а СБУ вже дістало з-під сукна справи про численні випадки багаторічної співпраці духовенства МП із російськими спецслужбами. Десь у цей час відбувся перший обмін військовополоненими, й Україні вдалося обміняти священника-колобаранта на 28 полонених бійців ЗСУ. Суспільство обурене.

Наприкінці листопада 2022-го з’являється перший проєкт Закону 8221 «Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій». У ньому згадувався Томос, Православна церква України і була дуже суперечлива норма, що в назві релігійних об’єднань може фігурувати назва «православна церква» тільки тоді, якщо це дозволить ПЦУ. Радикальненько, але в дусі часу.

1 грудня Президент Володимир Зеленський ввів у дію рішення РНБО, яке зобов’язало Кабмін внести у двомісячний термін на розгляд Верховної Ради законопроєкт про неможливість діяльності в Україні релігійних організацій, афілійованих із центрами впливу в росії.

Саме наприкінці 2022-го начальником ДЕСС (Державної служби етнополітики та свободи совісті) став Віктор Єленський, влада взяла курс на вирішення проблеми МП і саме його бачення лягло в основу нового урядового проєкту закону, над яким працювали всі фракції.

Перша редакція урядового проєкту закону 8173 з’явилася у профільному комітеті у січні 2023-го. І власне депутати різних фракцій вирішили, що вдосконалюватимуть законом разом, використовуючи напрацювання попередніх проєктів. Вимогою більшості депутатів було те, що з урядового закону, який на виході мав стати спільним, зникне відсилання до Томосу і прибереться вимога, щоб словом «православна» могли називатися тільки ті, кому дасть це право ПЦУ. До речі, всі проєкти підтримував профільний комітет.

Віктор Єленський шукав, як зменшити конфліктність закону. Натомість опозиція, яка погодилася спільно працювати над текстом, заявила, що назва закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності в Україні релігійних організацій» заслабка, тому її треба змінювати і в такому знаковому законі має стояти пряма норма про заборону РПЦ. Так урядовий проєкт набув другої, але не остаточної назви — «Про захист національної й громадської безпеки, прав і свобод людини у сфері діяльності релігійних організацій».

Віктор Єленський, який у ролі експерта першим на початку вторгнення заявив, що Моспатріархату нема місця на нашій землі і він має бути заборонений, уже в ролі міністра став набагато обережнішим. Курс на ліквідацію МП підтверджував, але всіляко наголошував, що йдеться про ліквідацію саме структур Московського патріархату, а не про заборону православним нинішньої УПЦ МП сповідувати віру і виражати свої релігійні почуття.

Хоч і маленькими та обережними кроками, але «міністерство релігій» (так у народі називають ДЕСС) ішло до мети. На вимогу РНБО забезпечило проведення релігієзнавчої експертизи, яка підтвердила, що церковно-канонічний зв’язок між МП в Україні та РПЦ не усунено.

Не сказати, що 2023 рік був безплідним для релігійного життя. Держава розривала угоду з Києво-Печерською лаврою. Віктор Єленський відбивався на різних майданчиках від звинувачень про гоніння. СБУ десятками відкривало справи проти священників-диверсантів. На момент написання тексту відомо, що розпочато кримінальні провадження проти понад 100 священнослужителів, 50 з них отримали підозри, 25 — судові вироки.

Ситуація ставала дедалі напруженішою. Із листопада 2022-го місцеві ради різних рівнів почали забороняти на своїй території МП, деколи це виглядало як волюнтаризм, деколи набувало цілком законної форми розірвання угод на користування храмовими спорудами. Заздалегідь скажемо, що хвиля котилася потужна, протягом року таких заборон місцевих рад було зо два десятки.

Стало очевидним, що саме невдоволення людей диктує деколи сумнівні у правовому сенсі рішення місцевого самоврядування. Власне, їх диктувала відсутність закону.

Але РПЦ мобілізовувала прихильників всередині парламенту і проєкт закону, вже прийнятий у першому читанні, підвис. Восени 2023-го очільники ВР взагалі казали, що голосів під закон нема.

Та суспільний запит нікуди не дівався. Єпархії Моспатріархату в окупації, підтверджуючи репутацію лояльних дочок РПЦ, реєструвалися в російському мін’юсті і плавно перетворювалися на РПЦ з де-факто на вже де-юре.

Цифри соціологічних замірів другий рік показували стабільне бажання 65% плюс суспільства, щоб держава або заборонила МП, або суттєво втрутилася в його діяльність (85% опитаних). Депутати різних фракцій збирали голоси, щоб звернутися до керівництва парламенту та ставити закон на голосування.

За чутками, таке зволікання із законом пояснюється тим, що члени духовенства МП (з числа глибоко пов’язаних із москвою попередніми зв’язками) вигадали нову ідею, скажімо так, «додаткової, окремої від ПЦУ» автокефалії вже для Моспатріархату. Тоді вперше пролунала ідея, що чинні парафії Моспатріархату хочуть або окремий канонічний дах для себе, або провести новий «об’єднавчий собор» і нові вибори предстоятеля, де вибрати, наприклад, предстоятелем Онуфрія. Шукали виходи на владу, обіцяли, що організують з Фанару «новий Томос», як кажуть у російських казках «пуще прежнего». Історія несерйозна, але під ногами вони плуталися. Замість відповідати на заклик ПЦУ до діалогу розводили інтриги, сценаристкою яких, вірогідно, була москва.

2024-й став роком, коли питання знову постало на порядку денному.

Вже навесні парламентський комітет з гуманітарної політики знову розглянув проєкт закону. Взагалі після першого читання нардепам довелося опрацювати 1200 правок, нерідко — просто законодавчий спам «опонентів», щоб загальмувати розгляд. Зрештою всередині комітету згода на два засадничі пункти була досягнута. В тілі закону містилася стаття, що РПЦ в Україні заборонена, і була погоджена депутатами процедура, яка передбачає можливість заборони парафій МП, які не виконують вимог закону (детально — нижче). Комітет одноголосно проголосував правки.

У цей час, якщо говорити про «технічні речі», в один проєкт закону увійшли й норми інших депутатських проєктів — №8221 та 8262, які спрощували перехід релігійних громад з однієї церкви до іншої (читай: із УПЦ МП до ПЦУ) та забороняли передавати державне чи комунальне майно у користування релігійним організаціям, що входять до структури, чий керівний центр знаходиться у росії. Власне, такий очікуваний суспільством закон серйозно оновлював релігійне законодавство в принципі.

Потім засідання парламентського комітету відбулося ще двічі, в липні та серпні. Принципових правок в остаточну версію закону не вносили.

Хоча дискусії виникали. Наприклад, ДЕСС дуже хотів уникнути у формулюваннях слів «заборона РПЦ», мотивуючи це «чутливістю» західних партнерів, а ще (за словами депутатів та апарату комітету. — Прим. ред.) Віктор Єленський хотів зменшити кількість згадувань про те, що закон приймається в інтересах національної безпеки. Зрештою, на останнє голосування в зал він виносився вже із третьою назвою — «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій». Зміну назви знову ж таки пояснюють гіпотетичними претензіями партнерів.

Цікаво, що між другим та третім засіданнями парламентського комітету знову вигулькнула думка про чи то додатковий «канонічний дах», чи то «другий Томос» для Моспатріархату. Цю тему намагалися гойднути, у тому числі блогери, помічені у зв’язках із Вадимом Новінським. (Підсанкційний Вадим Новінський, один з клієнтів Боба Амстердама, досі зберігає вплив на верхівку МП. — Прим. ред.).

Як сказав в ексклюзивному коментарі «Укрінформу» народний депутат України, співавтор та один з драйверів закону, очільник парламентського комітету гуманітарної політики Микита Потураєв: «Другий Томос, точніше — уточнення до існуючого, можливий, і я думаю, що це буде уточнення про дарування українській митрополії ПЦУ статусу патріаршества. Він можливий через роки, тільки після доєднання до ПЦУ парафій МП».

Саме Микиту Руслановича ми попросили прояснити, як діятиме закон.

Як заборонятимуть носіїв «русміра»

— Процедура припинення організації (існує такий юридичний термін — саме «припинення організації») не змінилася з часу реєстрації першого законопроєкту, — розповів Микита Потураєв. — ДЕСС може ініціювати припинення організації сама. Може ініціювати за зверненням державних органів, включно із правоохоронцями. Звернутися до ДЕСС можуть органи місцевого самоврядування та громадські об’єднання. Підставою для звернення може стати фактологічний матеріал у медіа. Вищеперелічені органи звертаються до ДЕСС, яка може розпочати дослідження. Мета дослідження — виявити чи не виявити зв’язки із країною-агресоркою та з’ясувати, чи займалася церква поширенням пропаганди «русского міра». Це якщо йдеться про те, як забороняти.

Тепер поговоримо про те, хто конкретно буде виявляти афілійованість та звертатися до суду. Після ухвалення закону до нього буде прийнята нормативна база (підзаконні акти. — Прим. ред.) За цією нормативною базою буде сформована спеціальна комісія (я переконаний, що вона буде створена максимально прозоро). Вона реєструється Мін’юстом, затверджується Кабміном. Якщо комісія встановила порушення, то дає 60 днів виправити їх. Або вони виправляють порушення, або оскаржують припис у рамках адмінпроцедури. Адмінпроцедура діє і зараз, а ми щодо неї приймемо закон до кінця вересня (це наше зобов’язання перед ЄС). Якщо ДЕСС відмовляє, а припис залишається невиконаним, то комісія ДЕСС іде в суд. І каже: ось рішення комісії, просимо припинити організацію. Такою є процедура ліквідації структур. Це цивілізовано, демократично ґрунтується на нашому законодавстві. Але якщо до когось із очільників релігійної організації є вирок суду, який набув чинності за злочини проти національної безпеки, тоді правоохоронці СБУ інформують ДЕСС, що проти такої особи набрав чинності вирок, відповідно ДЕСС іде в суд з матеріалами та проханням про рішення припинити цю релігійну організацію. Тобто, якщо старости релігійних громад, настоятелі, ієрархи отримали вирок за державну зраду, то ДЕСС повинна звернутися до суду задля зняття з реєстрації очолюваних ними юросіб.

Ми погодилися, щоб судова частина запрацювала через дев’ять місяців після набрання чинності законом. Сам закон набирає чинності через місяць після підписання, на те, щоб розробити нормативну базу необхідно ще три місяці. Плюс місяць на формування комісії. Ще місяць — на дослідження після формування комісії та два місяці на виконання припису. Виходить вісім місяців. А де вісім, там і дев’ять. Тобто для запуску судової процедури необхідно дев’ять місяців, а вся підготовча робота набирає чинності одразу з ухваленням закону. Але навіть після припинення діяльності члени організації мають право заснувати нову, яка вже не буде пов’язана із центром у країні-агресорці.

Микита Русланович уточнив, що закон містить пряму норму заборони лише РПЦ. А українські релігійні організації лише зобов’язують припинити зв’язок із нею, і то після досліджень, приписів та у випадку невиконання через суд. Тобто всі права дотримані і, за словами нардепа, чутки про спротив закону іноземних партнерів дуже перебільшені. Наприклад, Латвія (член НАТО та ЄС) взагалі законом зобов’язала церкву стати незалежною від РПЦ. Адже, на думку Потураєва, дві статті Конвенції прав людини (9 та 11) і ті, які стосуються релігійних та громадських організацій, постулюючи права тих і тих, другою частиною кажуть, що права можуть бути обмежені, якщо вони порушують права інших людей.

«Закон про «заборону» не про віру чи релігію, він — про адміністративні зв’язки. Ми кажемо УПЦ: РПЦ — злочинці. Припиніть з ними зв’язки, а якщо не припините, то будуть санкції. Утім, жодного обмеження українським громадянам не буде, якщо вони виконають приписи», — підсумовує Микита Потураєв.

Замість післямови

Про громадян хотілося б поговорити окремо. Бо інструменталізація промосковським начальством духовного життя конкретної людини, громади не означає, що цього життя нема. Або що ним треба нехтувати.

То чи стане закон шляхом до церковної єдності?

Сьогодні до ПЦУ перейшла 1771 парафія, з яких понад тисячу — після вторгнення. (Не варто протиставляти цю цифру московським аргументам начальства УПЦ МП, що, мовляв, залишилося більше. Бо тоді постане питання: як ви рахуєте громади УПЦ МП? Із Кримом, який своїми руками віддали москві і де зруйнована остання парафія саме Української церкви? Із тими дев’ятьма єпархіями найбільш щільно населених регіонів країни, церковні структури яких пішли під російську церкву без жодного опору? І, зрештою, в яке число увійшли віряни МП, які зараз за кордоном і шукають Українську церкву? Нині підрахувати кількість живих парафій і кількість вірних МП дуже важко.

Але ті, що приєдналися до ПЦУ, можуть підтвердити, що вони в Православній церкві України мають стільки свободи, скільки готові понести. Насправді парафія може залишитися на церковнослов’янській (молдовській, болгарській, албанській) мові, а може перейти на українську. Як тимчасовий захід вона може залишитися на старому календарі, а може перейти на новий. Може ставити, може не ставити лавки в храмі. Вона може (за обранням настоятеля) будувати літургійне життя мало не за монашим статутом і щодня служити, а може обмежувати кількість богослужінь двома-трьома на тиждень. Насправді досвід попередніх переходів до ПЦУ показує, що нема проблем у віруючого священника із тим, як облаштовувати життя в громаді.

Зрештою, те саме гарантує держава тим парафіям, які не захочуть доєднуватися до ПЦУ, але усунуть свою афілійованість із МП. Так, антиукраїнських проповідей не має бути ані в приватних чатах, ані під час служби — це вже норма закону. Але все інше — будь ласка. Звертаючись до них, я б сказала, що, навіть бовтаючись «сиротами» у канонічному полі поза юрисдикцій (якщо вас не влаштовує ПЦУ), ви зможете реалізовувати свої духовні практики. Для держави України головне у вас не мова богослужіння і не календар, а християнське серце та українська душа. Бо, зрештою, це гарантує суспільну злагоду (християнську єдність, якщо не з вами, то з вашими дітьми) і... безпеку. Бо хоч останнє слово і випало з назви закону, але безпека потрібна всім.

Джерело: https://www.ukrinform.ua