Часто доводиться чути нарікання на те, що багатостраждальна Україна сама стримує московську орду, тоді як більшість європейських держав ставляться до нашої війни як до чогось далекого, абстрактного. Такого, що не надто впливає на їхнє повсякденне життя. Нам від цього прикро й сумно. Мабуть, те ж саме відчували чехи в 1938 році. Або фіни в 1940-у. З іншого боку, треба розуміти, що позиції держав не змінюються раптово. Хто ж, як не ми, повинні забезпечити базис для того, щоб процеси йшли у вигідному для нас напрямку?

Утім, і позитивних прикладів, коли іноземці закохуються в Україну, є предостатньо.

Ось що написав мені італієць Массімо Піллоні: «Мені подобається вивчати вашу мову, і я сподіваюся, що незабаром зможу спілкуватися й писати тексти без допомоги перекладача. Почав я вивчати українську щонайменше рік тому. У лютому 2022-го, коли почув про можливе вторгнення в Україну російських терористів, захотів якомога більше дізнатися про українську культуру, з якою досі не перетинався. Почав шукати інформацію про ваших найвидатніших письменників, спробував знайти італійські переклади класичних романів або поетичних збірок. Дещо вдалося знайти завдяки допомозі моєї університетської професорки і перекладачки Ярини Груші, але це були твори мовою оригіналу. Це й стало поштовхом до глибшого вивчення української…».

Ці слова належать молодій людині, представникові Італії — великої і досить важливої для нас країни. З Массімо Піллоні ми тепер активно листуємося. Принагідно хочу подякувати за це цікаве знайомство маріупольчанці Оксані Стоміній. Це вона знаходить можливість їздити по Європі й розповідати людям доброї волі про наші українські проблеми. А знаходити нових друзів Оксана вміє!

Дехто зауважить, що молодий науковець не здатен вплинути на політику своєї держави із майже 60-мільйонним населенням. Мовляв, тут потрібні зусилля політиків і громадських діячів Італії. Додам від себе: а громадян України? Жодна держава не буде суттєво активнішою, ніж народ, який її населяє. Зате зусилля активістів рано чи пізно переростуть в активність державного апарату. Не варто думати, що станеться навпаки. Уявляю, наскільки активнішими були б на нашому місці євреї. Або спокійні, але дуже раціональні естонці. Останні в 1918 році зібрали стотисячну армію для захисту своєї незалежності. Стільки ж, скільки попервах зібрала величезна порівняно з ними Україна.

А тепер хіба не ті ж тенденції? У нас сотні тисяч заробітчан і вимушених переселенців практично у кожній європейській державі, а ми не можемо не те що якісний ідеологічний прорив забезпечити, а й навіть спокійно, але системно працювати в цьому напрямку.

Ну, добре, Массімо Піллоні молодий і мало кому відомий. А ми що, всіх старих друзів України знаємо? А могли б, забезпечуючи матеріальне благополуччя своєї родини чи збираючи кошти на потреби ЗСУ, не забувати і про тих, хто нам давно допомагає. «Вростати в країну» — це насамперед означає знайомитися з інтелігенцією. Італійці вміють це робити!

Скажімо, професор філософії, історії та італійської філології Даніло Збрана став почесним громадянином Тлумача (Івано-Франківська область), оскільки на власні гроші поставив пам’ятник двом молоденьким упівцям, яких енкаведисти привселюдно стратили у 1946 році. А ще професор збирав матеріал про свого земляка Августо Донніні. Той був лікарем в УПА, наші бійці знали його під псевдонімом «Михась». Данілу Збрані не відразу вдалося виконати свою роботу, він знайомився і працював з великою кількістю наших людей. Сам професор — син італійського партизана, тому тема Опору для нього є цікавою.

Українські заробітчанки із Прикарпаття могли б, щонайменше, розповісти про нашого італійського друга… самим італійцям. Пояснити, чому ми цінуємо таких людей. У якійсь телепередачі або у тиражній газеті. Для проведення цієї «спецоперації» потрібно лише кілька осіб. Невже не знайдемо? Дрони дронами, але й з населенням європейських держав, які нас прихистили, також потрібно активніше спілкуватися. Часом посидіти за кавою з мудрою людиною важливіше, аніж заробити зайві сто євро. Бо користь для України незабаром вимірюватиметься уже тисячами й десятками тисяч.

Візьмемо прихильну до нас Скандинавію. Шведи прагнули, але не змогли допомогти нам у 1708 році. Петро І тоді виявився сильнішим. Але в ХХІ столітті за нас воював Лео Шьохолм, який мав позивний «Вікінг». Був військовим інструктором полку особливого призначення «Азов». Загинув першим зі шведів ще в січні 2015-го. Сорокалітній швед Леннарт Йоханссон — той взагалі вільно володів українською мовою! І воїном був відмінним! Служив у Норландському драгунському полку, створеному для спецоперацій в Арктиці. У складі Королівських збройних сил Швеції воював в Афганістані. Після звільнення підписав контракт з Французьким легіоном. Служив у Гвіані, воював у Сирії… А вже із серпня 2022-го — на Херсонщині. Був важко поранений, але знову повернувся у стрій. Прагнув стати розвідником: 6 лютого 2023-го підписав контракт з ГУР МО України. Поліг під Вугледаром. Хіба можна забувати про таких хлопців?

Януш Шеремета (позивний «Козак») народився у 1981 році в місті Динів Прикарпатського воєводства (Республіка Польща). Очевидно, мав українське коріння, хоча вважав себе поляком. Чому Януш ще з дитинства почав цікавитися життям України й українським козацтвом? З якої причини прийняв православ’я, опанував мистецтво козацької шаблі та верхової їзди? Український сентимент міг з’явитися завдяки вихованню. Але хто його так виховав? Останні роки Януш жив у Великобританії, та вже із березня 2022-го воював на нашому боці. Загинув 4 грудня того ж року під Бахмутом. Запам’ятаймо його слова, сказані перед відправкою на фронт: «Я повністю і свідомо хочу воювати. Я поляк, у мене багато спільного з Україною. Я закохався у цю землю, я пережив тут прекрасні миттєвості, я не можу залишатися байдужим до цієї трагедії…».

Ні, ми, звісно, мали право висловлювати своє невдоволення діями польських фермерів, які нищили наше зерно. Але краще було б це робити, паралельно згадуючи і про таких поляків, як Януш Шеремета. Тактовно пояснювати польському суспільству, чому так важливо не гасити сплеск масового полонофільства, який спостерігалося серед українців навесні 2022-го.

Пригадую, скільки тривоги про долю української мови було після приходу до влади Віктора Януковича. Зате починаючи із 2014-го, а особливо — з лютого 2022-го спостерігаємо неухильне загальноєвропейське зростання інтересу до всього українського. Причому, серед наших нових друзів дедалі більше й більше шляхетних, освічених людей. Що це, як не Божий подарунок?

Є такий чудовий син Франції — Поль Манандіз. Свого часу він дружив із відомим оперним співаком Василем Сліпаком. Але коли наш земляк пішов на війну і в червні 2016-го загинув під Бахмутом, Поль вирішив, що не стоятиме осторонь, коли в Україні така біда. Минуло кілька років — і він уже полковник ЗСУ! Листуюся з ним у соцмережах.

Якось, будучи зворушений тим, як багато цей офіцер робить для нас в ідеологічному сенсі, я написав: «Полю, ви найкращий француз у світі!». Полковник на те негайно відповів: «Я — українець!». Пізніше, звертаючись до друзів, він напише так: «Я аналізую своє життя і можу сказати, що знаходжуся саме там, де мені й треба бути. І роблю те, що й потрібно робити. Я завжди поряд з людьми, яких люблю. Відчуваю їх найближчими і дуже ними пишаюся! Майже дев’ять років тому я приїхав в Україну. Спочатку планував лише на тиждень, а потім зрозумів, що не можу її залишити. Я був так зворушений і розчулений красою України та сердечністю українців… Я більше не француз, я став справжнім українцем! У будь якому разі, якщо й не кров, то серце моє — українське. Я ніколи не був ні французьким, ні італійським патріотом. Не був і бельгійським. Але за ці роки я став справжнім патріотом України, українським націоналістом, чистокровним бандерівцем. І надзвичайно цим пишаюся!».

Може, дехто скаже, що всі французи — емоційні, тоді як представники так би мовити раціональних народів ніколи не були б настільки категоричними. Але ця теза не витримує критики. Прикро, що ми не дуже цінуємо навіть свою «касту героїв», тобто тих українців, які пішли захищати Батьківщину в лютому 2022 року. Натомість іноземці, які випадково опинилися в полі тяжіння цієї касти, змогли оцінити привабливість українських ангелів, незламних борців з російським імперським фашизмом. І їх також почало «затягувати». Вони теж ставали ангелами.

У січні цього року загинула Савіта Вагнер — німкеня, яка врятувала дуже багато українських життів на фронті. Бо служила бойовою медикинею штурмової сотні у складі батальйону «Карпатська Січ». Любов до України у неї давня — вона шанувала українську культуру і традиції, вивчала мову, чекала на отримання українського громадянства. А коли почалася війна, молода німкеня пішла на фронт. Була надзвичайно хороброю — витягувала поранених воїнів навіть під час масованих обстрілів. І як же боляче втрачати тих, хто вже довів свою любов до нашого народу! Що нам тепер залишається? Хіба що довести Європі, що ми не лише безжально знищуємо ворога, а й плекаємо високу культуру пам’яті. Може, це допоможе підняти авторитет українства у світі. Олігархи і корупціонери все одно нікуди не дінуться, то хоч на ідеологічному фронті матимемо деякий поступ.

І не лише на ідеологічному. Наші друзі, які вирушили на допомогу Україні, могли б посприяти навіть покращенню постачання зброї. Так, я не перебільшую. Бо до позитивних, майже святих людей їхні земляки прислухаються уважніше, ніж до наших дипломатів.

Саме про це я думав, коли дивився коротке відеозвернення британського бойового медика Пітера Фуше. Його полум’яна промова здатна розтопити навіть крижані серця: «Мені соромно бути західною людиною. Я звертаюся до планети Земля сьогодні... Я звертаюся до західних урядовців від імені мого Верховного головнокомандувача Володимира Зеленського — Президента суверенної української нації. Заради Господа! Люди, що ви собі думаєте, коли зброю даєте по краплі? Коли скасовуєте навіть обіцяні й такі необхідні боєприпаси?.. Чого ви добиваєтеся? Невже ви думаєте, що Господь не бачить ваших справ? Я звертаюсь до всіх західних урядів сьогодні, я — український бойовий медик. Слухайте, тут повна задниця скрізь! Лінія фронту сиплеться… Як ви смієте не давати снарядів? Уявіть собі, що це ваших дітей вбивають! Поставте себе на місце українців. Ану ж бо: збе-ріться, хлопці! Підтримайте цю країну, бо нас вбивають і знищують!».

Зауважте, він сказав: «нас убивають». Пітер Фуше, як і француз Поль Манандіз, на фронті встиг відчути себе українцями. А зверніть увагу, якою сильною, гордою і водночас доброю є 87-літня мати Пітера — Роуз Фуше, яка не побоялася приїхати на фронт, щоб побачити сина. Надзвичайно милою і відкритою є і його 15-літня донька — Нікола. Усі вони — наші ангели, причетні до порятунку України. Не помічати їх — образити Бога.

Гірко, що Пітер невдовзі загинув, виносячи з поля бою пораненого українця. Він дуже хотів отримати українське громадянство, але так і не встиг. Зате наше громадянство без великих проблем давали впливовим російським агентам, представникам «п’ятої колони». Припустимо, простий українець не може контролювати видачу паспортів. Але в наших силах зробити так, щоб про іноземців, які стали на захист України (як живих, так і полеглих), не міг забути ніхто й ніколи. Щоб дивом уцілілі щоденники 28-річного каліфорнійця Джеріко Скай Магаллона, який загинув під Бахмутом, були опубліковані як українською — для нас, так і англі-йською — для західного світу.

Звернув увагу, що мати героя — Еліссон Мегаллон — зовні схожа із сином. Вона — також символ шляхетної, думаючої Америки, дуже красива і мужня. Вважаю, до неї навіть варто було б поїхати, обговорити можливість написання книги про російсько-українську війну, спираючись на щоденники сина. Це влаштувало б і рідних Джеріко, і нас усіх. Якби володів англійською, вирушив туди б сам, а так… Треба шукати інших людей, можливо, діяти через посольство або опертися на тих українців, які тепер проживають у США.

Нинішня війна, як не дивно, суттєво розширила патріотичну географію. Тепер герої є практично у кожному селі України і вже точно — у кожному великому місті! Мінімум організаційної роботи, і патріотичне виховання молоді можна ставити на потік. Але не приділити уваги тим іноземцям, які відгукнулися на наш біль, — великий гріх. Адже вони віддали життя за Україну. Ця робота цілком посильна, і без неї ніяк не можна. Бо невдячні люди можуть мати у житті купу проблем, а невдячні народи — просто не вижити в цьому жорстокому світі.

НА СВІТЛИНІ: Массімо Піллоні.