Червень і липень 2025-го позначені двома датами, пов’язаними з подіями, що відбувалися на рейді Одеського порту: 120-річчям повстання матросів Чорноморського флоту на панцернику «Потьомкін» та 150-річчям від дня народження одного з керівників цього повстання, морського інженера Олександра Коваленка, єдиного офі-цера, який до кінця був разом з екіпажем, а після 1917-го повернувся в Україну й працював у морському департаменті УНР та Української Держави.

Народився Олександр Коваленко 8 серпня (27 липня) 1875-го у містечку Ромни Полтавської губернії (тепер — Сумська область). У 12 років батьки віддали сина до місцевого реального училища, де він навчався разом зі Степаном Тимошенком, у майбутньому відомим математиком і механіком. У своїх спогадах «На межі двох віків» Олександр Михайлович згадує, що в училищі, як і в усіх інших школах, культивувався офіційний загальноросі-йський патріотизм, девізом якого було «Самодєржавіє, православіє і народность» (зрозуміло, російська).

На літні канікули впродовж трьох років Сашко їздив у село Базилівку Конотопського повіту, перебуваючи в родині братів Тимошенків — Степана, Сергія і Володимира. Старовинний базилівський маєток колись належав гетьманові Дорошенку, де все навкруги сприяло пробудженню українського романтизму — і будинок у стилі козацького бароко, і величезний парк з алеями, ставками й долинами, і саме село, якого ще не встигла змінити «общерусская культура».

Перше зіткнення хлопця з великоросійським шовінізмом сталося після зауваження вчителя: «На каком это безобразном жаргоне вы говорите?!». У відповідь на слова учня про те, що цей «жаргон» є його рідною мовою, прозвучало: «Никакого особого «вашего» языка не существует, есть только русский язык, на котором вы и должны говорить!». Тоді Олександр із запалом прочитав педагогу цілу лекцію про Котляревського і Шевченка, про українську усну народну творчість, після чого той просто утік з класу.

Після закінчення училища, восени 1895 року, Олександр Коваленко вступив до Харківського технологічного інституту. Там познайомився з Юрієм Коллардом, який «увесь час був пройнятий українською стихією». Наприкінці 1897-го разом з Коллардом увійшов до конспі-ративного українського гуртка, очолюваного Дмитром Антоновичем, сином відомого київського професора-історика Володимира Антоновича. Цей гурток, який іноді називають «Харківською Громадою», не мав чітко окресленої програми. У поглядах на майбутнє України його учасники дотримувалися різних підходів: від автономістських до самостійницьких.

На той час по всій Україні кількість подібних таємних товариств невпинно зростала. Вони формувалися не лише в студентському середовищі, а й у гімназіях і навіть духовних семінаріях. За словами Коваленка, вже 1899 року «Харківська Громада» налічувала понад тридцять членів. Серед її нових учасників були відомий кооператор Боніфатій Камінський і генеральний секретар земельних справ першого українського уряду Борис Мартос, льотчик Левко Мацієвич, Михайло Русов, Гнат Хоткевич і Микола Міхновський. Згодом ще долучилися студент ветеринарії Олександр Кандиба (Олесь), майбутній співзасновник Союзу Визволення України Андрій Жук, Микола Левицький та Олександр Бородай.

У 1899-у по всій імперії проходили студентські протести. У Харкові, з початку року й аж до літніх канікул, також не припинялися студентські масові зібрання, демонстрації та страйки. Це був перший подих революції. Багато членів «Харків-ської Громади» стали на чолі цих виступів. Навесні заарештували Юрія Колларда і через кілька місяців ув’я-знення вислали до Кобеляк. Декого, зокрема й Олександра Коваленка, виключили з інституту й наказали покинути Харків протягом 24 годин. На за-прошення Колларда Коваленко поїхав до Кобеляк, де зайнявся організацією драматичного гуртка. Але вже у вересні повернувся до Харкова і поновився в інституті.

Діяльність у «Громаді» вимагала дедалі більшої напруги та обережності. Сама по собі напрошувалася думка про заснування політичної партії, придатнішої до проведення пропаганди, в тому числі й нелегальної, серед селян та робітників. Ініціативні збори Революційної Української Партії (РУПу) були скликані 29 січня 1900 року.

Згодом, 26 лютого, студентська громада у Харкові провела шевченківське свято. Попри конспіративність зібрання, на ньому було близько ста осіб. Свято пройшло з великим піднесенням. Звучали реферати, промови, співи. Долучилися представники різних організацій: з Полтави — Прокіп Понятенко і Симон Петлюра, з Одеси — Іван Липа, від «Харківської Громади» Микола Міхновський. Під кінець свята М. Міхновський з великим піднесенням виголосив промову на тему «Самостійна Україна». Його виступ викликав величезне піднесення серед присутніх, адже вперше прозвучало не тільки політичне, а й історичне та юридичне обґрунтування незалежності України.

Наступного року, перебуваючи на статистичних роботах у Лохвиці, Олександр Коваленко дізнався, що через студентський рух у технологічному інституті знову на невизначений час припинено навчання. Відтак разом з матір’ю вирішив поїхати до Севастополя, де його соратник по РУПу Левко Мацієвич працював на будівництві крейсера «Очаков». Коли Коваленко з Мацієвичем роззнайомилися, то, підібравши перевірених людей, заснували гурток для пропаганди українського визвольного руху. Сестра Мацієвича, яка часто приїздила до Севастополя, привозила підпільну літературу.

Тим часом Олександр влаштувався працювати як військово-морський інженер у Чорноморській ескадрі. «Добра платня, гарна уніформа, сам — молодий, гарний, ще й співає милозвучним тенором, міг мати великий успіх у житті, міг зробити блискучу кар’єру — тільки сиди тихо і вірно служи «царю і отєчеству». А він замість того, щоб горнутись до пануючої верстви і шукати протекції — більшу увагу приділяв матросам, що здебільшого походили з України», — згадував про нього Борис Мартос.

Революція 1905-го захопила й Олександра Коваленка. Він брав участь у діяльності Союзу офіцерів — друзів народу, став навіть одним з його організаторів, виступав з промовами на мітингах у Севастополі.

Згодом сталася подія, яка ознаменувала якісно новий етап у розвитку революції 1905—1907 років, а роль Олександра Коваленка була у ній винятковою. У червні 1905-го панцерник «Князь Потемкин-Таврический» здійснив свій перший навчальний морський похід. На ньому проходив військову службі й офіцер-інженер Коваленко. На момент повстання це був новий бойовий корабель, але традиції там панували старі, типові для флоту Російської імперії. Офіцери вже вкотре спробували нагодувати матросів борщем із червивим м’ясом. Але цього разу терпець «нижніх чинів» урвався. Про події на панцернику добре відомо навіть з радянських підручників історії. Однак у тих підручниках не говориться, якого саме походження була переважна більшість екіпажу повсталого панцерника.

Пропозицію очолити команду «Потьомкіна» Олександр Коваленко отримав від Панаса Матюшенка, який запевнив офіцера, що не тільки революційна група (комітет) ініціаторів повстання, а й увесь екіпаж бажають цього. «Перед революційним комітетом, зорганізованою групою, я дав пояснення, що беру участь у повстанні як член Української Революційної Партії і що тому хотів би, щоб цей революційний акт ставив своєю ціллю, разом з усуненням царського режиму, також визволення українського народу від поневолення національного й соціяльного. В тому, що того ж самого дня мене вибрано на голову революційного комітету, яким я незмінно лишився всі одинадцять днів повстання, я вбачав підтвердження, що революційний комітет погоджується з моїми поглядами, і пояснюю це тим, що величезна більшість матросів на «Потьомкіні», як, зрештою, взагалі, в усій Чорноморській фльоті, були українці», — писав він у спогадах.

Прихильність матросів Олександр Коваленко здобув добрим поводженням з ними, на противагу іншим офіцерам, яких матроси ненавиділи. У перші дні повстання він лягав спати одягненим, а серед ночі обходив увесь корабель, перевіряючи, чи все в порядку. Мабуть, саме під його впливом заарештованих офіцерів з «Потьомкіна» та «Георгія Побєдоносця» відправили в Одесу на берег. Під час бомбардування Одеси Коваленко стояв на командному містку поруч з Матюшенком. До речі, напередодні обстрілу над панцерником червоний прапор підняли не як символ революції, а як сигнал-попередження про виконання стрільб. Такий прапор піднімали над стрільбищем і в час служби автора цих рядків у радянському війську. Завдяки режисеру Ейзенштейну червоний прапор став таким же міфом, як і розстріл одеситів на сходах Приморського бульвару.

Настає драматичний момент: наближається ескадра з 12 бойо-вих кораблів із 150 гарматами та 48 міноносними апаратами. Адмірал має наказ: заарештувати бунтівників або потопити їх разом з кораблем. «Потьомкін» вивішує бойовий прапор і на всіх парах з наведеними гарматами йде назустріч ескадрі. Але на панцернику починається метушня, безладна біганина, гармаші відбігають від гармат... Тим часом треба було показати себе в повній бойовій готовості, а можливо, навіть вступити в бій. У цей вирішальний момент Коваленко стає на сходи, що ведуть з нижньої палуби на верхню, і командує: «Всі на місця! Гармаші, до гармат!». Матроси, почувши команду, зразу ж зайняли свої місця.

Олександр Михайлович згадував такий момент: коли до них приєднався панцерник «Георгій Побєдоносець», то він побачив Україну звільненою від вікового гніту, а за нею і Кавказ, Польщу та Фінляндію. Але зрада боцманів і кондукторів «Георгія Побєдоносця» викликала на «Потьомкіні» велику деморалізацію. З-поміж понад 700 матросів свідомих революціонерів було не більше 50. Більшість з них була захоплена революційним виступом, але швидко охолола і зневірилася. Цей настрій і використала опозиція, вимагаючи прямувати до Румунії. Революціонерам довелося погодитися, бо закінчувалися запаси палива і харчів, а сподівання поширити повстання на весь флот не здійснилися.

Підійшли до Констанци. Після переговорів з румунами 54 матроси повернулися на «Потьомкіні» до Севастополя, а Коваленко з більшістю залишився в Румунії. Згодом частина «потьомкінців» виїхала до Північної та Південної Америки.

Після поразки повстання Олександр Михайлович жив у Швейцарії та Франції, викладав математику в середній школі, став автором двох підручників. У 1915—1916 роках разом із Володимиром Степанківським видавав у Лозанні журнал «L’Ukraine». Мешкаючи в Парижі, разом з Володимиром Винниченком заснував українську громаду. Олександр Коваленко був однією з найпомітніших постатей у тогочасній українській політичній еміграції, долучився до випуску низки закордонних українських видань. Він досконало вивчив кілька європейських мов, студіював наукову літературу.

З початком Української революції повернувся на Батьківщину. Був призначений директором департаменту морської освіти в Міністерстві морських справ. Обіймав цю посаду і за часів Гетьманату Павла Скоропадського, але недовго: після того, як морський міністр Максимов заборонив у відомстві українську мову, подав у відставку. Олександра Коваленка відрядили на південь, де завдяки його зусиллям майже три десятки кораблів Чорноморського флоту підняли українські прапори, в тому числі й колишній «Потьомкін», який в українському флоті отримав назву «Борець за свободу».

У добу Директорії Коваленко разом з делегацією був відряджений до Ясс та Одеси на переговори з представниками Антанти. Так почалася його дипломатична служба. У 1919-у після виконання дипломатичних доручень у Румунії його призначили спочатку консулом у Стамбулі, а потім — першим секретарем Української дипломатичної місії в Парижі. У 1920-у брав участь в асамблеї Ліги Націй як секретар української делегації.

У 1922 році на запрошення Української Господарської Академії (УГА) Олександр Коваленко разом з матір’ю переїхав до Чехословаччини. Там викладав вищу математику та опір матеріалів, став доцентом теоретичної і прикладної механіки. Видавниче товариство при УГА видало чотири його підручники з вищої математики та прикладної механіки. Це був колосальний внесок у розвиток української і світової наукової літератури того часу. Впродовж двох років (1923—1925) був деканом інженерного факультету, а якийсь час навіть виконував обов’язки проректора академії.

Після ліквідації Української Господарської Академії її професура у 1932 році створила Український Технічно-Господарський Інститут (УТГІ), який мав у своєму складі 87 українських науковців, зокрема й професора Коваленка. У 1936-у УТГІ видав ще один його підручник — «Основи вищої математики». За всі ці наукові заслуги у 1960-у професорська рада УТГІ присвоїла Олександру Михайловичу звання почесного доктора. До речі, у Падєбрадах тривалий час перебував Євген Чикаленко, з яким професор мав добрі стосунки і багато спільних знайомих.

У 1945 році Олександр Коваленко виїхав до Німеччини, а потім — до Швейцарії, де й мешкав аж до смерті. Жив з того, що доглядав за будинком, де розташовувалася міжнародна організація стандартизації. Пізніше друзі виклопотали йому пенсію у 250 швейцарських франків (прожитковий мінімум). Відтак майже весь свій вік прожив дуже скромно: і студентом у Харкові, і доцентом у Подєбрадах зі своєю старенькою матір’ю, і на схилі літ.

Очевидці розповідають, що Олександр Михайлович завжди був бадьорим, що навіть у дуже поважному віці щодня їздив на коні купатися на озеро, а взимку обливався холодною водою з криниці. Ще згадують про нього як про людину, котра винесла на еміграцію глибоке знання української мови, музики та побутових народних звичаїв. Вони залишилися для нього єдиною спадщиною далекої Батьківщини на все життя.

Коли Олександрові Коваленку було вже за 75 років, він потрапив у дорожню аварію — поламав два ребра. Після кількох місяців перебування у лікарні одужав і працював далі, наче нічого й не сталося. У 1961-у трапилася інша біда — падіння з висоти (збирав вишні). Знову лікарня, знову одужав, але дуже ослаб і захворів на очі (катаракта). Витримав дві операції, та не витримало серце. Напередодні смерті ще читав газети і говорив про свої літературні плани, а вранці його знайшли у кріслі вже далеким від усяких турбот. Це сталося у Женеві 18 жовтня 1963 року.

Окрім наукових праць, Олександр Михайлович Коваленко залишив і спогади про повстання на панцернику «Потьомкін», видані під псевдонімом Журбенко, а в 1939-у побачили світ його спомини «З минулого».