Історія надії та зцілення у прихистку Ракулового

Минуло два роки, відколи у Ракуловому з’явився прихисток для людей, які втратили свої домі-вки через війну. Старовинна панська будівля, у якій колись були школа та дитячий садок, ожила і наповнилася людськими голосами. 25 переселенців, які пережили окупацію та обстріли, тут знаходять спокій і підтримку. Вони садять городи, тримають господарство і знову вчаться жити.

Це історія про те, як навіть у найскладніші часи можна віднайти дім і сенс життя. Про «тишу, яка лікує» читайте у матеріалі нашої колеги-балтянки із «Новинар-Сity» (https://novynar.city).

Тиша замість вибухів

Дорогою до Ракулового — спокійною, хоч і вибоїстою — спілкувалася з настоятелем храму Покрови Пресвятої Богородиці Андрієм Сирком (на першому фото), який часто буває тут разом з дружиною Оксаною та дітьми. Його авто пристосоване для довгих поїздок: діти можуть лягти й спати, кондиціонер рятує від спеки, а комфорт пом’якшує вибоїни.

Отець Андрій зауважив, що прихисток замислювався як тимчасовий:

— Думали, що, можливо, війна скоро закінчиться, і люди повернуться додому. Але їхні будинки зруйновані, а війна триває. І людей, які потребують прихистку, стає дедалі більше.

Зараз у Ракуловому мешкають понад 30 внутрішніх переселенців. У будівлі прихистку живе 25 осіб поважного віку. За словами отця Андрія, всі вони вже звикають до думки, що тут, у селі, й залишаться. Принаймні намагаються облаштуватися так, щоб почуватися як вдома. Їм дуже важливо мати певну визначеність у своєму зраненому житті. Мабуть, тому є випадки, коли мешканці прихистку переселяються у сільські хати.

— Одні бабця з дідусем купили хату, живуть окремо. Ще один чоловік пішов у прийми до місцевої мешканки. Двоє братів живуть поруч з притулком — у мене на дачі, — навів приклади отець Андрій.

Городи, що годують і надихають

Неподалік від прихистку розкинулися два городи, схожі на зелені клаптики надії. Біля одного з них ми зупинилися. Отець Андрій з гордістю показав результат цьогорічної праці: від рядків цибулі до соковитої капусти. Вирощене йде на харчування мешканців, а надлишки — на закрутки. Подбали й про тушкованку. Уже замовили автоклав, щоб мати власне «зимове забезпечення» — на випадок, якщо фінансування бракуватиме. Це все належить мешканцям прихистку.

— Оце, дивіться, яке господарство. Тут один з наших жильців з притулку оселився. Є водичка, город поливаємо, бо дощів нема. Є огірочки, помідори, бурячок, цибуля. Цибулю не пололи, щоб не згоріла. Є кабачки — все є. Ми цей город перший рік тримаємо, — пояснив отець Андрій. — Наше завдання — дати людям поштовх, щоб облаштувалися, як вдома. Хто хоче, займається городництвом. Є земля — і вони вже планують наступний рік. Коли у людей є хоч невелика власність, вони почуваються вдома. Це їм нагадує їхні домі-вки. І це — найголовніше.

Поділився й планами, показуючи господарські будівлі:

— Тут — сараї, треба ремонт зробити. Ось уже кабанчики є. Колись тут дід з бабою жили, гарне хазяйство тримали. Тут коза буде. Плануємо, що, можливо, у хаті житиме сім’я переселенців.

Побували ми й на дачі отця Андрія, де він тримає пасіку.

— Тут живуть два брати, Павло і Микола. Душ уже зробили, туалет зараз робимо. Вони з Херсонщини. Їхнє село біля самого Дніпра. Його знищили. Зараз жодної людини там нема й інформації ніякої. Останнє те, що брати бачили, — фотографії, відео, де груди каміння від будинків залишилися. Їм нема куди повертатися. Зараз Павло працює від «Карітасу» («Карітас Одеса УГКЦ». — Ред.) як соціальний працівник, який має медичну освіту. Якщо треба, тиск поміряє, аналіз на цукор зробить тощо. Але головне, він — «свій» для мешканців. Розуміє, через що вони пройшли, бо такий самий, як вони, переселенець, — каже отець Андрій.

Огірочки з грядки Тамари Сліпич

Ми приїхали у притулок. Отець Андрій, помітивши худорляву фігуру жінки, що зникла за рогом будинку, запросив мене подивитися на городик «старожилки» прихистку Тамари Сліпич, яка живе тут від часу його відкриття. За будинком побачили дбайливо огороджену ділянку, засаджену городиною.

— Це власність Тамари Павлівни, — пояснив отець Андрій.

Пані Тамара зраділа гостям й одразу пригостила свіжими огірочками прямо з грядки. Колишня вчителька із 35-річним стажем зізналася, що мала улюблену дачу, зруйновану й затоплену під час війни. Тепер принципово спілкується українською, хоча в школі викладала мову країни-агресорки.

Згадує, як жила в Херсоні вісім місяців під окупацією: від обіцянок «братської любові» до суцільного бомбардування. Після звільнення міста ще чотири місяці залишалася, «охороняючи» свій дім, доки вибуховою хвилею не знесло дах і не вибило вікна. Волонтери вивезли її до Одеси, а згодом у «Карітас» запропонували поїхати до цього притулку. Тепер тут у неї не тільки місце в кімнаті, а й свій клаптик городу.

— Отець Андрій сказав: «Дівчата, дивіться, скільки землі. Хазяйнуйте». І ми почали хазяйнувати.

На зовнішній стіні прихистку — великий банер зі світлинами. На одній з них є й пані Тамара.

— Я тут рудоволоса. Впізнаєте мене?

— Так.

— Три роки я не була вдома. Тепер тут мій дім. Ми нагодовані, в теплі, та тугу на серці не вгамуєш, — відверто зізналася вона. — Все моє майно — у трьох сумках. Але найцінніше — це життя. Дуже сумно, що мій правнук вчиться у чеській школі, адаптується до життя у цій дружній, але чужій країні. Чи ж повернуться?

Пошук спокою після бурі війни

Отець Андрій розповів про Раїсу Щербакову з Покровська, яка нещодавно приїхала до притулку:

— Її привезли у Ракулове 1 липня цього року з Одеси. Вона отримала контузію, була дуже налякана. Тепер каже, що їй трошки легше, бо в Одесі через постійні сигнали тривоги та вибухи не могла заснути. У Ракуловому виспалась, бо тут — тиша та спокій.

Самій Раїсі Щербаковій дуже важко даються спогади: розповідаючи, вона час від часу витирала сльози:

— Коли окупанти висадили в повітря готель «Дружба» (у Покровську. — Ред.), я отримала контузію і місяць пролежала у реанімації. Була там до останнього. Виїхала 14 лютого. Знайомі вивезли до блокпоста. Погода була жахливою. Мене там підібрав бус. Ледь живою довезли до Дніпра. Там викликали «швидку», надали допомогу і прямо зі «швидкої» посадили в одеський потяг. Везла із собою кота, якого не могла залишити.

До Одеси Раїса Щербакова доїхала в повному емоційному розпачі, тож була рада будь-якій підтримці.

— В Одесі я отримала допомогу від соціальних служб, особливо вдячна Ользі Йосипівні за підтримку. Я маю контузію головного мозку та поранення ніг. Важко з пам’яттю… Швидку допомогу викликала кілька разів, бо не відпускало: мала відчуття, ніби на мені лежить плита. Звернулася до лікарки, яка допомогла з лікуванням. Підтримав «Карітас», де працюють чудові дівчата Дарина та Аня. Вони надали мені психологічну й гуманітарну допомогу. Я дуже змінилася за цей час зовні через пережите. Моя історія важка, але я вдячна всім, хто допоміг мені в цей складний час. Тут мені дуже добре. Але кота довелося залишити в Одесі у знайомої. Сподіваюся, що війна скоро закінчиться…

Спонсори і надійна медицина

Фінансуванням прихистку з липня займається міжнародна організація «Лицарі Колумба». Отець Андрій каже, що вони також долучилися до цієї організації. «Лицарі Колумба» дбають про комунальні витрати, харчування та зарплати працівникам. Раніше допомагав «Карітас» Австрії, а пошук донорів і нині веде «Карітас Одеса УГКЦ».

Налагоджено у прихистку й співпрацю з медичними закладами. Регулярно сюди приїздять сімейні лікарі, а за потреби вузькі спеціалісти лікують швидко і без черг. Особливу роль відіграє пан Павло, який виконує всі приписи медиків, стежить за здоров’ям своїх підопічних, консультується з фахівцями.

Історія «доктора»

«Доктор» — так у прихистку називають пана Павла за його фельдшерську професію. Він розповів про те, як вісім місяців прожив в окупації разом зі сліпим батьком.

— Ми жили у селі Іванівка. Колись там працював каменедробильний завод. Тоді ще живий був батько — повністю сліпий, не міг його покинути. 17 років я пропрацював у Херсонській обласній психіатричній лікарні в Степанівці. Коли почалося скорочення відділень, мені пропонували перевестися в інше, але через стан батька я залишився вдома. Брат працював вахтовим методом, я — добу на роботі, кілька днів — з батьком. Сусіди допомагали доглядати за ним. Коли почалася окупація, російську пенсію в 10 тисяч рублів принципово не брав, жив на українську. Перед відступом окупанти підірвали вежі зв’язку та електромережі. До цього ми воду качали електричним насосом — після вибухів залишилися без неї. Але згодні були на все, аби тільки не стріляли. Ми поставили на вулиці стару ванну. Коли був дощ, вода туди стікала, відра підставляли. Я потім через чисту тканину її фільтрував. Так і користувалися. У декого із сусідів генератори були. Вони попереджали, коли качатимуть воду, і ми набирали. Якось зібралися, чекали своєї черги. Почався обстріл. Ми всі були нажахані, полягали під хатину, над нами пролітали снаряди та дрони. Я тоді подумав: це летить смерть. Страшно.

Обстріли спочатку були з мінометів — пробивали шифер, але не стіни. Ми ховалися за «двома стінами» у будинку. Батька накривав подушками, щоб хоч трохи захистити від уламків. Одного разу снаряд влучив у дерево біля гаража, посікло його уламками — якби чоловіки, що часто збиралися поруч, були там, ніхто б не вижив. Таких випадків було багато.

Батько захворів, але «швидка» в село не їздила через небезпеку обстрілів. Казали: «Ми тільки з Дарі-вки можемо забрати». Там — річка, військові переправляли людей через понтонну переправу. Батька поклали в обласну лікарню. Саме тоді підірвали Каховську ГЕС, і я не одразу зміг до нього приїхати. Коли приїхав, не впізнав: так він схуд. За кілька днів батька не стало. Йому було 85 років. І через десять днів ми з братом ви-їхали. Завдяки «Карітасу» опинилися в Ракуловому. Отець Андрій зустрів нас у Пужайковому, привіз сюди. Згодом і діти виїхали з окупації через Білорусь, за кордон. Слава Богу, всі в безпеці.

Шлях через втрати і надію

Разом із «доктором» Павлом ми зайшли в одну з кімнат. Тут мешкають переселенки з Херсонщини. У цей момент всередині були дві жінки з Новоберислава Бериславської громади.

«Доктор» підійшов до Марії Солопової, щоб поміряти їй тиск, бо вчора був підвищений.

Вона розповіла свою історію переселення у прихисток:

— Моє село було на березі Дніпра, навпроти Кринок. Його вже нема — хата зруйнована. Світлини лишилися… У прихисток потрапила випадково: в Одесі брала гуманітарну допомогу, підійшли дві дівчини й запропонували їхати сюди, бо тут приймають людей з Херсонської області. Спершу злякалася, а потім погодилася. Доїхали добре. Тут тихо, спокі-йно, чим можемо, допомагаємо по господарству.

Сусідка Марії Солопової по кімнаті — Єлизавета Глухова. Через хворобу вона втратила зір вже тут, у прихистку.

— У жовтні буде два роки, як я тут. Дуже подобається. Ми вдячні всім, хто тут працює, — розповіла вона. — Наше село зруйнували вщент, згоріла хата в сусідів і моя — теж. Завдяки волонтерам опинилася тут.

Пані Єлизавета — колишня вчителька української мови та літератури, майже 30 років працювала в школі. Її чоловік був директором, але в 47 років раптово помер від серцевого нападу. На той час їй було лише 40, і вона залишилася одна. Згодом переїхала до Новоберислава — через хворобу сина. У Києві йому зробили операцію, після якої він трохи шкутильгав, але вижив.

— Життя було важким: втрати, хвороби… — зітхає жінка. — Думала, хоч на старість буде спокій, а вийшло ось як.

З пекла — у рай

У пошуках пані Люби, яка опікується господарством, ми зустрілися з 89-річною Євгенією Костромою. У березні 2023-го знайомі допомогли їй виїхати з окупованих Олешок (Херсонщина). Свій прихисток вона називає «раєм», хоч серцем тягнеться додому.

Там лишився зруйнований будинок, який із чоловіком будували для сина. Старший син загинув, молодший мешкає в Ужгороді. Попри вік і хвороби, пані Євгенія вірить у перемогу та повернення:

— Якщо пекло є на тім світі, то я вже пекло пережила. Я німців пам’ятаю, які зайшли в наше село у

1941-у. Мені тоді п’ять років було. Й ось дожити до таких часів… Росіяни прийшли до нас у 2022-у. У нас був великий будинок. Ми з чоловіком його для сина будували, але він загинув. А вони (росіяни) одразу заселилися. Один зайшов, поцікавився, скільки мені років, запитав: «Бабушка, ти такая старая, зачєм тєбє такой большой дом?». А я кажу: «Ти, молодий, ще побудуєш собі». А він у відповідь: «А зачєм? Ми нє любім работать. Вот вас виганім і забєрьом».

Разом зі знайомими з окупації вибиралися вісім днів: їхали через Крим, Кавказ, Росію, Латвію, Польщу…

— Їхали по Псковській області, по об’їзних дорогах. Господи, які ж там злидні! Будиночки дерев’яні, вікнами до самої землі повростали. Бур’яни і гори дров — уже готові, попиляні, нарубані. У червні. Така багата країна, а хати опалюються дровами, у печах готують. Народ — у злиднях.

Попри вік і хвороби, пані Євгенія вірить у перемогу та повернення. Вона щодня дякує Збройним силам і молиться Богові:

— Війна скоро закінчиться. Якщо що, то й небесна сила допоможе вигнати ворога. Перемога буде за нами. Як виженуть з Олешків, син мене забере додому. Після 1945-го люди відбудували все, і ми відбудуємо.

Маленькі радощі у великій тиші

Триразове харчування у їдальні поєднується з маленькими кулінарними радощами, які мешканці готують самі: молоко та сир купують у місцевих, салати — зі свіжих овочів з власних грядок. Кожен, хто зміг, як і пані Тамара, облаштував свій власний городик біля дому. Вечори тут проходять у маленьких турботах та тихому спілкуванні.

— Головне — це тиша. Бо тиша лікує, — підсумовує отець Андрій.

У цій тиші є особливе відчуття: ніби час сповільнюється, а світ за межами села залишається десь дуже далеко. Тут, у Ракуловому, життя після втрат починається знову — з теплого слова, тарілки гарячого борщу та грядки з солодкими огірочками.

Вечір у їдальні пахне домашньою їжею: на вечерю — салат, картопля з м’ясом. Отець Андрій усміхається:

— Оце й є сила нашого господарства. Маємо своє — значить, будемо ситі.

За цією вечерею ми знайомимося з пані Любою — головною по всій живності прихистку. Кури, гуси, качки, індики, кролики — усе під її турботливою рукою. Вона тут уже два роки і каже, що робота з господарством допомагає почуватися як вдома.

— Я з Антонівки. Тут, у притулку, майже всі наші, з Херсонщини. Нашого дому, мабуть, уже нема — зв’язку нема, не знаємо, стоїть чи ні. Будинок сина обібрали, лишили тільки стіни… Але, слава Богу, йому вдалося виїхати. Знаєте, після того, як росіяни вийшли з Херсона, ми одразу покинули Антонівку… 19 квітня 2022-го. Тоді ще можна було, ще не так страшно. У мене провали з пам’яттю, забуваю. Це, мабуть, захисна реакція організму, — ділиться вона.

Коли пані Люба приїхала в прихисток, господарства не було. Сьогодні ж воно кипить життям: 50 білих качок, 70 рудих і 50 білих курей, є кізочка, кролики та індики.

— Я вдома ніколи нічого не тримала, не знала, як це робиться. Тепер сестра мене навчає. Вона живе в Миколаївській області. Потроху вже всього навчилася.

Отець Андрій додає:

— Червоні кури — несучки, тож будемо мати свої яйця. Качок — на тушонку з гречкою чи рисом. Є й бройлери. Зараз автоклав замовили, буде майже промислове виробництво. Самі себе забезпечимо.

Ми йдемо з пані Любою до пташника — кури й гуси миттю реагують на господиню, а вона звично підсипає їм корм і доливає води. Потім заходить до кролів, уважно перевіряє поїлки. Вухані із задоволенням п’ють. У спеку для них це порятунок.

У прихистку їжа — це не просто про харчування. Це про незалежність, впевненість у завтрашньо-му дні й відчуття, що навіть далеко від дому ти можеш знову стати господарем свого життя, вважає отець Андрій.

Він каже, що можливість відкрити принаймні ще один такий прихисток для внутрішніх переселенців є й у великій Балтській громаді, як у самому місті, так і в навколишніх селах. Потрібне тільки бажання керівництва та депутатів, а сили й кошти для цього знайдуться. Це також дозволить зберегти приміщення, які без використання поступово руйнуються. Залучити інвестиції, створити нові робочі місця. А головне — простягнути руку реальної допомоги нашим співгромадянам, для яких тепер дім — не реальність, а мрія...

Нагадаємо, що прихисток у Ракуловому був відкритий у рамках пілотного проєкту «Прихисток для найбільш вразливих людей літнього віку» при парафії Покрови Пресвятої Богородиці УГКЦ (м. Балта) 17 червня 2023 року.