Десять років тому, 29 серпня 2015-го, відійшла у засвіти відома на Одещині та в усій Україні правозахисниця Ганна Василівна Михайленко (Смолій). Більша частина життєвого шляху цієї мужньої жінки пов’язана з боротьбою з окупантами: перші десять років — з поляками і майже пів століття з перервою — з російськими «визволителями». У цій боротьбі їй довелося звідати допити, тортури, переселення, каральну медицину. Однак спроби катів були марними. Зокрема й завдяки підтримці українських патріотів — як в самій Україні, так і за кордоном. До останнього подиху пані Ганна невтомно боролася за утвердження незалежності рідної держави.

Народилася вона 30 квітня 1929 року в селі Михновці, що на території сучасної Польщі, у великій сільській родині, в якій було семеро дітей. Батько Василь брав участь у Першій світовій війні, був у російському полоні в Середній Азії. Після жовтневого перевороту в Росії повернувся додому, але перебував під наглядом польської поліції. Старшого брата Ганни в 1940-у заарештували більшовики, другий загинув при спробі перетнути кордон. Старша сестра за зв’язки з УПА відбувала 10 років покарання в Сибіру. Після повернення у 1944-у радянської влади й самій Ганні довелося міняти місце проживання, щоб закінчити школу.

У 1950 році, за договором СРСР з Польщею про обмін територіями, українців з її рідних Михновців переселили на Одещину — в село Агафіївку тоді Любашівського району. Через нестачу коштів була змушена перевестися на заочне відділення й викладати німецьку мову в Агафіївці. Ганна в цей час уже навчалася у Львівському вчительському інституті іноземних мов. Усі переселенці були під пильним наглядом КДБ, молоду вчительку неодноразово викликали на «бесіди».

Після отримання диплома міняла місця роботи, але нащадки чекістів не давали їй спокою. У 1964-у переїхала до Одеси, однак роботи в школах не знайшла, тому влаштувалася вихователькою в гуртожитку автобусного парку. Тут Ганна Василівна опинилася в центрі протистояння водіїв та адміністрації автопарку. Водіїв почали виселяти із сімейного гуртожитку, й Ганна не могла стояти осторонь. Гуртожиток відстояли, а виховательку звільнили «за скороченням штату». Тоді вже навчені нею боротися за власні права водії заступилися за свою захисницю. На роботі вони зустрічали її з квітами. Та цькування посилювалося.

Наприкінці 1968-го Ганна Михайленко влаштувалася перекладачем технічної літератури в НДІ «Скломаш», де в 1972-у її теж намагалися звільнити «за скороченням штатів». Перейшла бібліотекаркою до школи №1, де працювала до 1977-го. Пропагувала українські книги, була для школярів живим взірцем української культури, щороку 9 березня і 22 травня водила їх до пам’ятника Тарасові Шевченку. Остання дата для тодішнього режиму вважалася майже кримінальною. Тож і в школі бібліотекарка довго не протрималася.

Відстоюючи свої права, познайомилася з Ніною Строкатою та іншими діячами правозахисного руху. Знайомству посприяла сестра Катерина, яка почула про Ніну Антонівну з радіопередачі «Голосу Америки» і попросила Ганну розшукати її. Після цього Ганна Василівна, опинившись у середовищі однодумців, ніби отримала друге дихання. Спочатку допомагала Ніні Строкатій писати листи її чоловікові Святославу Караванському, а також Івану Світличному та іншим політв’язням. А коли в грудні 1971-го Ніну Антонівну заарештували, Ганна Михайленко разом з Галиною Могильницькою, Марією Овдієнко, Василем Барладяну, Ганною Голумбієвською та іншими створили правозахисну групу на захист Ніни Строкатої, Олекси Різникова й Олекси Притики, яких заарештували трохи раніше. Подавали заяви на їх захист, а під час судових засідань від 2 до 9 травня 1972-го організували підтримку своїх друзів під приміщенням суду, куди їх не допустили.

Упродовж 1974 — 1975 років одеські правозахисники захищали Леоніда Тимчука, проти якого було порушено дві кримінальні справи. І їм вдалося на той час нечуване: взяти підсудного на поруки. Згодом виступили на захист Василя Барладяну. Така діяльність не могла пройти повз увагу КДБ: проти Ганни Михайленко, Ганни Голумбієвської та Олени Даніелян були виділені окремі провадження. Кадебісти влаштовували провокації, обшуки.

Проти Ганни Василівни порушили кримінальну справу про нібито розтрату книжок зі шкільної бібліотеки. Але діти повернули книги й справу закрили. Тоді бібліотекарку звинуватили у побитті дітей. Однак і ця справа луснула, як мильна бульбашка. Утім, у школі різко змінилося ставлення до неї, і вона звільнилася за власним бажанням. Перейшла на роботу на залізничне підприємство, де провокаторам вдалося підбурити вантажників позиватися до неї за особисту образу. За такий «злочин» суд присудив рік примусових робіт за місцем праці.

За підтримки Оксани Мешко, фактичної голови Української Гельсінської групи (УГГ) в період масових арештів 1970-х років, Ганна Михайленко подала скаргу в ЦК КПРС, звернулася щодо її переслідування, обшуків та провокацій до Івана Драча. В Одесу прибула комісія для перевірки «скарг трудящих», результатом чого стало звільнення з посад прокурора Іллічівського району, другого секретаря райкому партії та директора школи №1, де працювала Ганна Василівна.

Кадебісти продовжували стеження, і під час однієї з поїздок Ганни Михайленко до Москви їм вдалося викрасти в неї сумку з її рукописами та документами УГГ. Це стало приводом для фабрикування кримінальної справи за ч. 1 ст. 62 КК УРСР «Антирадянська агітація і пропаганда». На українську патріотку посилився моральний і фізичний тиск. Перший заступник прокурора області Гудзенко запропонував Ганні Василівні зізнатися і покаятися, на що вона заявила: «Покаянь не буде! За мене ви зірочок не одержите».

Під час слідства Ганна Михайленко подала заяву про намагання завербувати її в агенти КДБ і сказала, що розповість про це на суді. Тоді чекісти вирішили не допустити її до суду. Відвезли на коротку психіатричну експертизу в обласну психіатричну лікарню №1, що на Слобідці. Експерти зрозуміли, що ніяка вона не хвора, залишили на стаціонарну експертизу, але не захотіли брати гріх на душу. Через два дні підозрювану повернули в КДБ і відправили в Харків.

Упродовж трьох місяців було дві комісії, після яких лікар Радзішевський сказав: «Ніхто мене не примусить поставити діагноз, що ви хвора». Але у вересні 1980 року консиліум із п’яти осіб на чолі із завідувачем кафедри психіатрії Харківського медінституту професором Миколою Бачеріковим таки поставив діагноз «шизофренія».

Два засідання Одеського обласного суду, 13 грудня 1980-го і 18 лютого 1981-го, відбулися без участі Ганни Василівни Михайленко як «неосудної». Вирок: примусове лікування. Через три доби її доставили до Казанської спецпсихлікарні, де вона провела 7 жахливих років. На захист жінки виступили кілька десятків різних міжнародних організацій, а також Папа Римський Іван-Павло ІІ.

На початку 1988-го президент США Рональд Рейган подав радянському керівництву список політв’язнів, серед яких була й Ганна Михайленко. Вже у лютому правозахисницю літаком привезли до Одеси і помістили у психлікарню №1, де виписали діагноз «постшизофренічний синдром, стан компенсації», тобто, що вона одужала після шизофренії. Лікарі заборонили їй писати, побачення із сестрою тривало лише 10 хвилин. Ганна Василівна подала скаргу головному лікареві. «Хворі такі заяви не пишуть», — вирішив голова експертної комісії і зняв обмеження. Її почали випускати на прогулянки. 11 травня того ж року суд зняв з неї вирок примусового лікування. Її звільнили. А вже в лютому 1990-го Ганну Михайленко вітали у США, куди вона прибула на запрошення Бостонського університету. Дві експертизи показали, що жінка ніколи не була психічно хворою.

Після повернення в Україну Ганна Василівна брала активну участь у роботі одеських організацій Всеукраїнського товариства політичних в’язнів та репресованих і «Просвіти», була першою головою обласної організації Української республіканської партії. Нагороджена орденами «За мужність» І ступеня та Княгині Ольги ІІІ ступеня.

29 вересня 2015 року Ганни Василівни не стало. Похована у Трускавці на Алеї політв’язнів. У серпні 2024-го на її честь в Одесі названо вулицю (колишню Спартаківську).

Вічна пам’ять і слава Ганні Михайленко — великомучениці й патріотці України, героїчній поборниці прав людини.