Жінка-легенда. Жінка, без якої не можна уявити українську Одесу. Це про Ганну Антонівну Рудик, знану в місті учительку української мови та літератури, патріотку, громадську діячку, людину відкритого і щедрого на добро серця.

А ще — надійного друга «Чорноморських новин». Вона була з нами у найважчі часи, коли місцеві янучари поставили за мету знищити українську газету Одещини, позбавивши її фінансування, заборонивши розповсюдження через кіоски і передплату, та ще й долучивши до цієї ганебної мети міліцейсько-прокурорсько-судові органи. Вистояли. І серед перших, хто був тоді в обороні «Чорноморки», — Ганна Антонівна. Таке ніколи не забувається.

Як не забудеться і та жертовна підтримка, яку вона разом з чоловіком Миколою Григоровичем Ковалем надали нашому колезі, журналістові й письменникові Роману Тарасовичу Кракалії в останні місяці його життя. Доземний уклін їм за це.

То хто ж вона, наша ювілярка? Чому стала саме такою? Звідки в неї стільки чеснот? Щоб бодай трохи в цьому розібратися, звернемося до текстів, надрукованих свого часу в «ЧН».

Ось рядки із статті «На нашій, на своїй землі!», приуроченої до 30-річчя Незалежності України. Авторка — Ганна Рудик. Номер за 19 — 21 серпня 2021 року.

Зникають з нашої оновленої землі символи колишньої тоталітарної країни, натомість вертаються з минулого реальні, а не спотворені, події, справжні, а не перекручені, факти, оживають незаслужено забуті імена тих, хто в різні часи боровся за свободу, за волю, творив історію державності, возвеличував мову, дбайливо оберігав і надбання, і пам’ять…

Сьогодні з різних джерел — відкритих архівів, газет, журналів, теле— і радіоефірів, інтернет-мережі — можна крок за кроком, сходинку за сходинкою, рік за роком пройти цим шляхом, доторкнутися і розумом, і душею до всього, що випало кожному селу й місту, кожному куточку й кожній людині у цьому поступі…

Хочеться повторити слова священника під час богослужіння: «Будьмо уважні! Оцінюймо і помилки свої й інших, і досягнення… Головне, аби й одне, й інше було зігріте Любов’ю, аби патріотизм наш був дієвий, а не диванний… Щоб кожен з нас в міру своїх сил, уміння, набутих знань максимально реалізував себе на своєму робочому місці». Чи, як любив нам, онукам, що дорослішали, повторювати наш дорогий дідусь Вікентій: «Маєш великий хист — дбай про народ, своє місто, село, вулицю; сил не вистачає — наведи лад у своєму дворі, домі; ощаслив тисячі людей чи подбай про одну-кількох — і життя твоє не пройде марно…». Уроки мудрості…

А ще, маючи серед рідних поляків (близьких і далеких), працюючи каменотесом у селі й виховуючи без дружини чотирьох дітей (двоє із шести померло у ранньому віці, а бабуся Ганя відійшла у вічність), дідусь, набравши у свої долоні землі, говорив: «Не знаю, діти, в який саме час занесла нас доля сюди, на Поділля (край цей був під Потоцькими), але ця земелька нас виростила, і ми — її діти…». Із усвідомленням цих слів йшла по життю і я, і мої рідні. Це настанови дідуся по маминій лінії.

І життєві уроки (о-о-о! як довго їх не розуміла!) від татових батьків. Бабуся-вдова побивалася із трьома дітьми, бо її чоловіка, дідуся Альбіна, репресували в 1937-у, додому не повернувся. Про це в сім’ї говорили мало, хіба іноді, в часи родинного спілкування, і вже в перебудовні роки, плачучи, батько розказував, як, потрапивши на флот (5 років служби), терпів приниження і зневагу: хлопців взяли після навчання на підводні човни, а я — «син ворога народу» — рубав дрова і чистив казани на кухні… Поки не зустрілися люди, що розшукали дідусевий тернистий шлях і подбали про його реабілітацію (загинув він у штрафбаті під Харковом — мали такі відомості).

А батько на четвертому році служби став комуністом і молоду дружину (бібліотекаря-початківця) заохотив до вступу у члени комуністичної партії… Отак і жили вони після повернення батька зі служби: батько — механізатор, комбайнер широкого профілю, мама — сільський культпрацівник (сільський бібліотекар — це не тільки видавати книжки й організовувати заходи в будинку культури, це і до доярок на ферму, і до жінок у ланку, і до механізаторів у поле, і збирати податки — яйця, молоко, м’ясо, картоплю)... Не можу оминути один промовистий факт. Нас у батьків було п’ятеро (хто з великої сім’ї, де на кусень хліба заробляли мозолями, знає, що це таке). Мама під час збору тих податків казала: «Діти, цей мішечок картоплі не розпочинайте, треба здати за бабку Фраську, бо вона з тої грядки не зможе вділити» або: «На цьому тижні треба обійтися без курячих яєць, бо в Басенків багатодітна сім’я — не здадуть»…

Отак своїми стежками-доріжками й вийшла я на широку дорогу, якою йшла моя країна.

Отже, родом я із радянського союзу, із найкращої сім’ї, де були і глибоко віруючі православні та католики, й атеїсти, де панували їхні величності Любов і Совість, де любили людей, і люди любили нашу сім’ю, де завжди жила народна пісня і читали книжки — кожен свою — і всі разом уголос пізніми вечорами, де дорожили партійними квитками і (боляче, але свідомо!) розлучилися з ними…

Доля сім’ю нашу (та й тисячі таких сімей) розкидала чи не по всьому світу. Та «лінія болю» проходила через долі найрідніших, тих, хто опинився у Москві, Підмосков’ї, в степу безкрайнім за Уралом, згодом — в анексованому Криму. Ще якийсь час ми збиралися в батьківському домі, проводили «всеобуч», вичитували, збирали новини з відкритих архівів, ділилися враженнями від знайомств з новими людьми, намагалися відвідувати місця, де не були і про що найменше знали, обмінювалися уже набутим досвідом. Доходили висновку: як багато бід від того, що мало знаємо. Так цей неспокій вивів мене особисто й добру половину нашої родини на майдани — від Революції на граніті (я ще була така несмілива!) через мовний Майдан, Помаранчевий до Революції Гідності…

Перегортаю сторінки своєї пам’яті… Незабутні дні, зустрічі… Неодноразові поїздки в Холодний Яр і Шевченковими місцями, підйом на гору Маківка і молитва, яку провів отець Віталій Сеник на тому місці, щедро политому кров’ю… Стрийська тюрма… Зустріч із ветеранами ОУН-УПА у Моршинському реабілітаційному центрі «Говерла»… І занотовані спогади від учасника Кінгірського повстання Володимира Караташа (вічний спокій душі твоїй, пане Володю!). А біля пам’ятника Дюку де Рішельє щовечора, не зважаючи на погоду… А поїздки з метою зупинити одеських «беркутівців»… А найвеличніший і найкривавіший Майдан кінця 2013-го — початку 2014-го, приготування борщу на Майдані та чергування в сандружині… Радіопередачі (світла пам’ять Аліні Григорівні Пляченко), телеефіри, вишиванкові фестивалі й флешмоби, зорганізовані Наталею Михайленко… А задля твого майбутнього, матінко Україно, — конкурси, презентації, зустрічі Українського клубу Одеси під керівництвом і за безпосередньої участі Наталі Олександрівни Чайчук і завідувачки Книгарні-кав’ярні Галини Олексіївни Дольник. А те, що сьогодні зі мною у місті переходять на українську, а не вимагають… самі знаєте що. А скільки моїх колишніх учнів, звільнених від вивчення української, з якими збережено гарні людські стосунки, приходять і просять вибачення за те «звільнення від вивчення», бо ж «розумієте, Ганно Антонівно, вона (мова) нам не треба була…».

Чи все у нашому українському домі так, як би нам хотілося? На жаль, ні. Але тільки сліпий душею не побачить змін на краще. Наберімося терпіння, друзі! Не піднімаймо ґвалту там, де, взявшись за працю спільно й обов’язково з повагою одне до одного, можна навести лад, виправити недоліки. Головне: любімо цю землю, нашу, рідну, українську, цитуючи того ж Симоненка: «хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю»…

Я вірю у щасливе майбутнє України, бо ж «недарма стільки серць горіло до неї найсвятішою любов’ю,

і їй офіруючи душу й тіло» (за Франком).

Слава Україні! Героям слава!

А ось слова про Ганну Антонівну («Чорноморські новини» за 12 — 14 серпня 2021 року) найдорожчих для неї донечок — Олечки й Татоньки. На жаль, Татонька — Тетяна — передчасно пішла із життя, і цей біль, допоки віку, краятиме материне серце.

Чи часто вам зустрічаються люди, які живуть, віддаючи всього себе заради оточуючих?

Чи часто вам зустрічаються люди, здатні на шалену самопожертву, нічого не очікуючи натомість?

Чи часто вам зустрічаються люди, які кожну хвилину свого життя живуть так, наче востаннє?

Саме такою людиною для нас є найрідніша, найщиріша, найтурботливіша та й взагалі най-, най-, най-, — наша мама, Ганна Антонівна Рудик...

Нині ми часто стикаємося з тим, що люди намагаються зректися свого походження, а от мама завжди пишалася і пишається тим, що народилася в маленькому селі Гамулівка на Вінниччині. Та й до сьогодні кращого відпочинку, ніж саме там, у дідусевій хаті, на березі вже майже висохлої річки Бушанки, в селі, де, здається, вже навіть і жаби повимирали, нема. Які там «закордони»!..

Усе своє свідоме життя мама пропрацювала вчителькою української мови й літератури. Як почала свій професійний педагогічний шлях у рідній 26-й, що на Молдаванці, так і на пенсію вийшла саме звідти — от би нам усім повчитися такій відданості! Звичайно, аби якось вижити, мала й додаткові години в різних школах міста, але ніколи не зрадила 26-й.

Колись директор однієї з елітних одеських шкіл кілька років благав маму перейти до них, але відмовилася. І знаєте, чому? Бо почуття власної гідності не дозволило. Так склалося, що після закінчення філологічного факультету університету ім. І.І. Мечникова Ганна Антонівна прийшла саме в цю школу на працевлаштування, але дівчинка в косинці з якогось там села виявися неугодною. От тому й відмовила, коли стала «угодною»…

Про відданість і любов мами до України можна говорити безкінечно.

Помаранчева революція — мама на Майдані.

Марші, вишиванкові ходи, Шевченківські дні, дні пам’яті, прибирання козацького цвинтаря — мама обов’язково там.

Лютневі події в Одесі під облдержадміністрацією. Вона — у перших рядах. Ну й що, що потім з гематомами на спині, але ж — «Може, почують?».

2 травня — той найкривавіший день в Одесі. Мама на Жуковського допомагає перев’язувати поранених.

Революція Гідності — чи могли ми втримати її вдома? «Донечки, — заспокоювала, — не хвилюйтеся і зрозумійте: я зобов’язана бути в Києві».

Просимо: «Мам, ну, зупиніться, мам, посидьте вдома, мам, ну невже вам не страшно?». — «Донечки, хто ж, якщо не я?!»…

Інколи здається, що коли Господь Бог роздавав таланти, то саме маму він наділив талантом любові! Дуже вже любить жити на повну — любить людей, друзів, країну…

Свого часу, до чергового ювілею Ганни Антонівни, світлої пам’яті Роман-Іван Тарасович Кракалія, заслужений журналіст України і пречудовий новеліст, у притаманному тільки йому стилі написав про неї нарис чи, скоріше, навіть новелетку «Мов аркуші учнівських зошитів...» («ЧН» за 13 серпня 2016 року). Нижче — уривок із нього.

Того року перший запис у її трудовій книжці було зроблено в Одеській школі №26. Перший і… останній. Відтак 45 років з дня у день Ганна Антонівна Рудик, улюблена вчителька і непоступливий, незручний для декого член колективу, заходила на це шкільне подвір’я, переступала поріг свого класу, вимовляла звичне «Добрий день, діти!», а вони дружно відповідали їй. Потім сталися в країні відомі революційні події, щось наче помінялося в житті, чи то лише так здавалось. Тепер вона віталася з класом вже словами «Слава Україні!». Й чула у відповідь дружне «Героям слава!». Довго чи ні так тривало, але одного разу це звичне вже привітання повисло в повітрі. Вчителька ще раз, і ще… Мовчання. В цій тиші вухо різонув добірний матюк — то котрийсь із учнів звернувся до товариша. «Що ж, коли вам дозволено отако вітатись, якщо я вам вже не потрібна, якщо набридла вам, то ось вам завдання на дошці, працюйте. А я піду». І вийшла. По хвилі кілька дітей вийшли з класу, вибачаються, запрошують повернутися. У класі оточили її, обнімають, вибачаються… «Нас, — кажуть, — намовили не відповідати на ваше привітання, бо так віталися бандерівці. Але ми все одно будемо».

Було й таке. Зайшов до класу хтось із шкільного керівництва, мацнув очима по стінах, по шафі з книжками… А там — портрети Степана Бандери, інших діячів та героїв, а в шафі — книжки: Іван Мазепа, Олена Теліга, Олег Ольжич, Коновалець, Петлюра… «Оцього не треба тут, заберіть усе. Політика не для школи». «Якщо вам не треба, то забирайте, а я не буду».

Багато було таких дзвіночків попереджувальних: мовляв, начувайтесь, Ганно Антонівно! На них не зважала. Бо слухала тільки ті, що на урок. З нею, на її уроках, не завше й того дзвінка, що на перерву, дослухав клас, заворожений словами та інтонаціями своєї вчительки. А які твори вони писали, як відповідали на уроках — не п’ятірки чи там дванадцятки хотілося ставити, а всі сто балів! За всім цим — не лише праця і праця, за всім цим — велика любов і велике терпіння…

Відшелестіли шкільні роки щоденниковими сторінками, аркушами учнівських зошитів, одлетіли у далечінь. Та не в минуле, ні — у майбутнє вони подалися, туди, де й сама Вчителька і душею ще молодою, й думками та мріями своїми. Бо ж не на минуле працювала ціле життя — на майбутнє. Не лише красу українського слова відкриває дітям Ганна Антонівна Рудик, а й навчає шанувати українську історію, знати і пам’ятати визначних українців. Саме так, у теперішньому часі, — хоч могла ще довго перебувати в улюбленій праці, та змушена була піти на пенсію. Такий нині маємо час — ніяк не поверне він у бік української людини. Тож невтомно вчить нас усіх любові: до людей, до України — її історії та її героїв, бо цим якраз і приростає держава, що постала з руїни — національної, ментальної, держава, що будується на випаленій пустелі духу. Будується, авжеж!..

Стара, як світ, істина: кожен на своєму місці. Робити все, може, навіть зверх можливого, щоби стала вона державою твоєї мрії, якою бачили своєю уявою мільйони героїв, поетів, тих світлих душ, ненависних сусідам, котрі Великим Мором, кулею в потилицю, а сьогодні — танками та «градами» хочуть знову перетворити її на захланну територію вірнопідданних малоросів.

Але правда — у нас, вона у таких, як Ганна Антонівна Рудик. Володіючи тією правдою, мудра Вчителька, Педагог, Українка всі роки свого вчителювання віддавала її разом з часточкою своєї любові. Як активістка громадських організацій, виступаючи на радіо у патріотичних програмах… Коли зродилась в українців надія на якісь переміни, на справжнє — не янучарське — покращення, без вагань пішла разом з усіма, пройшла горнило Майдану…

Почався одеський Майдан. Щодня — невідомість, щодня — гаряче дихання небезпеки. Ніхто не сказав би тоді, що з того всього може витворитись. Про це згадує пан Микола — Микола Григорович Коваль:

— Найбільше запам’ятався мені день 19 лютого. У Києві пішли чутки про якісь нібито перемовини, мовляв, про те, що от-от все залагодиться… Того вечора ми пішли на якусь квартиру погрітися. Хтось каже: оно Одесу показують. Море людей перед ОДА, якась бійка зчиняється… Дивлюсь, а в епіцентрі — вона!.. Це тоді якраз побили євромайданівців. Чого ж я тут, питаю себе, коли вдома отаке робиться?! Трохи таки їй тоді перепало, на щастя, без якихось серйо-зних наслідків… Була вона і в Києві на Майдані… Такої активної людини, настільки відданої патріотки, українки я не зустрічав. Мусить бути в центрі всього… Вона вже тоді зробила свій вибір, коли ніхто ще не знав, чим усе закінчиться…

І коли вибір той стає життєвою необхідністю бодай для частини учнів, то велика вчительська місія виконана. А вона ж виховала, навчила, як не спіткнутися на перших кроках самостійного життя, цілий легіон.

Епіграфом до цього нарису-новелетки письменник поставив безсмертні рядки великої українки Олени Теліги:

Не цвітуть на вікні герані —

Сонний символ спокійних буднів.

Ми весь час стоїмо на грані

Невідомих шляхів майбутніх.

І тому, що в своїм полоні

Не тримають нас речі й стіни,

Ні на день в душі не холоне

Молодече бажання чину.

Вельмишановна Ганно Антонівно, дуже любимо Вас і шануємо. Здоров’я Вам і багато-багато років життя! І нехай «ні на день в душі не холоне молодече бажання чину»!