Йосип Бурчо працює у пресі все життя. До Одеси приїхав після закінчення факультету журналістики Львівського університету в 1974 році. За його плечима — робота в кількох виданнях: «Чорноморська комуна» (нині — «Чорноморські новини»), «Земля і люди», «Одеські вісті», знову «Чорноморка» та «Прес-кур’єр». Заслужений журналіст України.

26 вересня відзначив своє 75-річчя. «Чорноморські новини» попросили ювіляра відповісти на кілька запитань про журналістику і долю друкованих видань.

— Сьогодні дипломи за спеціальністю «Журналістика» в Україні видають десятки вишів, лише в Одесі — п’ять чи шість. Коли ж вступали Ви, таких профільних факультетів на всю країну було лише два — у Київському та Львівському університетах. Що Ви думаєте про сучасну журналістику та журналістську освіту?

— Додам: раніше не лише факультетів було всього два, а й приймали туди дуже обмежену кількість абітурієнтів. У Львівському, куди я не вступив у перший рік після школи, хоч і мав срібну медаль, набирали лише 25 студентів. Наступного року прийом збільшили до 50 осіб, що мені й допомогло. А моя майбутня дружина Лариса Ягодзинська (Лариса Бурчо, головна редакторка газети «Вечірня Одеса» у 1997—2016 роках. — Прим. «ЧН») вступала тими роками із золотою медаллю до Київського університету: набрала 19 балів із 20 можливих і все одно не пройшла. Ось такі були конкурси!

Сьогодні ж, за моїми даними, тільки в Одесі здобути освіту за спеціальністю «Журналістика» чи суміжними напрямами можна у шести вишах. Щороку туди приймають 300—500 осіб і випускають 250—400 бакалаврів та магістрів. А скільки з них стають журналістами? Такої статистики нема, але дефіцит професійних кадрів відчуває чи не кожне медіа. Бо в нашій професії просто диплома замало: якщо хочеш бути журналістом, маєш присвятити цьому все життя.

Так склалося, що сьогодні журналістами часто вважають усіх, хто хоч якось причетний до медіа. Тим більше, що заснувати газету може кожен і без проблем. Посади вигадувати теж уміють: той — шеф-редактор, інший — топменеджер, третій — засновник-видавець... І перше, і друге — цілком нормальні речі, але за умови, що всі ці засновники й менеджери не претендують на звання журналіста.

Для мене журналіст — це той, хто має профільну освіту (що бажано, але не обов’язково) і реально працює в конкретному медіа: щодня готує новини, світлини, репортажі, інтерв’ю, огляди, статті, нариси. Тобто робить усе, чого потребує редакція, бо це його професія. І так — десятиліттями поспіль. Таких людей сотні й тисячі, і саме вони є справжніми журналістами.

Натомість у нас часом плутають професію та посаду. Як іноді буває? Влаштувалася людина на роботу в дотичній до медіа структурі, а назвати видання, де реально працювала, не може. Хіба це журналіст? Або інший приклад: чоловік з юності обрав професію військового, здобув освіту, чесно служив і вийшов у відставку полковником. А тепер стверджує, що він «60 років у журналістиці, служачи правді, людям і державі». На жаль, є й такі.

Життя переконало мене, що журналістика — це важка праця. Щасливим у цій професії може бути лише той, хто виконує свою роботу професійно, з любов’ю і з відчуттям відповідальності за текст, який пропонує читачам. А цьому треба вчитися все життя, і жоден диплом автоматично журналістом не зробить.

— Як на мене, у журналістській освіті надзвичайно важливо, щоб теорія закріплювалася практикою. Бо можна отримати «червоний» диплом і не вміти елементарного — написати замітку чи підготувати репортаж. Очевидно, опікуватися цією практикою (через спецкурси чи стажування) мали б досвідчені колеги, які безпосередньо працюють у медіа...

— Жоден факультет не навчить практичної діяльності. Я переконаний: теорія — це парта, практика — це життя. На початку вони існують окремо, але справжній професіонал народжується тільки від їх поєднання.

Це правило діє й у журналістиці, хоч і має свої особливості. Окрім літературних здіб-ностей, журналіст повинен знати життя та розумітися на су-спільних процесах. Це потріб-

но для того, щоб зібрати, оцінити й викласти у публікації різні погляди на проблему та ще й подати власну аналітику. При цьому важливо залишатися саме журналістом, а не скочуватися до позицій громадського активіста чи політика. Факт, подія, правда — для нього понад усе! Такий його професійний вибір.

Коли ми були молодими, простору для вільнодумства було мало, тому головний наголос робився на суто професійних якостях: достовірності фактів, логіці викладу, літературному стилі. У кожного молодого працівника був свій наставник. Я починав у «Чорноморці» й досі вдячний за практичну науку Володимирові Шляховому, Анатолієві Руденку, Анатолієві Папазову та іншим.

Сьогодні інші часи. Кожна редакція хоче одержати готового фахівця і часто не має змоги його виховувати. З іншого боку, випускники й самі не поспішають у друковані медіа, де збереглися високі вимоги до матеріалів. От і йдуть у блогери, на телеграм-канали чи цифрові платформи. У підсумку там зараз дуже мало фахових журналістів. Як кажуть експерти, там працюють люди й штучний інтелект, які вміють швидко обробляти інформацію, але їх не цікавлять принципи, змі-стовність чи об’єктивність висновків — їм потрібні сенсації та рейтинги.

Переконаний, досвідчені журналісти готові допомагати молодим колегам. Але для цього потрібні принаймні дві умови: створення структур для післядипломної підготовки та бажання самих випускників вчитися. На жаль, поки що нема ні першого, ні другого, а навчальна практика студентів перетворилася на формальність.

Очевидно, варто запозичити досвід країн, де академічна журналістська освіта здобувається винятково після бакалаврату — як магістратура чи післядипломне навчання. Так працюють у Франції та в провідних університетах США й Канади.

— Як Ви оцінюєте нинішній інформаційний ринок? Чи існує він узагалі і в чому полягає одеська специфіка?

— Ринок, звісно, є, й одеської специфіки в ньому вистачає. Та головне — він кардинально змінився з початку повномасштабного російського вторгнення, і негативні тенденції, на жаль, тривають.

З перших років незалежності України в Одесі дуже інтенсивно розвивалися телебачення та радіо: за короткий час з’явилося понад 40 телекомпаній і 20 радіостанцій. Газетний бум теж був, але тривав недовго. Друковані видання в Одесі завжди мали невеликі тиражі — зокрема й через відсутність у містян традиції щодня читати пресу.

Згодом почало лихоманити «Укрпошту», яка була монополістом у передплаті та доставці. І те, й інше вона успішно провалила, що одразу вдарило по фінансах газет. У 2020 році пройшла адміністративно-територіальна реформа: замість 26 районів і 9 міст обласного підпорядкування утворили всього 7 районів. Це зламало звичні порядки, форми та умови передплати й роздрібного продажу.

А у 2022 році почалася велика війна. Вже з весни друковані видання змушені були зменшувати періодичність виходу та обсяги. Водночас витрати на друк і тарифи «Укрпошти» продовжували зростати. У результаті частина медіа закрилася, інші перейшли в онлайн.

Сьогодні, за даними Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, на Одещині дозволи на друк (іденти-фікатори) мають 210 газет і журналів. А в передплатному каталозі на друге півріччя 2026 року залишилося лише 8 газет! І хоч деякі видання свідомо не вносять свої дані до каталогів через зневіру в співпраці з «Укрпоштою», кількість паперових медіа в області катастрофічно мала.

Уявіть собі: без друкованої преси залишилися такі укрупнені райони, як Ізмаїльський (куди увійшли колишні Ізма-їльський, Кілійський та Реній-ський), Подільський (об’єднав сім північних районів) та Бере-зівський. У новоствореному Білгород-Дністровському райо-ні виходить лише «Татарбунарський вісник», у Роздільнянському — газети «Вперед» (Роздільна) та «Єдність» (Велика Михайлівка), а в Болградському — «Дружба» у райцентрі та «Знамено труда» у Бессарабському (колишньому Тарутиному).

На мою думку, це результат того, що про інформаційну безпеку Одещини ніхто не дбає.

Влада махнула на нього рукою, і доля друкованих медіа залежить виключно від самих редакцій. А їхні можливості обмежені здатністю знайти кошти на базові витрати: поліграфію, оренду, доставку. Про зарплати журналістам уже й не йдеться: вони давно мінімальні або їх взагалі не виплачують. От і виживають одиниці.

— А яка ситуація в новоствореному Одеському районі?

— Вона дещо відрізняється від сільських районів, але оптимізму теж не додає.

У самій Одесі розташовані два найбільші медіацентри: Південноукраїнський медіахолдинг і видавничий дім «Центр медіа». Перший колись видавав понад 20 газет та журналів, а сьогодні з них залишилася третина, які виходять нерегулярно й реалізуються тільки в роздріб. Другий щотижня друкує три газети.

В Одесі ще виходять деякі обласні видання, але в передплатному каталозі із суто одеських залишилися тільки: «Вечірня Одеса», «Чорноморські новини», «Одеське життя», «На пенсії» та «Пен-сійна телепрограма». Натомість зникли понад десяток газет, які раніше виходили в Одесі, Чорноморську, Овідіополі, Біляївці, Теплодарі, Південному. Їх нішу ніхто не зайняв — тисячі людей залишилися без звичного джерела інформації.

— Чи можуть друковані ЗМІ в таких умовах розраховувати на допомогу від держави?

— І можуть, і повинні! Ніхто ж не скасовував Конституцію та закони, які зобов’язують органи влади дбати про розвиток інформаційного простору та забезпечення громадян інформацією. Але влада, на жаль, неправильно розуміє свою роль, а сьогодні ще й прикривається воєнним станом, щоб виправдати бездіяльність.

Газета «Прес-кур’єр», яку я редагую, вивчала цю проблему й присвятила їй кілька публікацій. З’ясувалося, наприклад, що у 2025 році Одеська обласна державна (військова) адміністрація (ОДВА) у непрозорий спосіб витратила на висві-тлення своєї діяльності 277 тис. грн, а Одеська міськрада — 161 тис. грн. Як діє цього року міська влада — не відомо, а ОДВА пішла іншим шляхом: обрала дві газети з передплатного каталогу та передплатила їх для деяких категорій пільговиків через департамент соціальної та сімейної по-літики обласної адміністрації. Кількість не називається.

Безперечно, це допомога і людям, і редакціям. Але ми двічі запитували у влади: хто визначав, які саме газети хочуть читати люди, і чому з трьох обласних видань обійшли увагою саме «Чорноморські новини»? Відповідь була однаковою: таке рішення ухвалила комісія, до якої увійшли фахівці департаментів економіки, соцполітики, ветеранської політики та цифрового розвитку.

При цьому у відповідях за підписом заступника голови ОДВА Дмитра Радулова підкреслюється: «Метою зазначеного заходу є забезпечення малозахищених верств населення безкоштовною передплатою на друковані видання, а не підтримка періодичних друкованих видань».

Тобто влада прямо дає зрозуміти: газети її не цікавлять. Але, допомагаючи вибірково, вона додатково ускладнює існування інших видань.

— То у цій ситуації праві ті, хто «поховав» друковані медіа? Якою Ви бачите перспективу паперової періодики?

— Я переконаний: друковані газети залишаться, як і паперові книги. Колись пророкували загибель театрам і кіно після появи телебачення, але вони живуть. Звісно, цифрові медіа повідомляють новини першими, але цю інформацію треба ретельно перевіряти. Якщо ж вам потрібен глибокий аналіз, зіставлення думок і коментарі фахівців — без друкованого видання не обійтися.

Друковані медіа мають свою незамінну нішу. Це пов’язано з потребою людей у достовірній, перевіреній інформації. До речі, у багатьох європейських країнах інтерес до друкованих медіа зараз починає відроджуватися.

— А чого чекати конкретно одеським виданням?

— Ситуація в Одесі дуже складна. Вона впирається в три головні проблеми: поліграфічну базу, передплату та роздрібний продаж.

Про «Укрпошту» вже й казати нічого: вона не забезпечила зручної електронної передплати, скоротила листонош, тому передплатити й отримати газету зараз вкрай важко.

Щодо поліграфії: у місті є видавництво «Чорномор’я», створене спеціально для друку газет. Колись тут друкували мільйонні тиражі. У 2020 році було ще пів сотні місцевих видань, а сьогодні — лише п’ять. Критичний злам стався влітку 2022-го після чергової зміни керівництва комунального підприємства. Навіть був випадок, коли віддруковані тиражі тиждень пролежали на складі, бо нове керівництво шукало «кримінал» у попередників. Через це свавілля більшість районних газет розірвали угоди й пішли друкуватися до Вінниці. Торік «Чорномор’я» залишив і Південноукраїнський медіахолдинг. Зараз друкарня працює лише два дні на тиждень по кілька годин! Чи довго за таких умов триматимуть газетне виробництво?

Що стосується роздрібної торгівлі: система «Союздруку» фактично знищена, кілька вцілілих кіосків торгують переважно сигаретами, а пробитися до мереж супермаркетів газетам самотужки неможливо.

Судіть самі, яке майбутнє чекає на галузь, якщо влада й надалі удаватиме, що не має стосунку до інформаційної сфери.

Але є й інший сценарій: і влада, і редакції повинні зробити все можливе для збереження тих видань, які ще тримаються. Відроджувати медіапростір будемо вже після війни. А сьогодні як ніколи важливо передбачити в бюджетах усіх рівнів хоча б невеликі кошти для підтримки всіх наявних газет — бо кожна з них важлива й потрібна.

— Дякую за розмову.