Днями виповнюється 20 років від дня проведення Всеукраїнського Ланцюга Єднання 22.01.90, присвяченого Акту Злуки ЗУНР та УНР.

У нашій країні історія, на жаль, залишається заполітизованим механізмом впливу на громадську думку, а не наукою, котра спирається на об'єктивну реальність. Тому нині деякі «голови, які теревенять в телевізорі, договорились до того, що компартія від часів СРСР ледь не сприяла проведенню всіх заходів, організованих Рухом. Потрібно нагадувати хронологію подій та персональний склад учасників мітингів, пікетувань, походів, авторів та розповсюджувачів газет, листівок тощо. Інакше за кілька років нам можуть розповідати, що за незалежність України боролась КПУ у складі КПРС. А Народний РУХ десь там трохи допомагав чи заважав... Я не перебільшую. Позаяк нині в Миколаївській області з'являються рухівці, які, за їхніми словами, ще 21 рік тому вступили до НРУ «підпільно». Тому не завжди реальні засновники місцевого РУХу, котрі ще живі, слава Богу, можуть згадати підпільників. А керівництво області в 2005 році до Дня незалежності України нагородило грамотою другого секретаря місцевої організації КПУ/КПРС М. Дзарданова. Він, сидячи у великій залі ОДА, від несподіванки реготав, немов кінь С. Будьонного. Виходячи з вищенаведеного, я мушу згадати всіх учасників Миколаївської делегації, котрі реально брали участь у Ланцюгу Єднання 22.01.90. Увечері напередодні потягом до м. Києва вирушили Олександр Малицький, Валентина Кучеренко, Раїса Шпак, Тамара та Володимир Кіпери разом з донькою Настею, Володимир Кацан з сином Михайлом, Анатолій Могилевич з сином Василем, Володимир Стринадо, Петро Саранчук, Ярослав Сиволапенко, Михайло Воробець, Анатолій Тертичний, Олекса Мот та автор. Тоді ніхто нам не платив. Ані за прапор, ані за участь у «політичних масовках», як нині. Усе робилось за власний кошт, на власний страх та ризик. Анатолія Могилевича та Петра Саранчука вже немає з нами. Ветеран Другої світової війни Володимир Стринадо залишається найстаршим миколаївським учасником Ланцюга Єднання. А наймолодшими є Настя Кіпер та Михайло Кацан. Їм тоді було 9 та 10 років, відповідно. Зранку 22.01.90 ми сфотографувались на теперішньому Майдані Незалежності та вирушили на Музейний провулок, 8. Там знаходились офіси «Просвіти», НРУ та оргкомітет акції. З нами зустрівся Михайло Горинь, один з керівників РУХу, і запропонував усім чоловікам терміново виїхати на Житомирську трасу. Треба було закрити місцевий «розрив» у живому ланцюгу. Кожний з нас був з власним синьо-жовтим прапором. Навіть малий Михась Кацан. Йому довелось найважче. Адже стояти в мороз, під лапатим снігом та поривчастим вітром на дорозі і тримати прапор значно важче, аніж з вікна машини ЦК КПУ перевіряти, чи правду кажуть рухівці про 2 мільйони учасників Ланцюга Злуки від Львова до Києва. Після завершення акції нас відвезли до Софії Київської, де відбувся велелюдний мітинг. Такої кількості українських прапорів та однодумців з різних куточків України, зібраних в одному місці, ніхто з нас до цього не бачив. Ніби і зима була на календарі. Але нам було тепло. Усі були переконані — Україна відновить власну незалежність ще за нашого життя. Залишилось лише кілька кроків на шляху до свободи.