Прочитав філософські роздуми Івана Дзюби «Україна на зламі епох: непрості відповіді на складні запитання» («УП» № 1 (845) 2010 рік).

І, мабуть, тому, що філософія — це, як жартують, дуже складні роздуми навколо простих речей, я й сам заплутався і у тих запитаннях, і у відповідях на них. А тому відразу ж взявся за перо, щоб дещо пояснити і собі, і людям. А ще сказати, що на всі ті складні запитання є дуже проста відповідь. І дав ту відповідь не я, а дев'яносто два відсотки простих українських громадян у грудні 1991 року, а далі — підтвердили це Майданом 2004 року. І відповідь на всі ці непрості запитання одна. Її дуже вдало висловили молоді львівські хлопці у своїй пісні отим рефреном, який пізніше скандувала вся Україна: «Разом нас багато — нас не подолати!». Все інше, як казав герой відомої повісті «Хлеб — имя существительное», — лише «прилагатєльноє. Бо суттєва лише ота одностайність! Пригадаймо події зламу епох між ХІХ та ХХ століттями, до яких повертає нас і Дзюба. Згадаймо, як вчинили там Україна і, наприклад, Фінляндія — дві держави, які в тій імперії були в такому стані, про який Тарас Григорович Шевченко писав: ...від молдованина до фіна на всіх язиках все мовчить»? Адже складні запитання, про який пише автор, у повній мірі постали і перед Україною, і перед Фінляндією. В Україні їх почали вирішувати численні «боротьбісти, укапісти, націоналухильники».., яких Іван Дзюба милостиво виправдовує: І не їхня вина, що сили виявилися нерівними». У Фінляндії віднайшовся «осоружний» і донині Росії (до речі, чогось і нам?) граф Маннергейм, який не просто дав відповідь на всі ці складні запитання, але й зумів переконати в цьому своїх громадян (фінів, шведів, росіян, лопарів...), — переконати і об'єднати навколо отої єдиної відповіді. А вона проста, як колесо: бо це ота єдність! Єдність людей, що складають державу! «Я хочу, щоб у свідомості майбутніх генерацій закарбувався лише один урок (зверніть увагу: один урок! — П.П.), незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам», — так сказав Маннергейм. Як бачите, нічого хитрого! Особливо, якщо не переплутати в цьому... єдності, де одна річ — дружно зачиняти двері, а інша — не менш дружно, здіймаючи галас про братерство, якщо не робити, то, бодай, залишати в них хоч малесенькі шпаринки. Як це й робили оті наші численні «боротьбісти, укапісти, націоналухильники», яких виправдовує шановний дисидент Іван Дзюба. Хоч при цьому і зазначає, «що штики (більшовицької Росії. — П.П.) відіграли вирішальну роль, це безсумнівно, але ж не тільки штики». І це правда! Бо їм саме незгоди відчинили не просто згадані двері, а широкі ворота в Україну для голодоморів 33-го та 47-го, розстрілів 37-го та всього того, що вона зазнала за ті 74 роки перебування в тій дещо перефарбованій імперії з її ізмами», які перевершили у своїй жорстокості навіть ізми» біснуватого фюрера. І відчинили їм ці ворота саме оті розбіжності наших «боротьбістів, укапістів, націоналухильників», які самі по собі вже «підігріли» в Україні оте «розшарування не тільки селянства», але й всього електорату, забувши при цьому, — виколисуючи свої амбіції, — що на всі ці складні запитання є одна єдина відповідь, один урок: згуртованість та єдність! Забули тоді і не засвоїли той урок і пізніше — вже на іншому зламі епох ХХ і ХХІ століть. І не знаю, наскільки на них (у тому числі й на дисидентів-шестидесятників) вплинула «глибока прірва між рівнем наукової, філософської, естетичної думки, новація у сфері мистецтва, літератури — і рівнем масової свідомості, яка, тут я не погоджусь с автором, інколи не відстає, а випереджує (згадайте грудень 1991-го та Майдан 2004-го років) усіх тих і лівих, і правих естетів та дисидентів, штовхаючи їх до об'єднання, до взаєморозуміння... Але, як кажуть у нас, не для нашого коня паша, бо ті керівники, яких виносить на поверхню могутня хвиля Народного Руху, слабкі сторони якого критикує Іван Дзюба, знову беруться за своє. Та так азартно, що зносять із свого шляху нашого українського Маннергейма — В'ячеслава Максимовича Чорновола. І роздирають ту могутню хвилю, а заодно й Україну, відчиняючи таким чином знову ті ж самі ворота тим же самим іноземним загарбникам. Дивина, чи не правда? Та сьогодні ця дивина продовжується. Бо сьогодні ті чвари та розбіжності, оті амбіції наших «укапістів, боротьбістів, націоналпатріотів», яких очолює сам Президент, розчленовуючи чварами суспільство, відчиняють знову ті ж самі ворота! Хоч є у нас людина, яка хоче їх зачинити. Вона працює для цього! Вона — це Юлія Тимошенко. Але її, як того Чорновола, з усіх сторін — у тому числі й наші «боротьбісти, укапісти, націоналпатріоти» з дивовижним ентузіазмом затоптують, оббріхують і, взагалі, вставляють палки в оте просте колесо — єдність. І тут, вибачте, ні до чого Народний Рух. Адже його, як і увесь народ, уже двічі «підвели під монастир» саме наші очільники, дисиденти, шестидесятники, «укапісти, боротьбісти, націоналпатріоти». Це їм треба дорости до рівня свого народу, дорости, а подекуди і перерости. Принаймні, перерости свої ганебні неймовірно непримиренні амбіції. Тоді й здійсниться ота проста відповідь на складні запитання. Бо відповідь ця одна: єдність!